Матеріали без рубрики

(Закінчення. Початок у номері за 15-17 вересня)

Торшер «Три змії» було виставлено у 1935 році на XIII Салоні Тюїльрі, де автор отримав схвальні відгуки критиків й увагу Фердинанта-Антуана, віконта ла Круа-Лаваля — володаря розкішного замку XVI ст. в Ноай. На момент виставки цей дворянин уже був розпорядником цього експонату. Парою до торшера віконт замовив композицію «Мавпи і кокосові пальми». Відтоді для Задунайського він — постійний клієнт, що, зрештою, дасть мистецтву ще один шедевр — «Носоріг», який у 1957-у надійшов до Національного музею імені Ж. Помпіду. Цей твір, знову ж таки на замовлення віконта, майстер взявся повторити у 1953-у вже у сріблі в натуральну величину, але несподівана смерть колекціонера не дозволила втілити цей задум.

Уперше від початку повномасштабної війни в Україні провели дослідження психологічного стану населення. Онлайн-опитуванням охопили осіб віком 18—55 років у містах з понад 50 тисячами мешканців. Участь була добровільною та анонімною. Методологія дослідження, його індикатори та опитувальник базуються на наукових розробках Інституту соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України.

«Уроки, засвоєні з інших надзвичайних ситуацій, свідчать, що війна матиме прямі й опосередковані наслідки для психічного здоров’я та благополуччя українців. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, 20% населення, яке упродовж останніх 10 років проживає в постраждалих від воєнних конфліктів районах, має певну форму психічного розладу — від легкої депресії і тривожності до психозу, і майже кожна десята особа має психічний розлад помірного або тяжкого ступеня. Отже, якщо ми прогнозуємо, що 15,7 мільйона осіб в Україні потребуватимуть психологічної допомоги, то 3,5 мільйона з них матимуть певний розлад психічного здоров’я, а майже 900 тисяч — психічний розлад помірного або тяжкого ступеня», — каже Олександра Машкевич, генеральна директорка директорату медичних послуг МОЗ України.

Є щось архаїчне, майже сакральне і таке, що викликає повагу й захоплення у професії коваля. Це інтригуюча гра з гарячим металом, спершу — непіддатливим, згодом, під влучними ударами молотка, — прудким і пластичним, робота з яким таїть різнопланові ризики для того, хто відважився його впокорити. Напрошується порівняння з факіром, який приборкує змію — один з провідних образів у творчій спадщині ліонського скульптора-коваля і нашого земляка Михайла Задунайського (Michel Zadounaisky, 1903—1983).

У сонмі імен, які презентують французьке декоративно-прикладне мистецтво ХХ ст., зокрема таке цікаве явище, як стиль «Ар-Деко», особа цього митця для мене постала якось зненацька. Сім років тому про цю знакову для європейського мистецтва минулого століття постать уже була публікація в одеській регіональній пресі, але вона пройшла для мене непоміченою¹.

Будинок Леопольда Кеніга — пам’ятка архітектурного мистецтва, що у місті Тростянець. Маєток належав одному з найбільших цукрових магнатів кінця ХІХ століття. У новому відео проєкту «Листівки з України» / «Postcards from Ukraine» учасник Євробачення-2022 Малік Харріс розповідає історію унікальної пам’ятки, яку тепер зруйновано вдруге.

Німецький співак та автор пісень неодноразово висловлювався на підтримку України, а на національному відборі на цьогорічне «Євробачення» вийшов на сцену з написаними на гітарі словами «Я — з Україною». У проєкті Українського інституту про зруйновані пам’ятки України Малік Харріс не випадково розповідає про Будинок Кеніга: магнат був також господарем вілли на Кобленцер-штрассе — сучасної резиденції президента Німеччини у Бонні.

Відтепер одна з ділянок морського узбережжя посилена і з повітря. Майбутнього бойового побратима прикордонники Одеського загону Морської охорони врятували на одній із позицій. Назвали його Джиммі, адже це ім’я означає «удачливий» і навіть «летючий».

Ще зовсім малого, з пухнастим оперенням, моряки взяли його до підрозділу, облаштували місце й поставили, як то кажуть, на котлове забезпечення. Спочатку годували м’ясом та рибою з рук, а як трошки підріс — розкладали та підвішували їжу в різних місцях, аби Джиммі поступово вчився сам добувати собі харч.

Найближчим часом чинна міська влада відповідно до чинного законодавства повинна прийняти рішення про демонтаж пам’ятника Катерині II і перенесення його фрагментів до Одеського історико-краєзнавчого музею, звідки вони свого часу були незаконно вилучені. Таку позицію Одеської обласної військової адміністрації озвучив 30 серпня в ефірі всеукраїнського телемарафону речник ОВА Сергій Братчук.

«Президент України Володимир Зеленський, відповідаючи на петицію більш як 25 тисяч громадян, підтримав позицію Одеської обласної військової адміністрації про те, що є всі законні підстави і механізми, я особливо підкреслюю — і механізми — для того, щоб це питання закрити раз і назавжди», — зазначив Сергій Братчук. Він уточнив, що «щось повернути до музею, а щось просто демонтувати». Рішення з цього приводу має прийняти чинна міська влада, згідно з вимогами чинного законодавства, і звітувати суспільству, щоб не виникало якихось чуток.

Найдавніші документи, що ілюструють життя колишнього Любашівського району, а нині — Любашівської та Зеленогірської територіальних громад, датовані 1944 роком. Це фонд районної спілки споживчих товариств. Завідувачка архівного відділу Подільської райдержадміністрації Оксана Панченко зауважила, що цінним історичним джерелом є і книга наказів виконкому Любашівської районної ради депутатів трудящих за 1944 —1952 роки.

30 березня 1944-го Любашівка була звільнена від німецько-румунських окупантів, а 1 квітня тут було відновлено радянську владу. Згідно з наказом №1 до виконання обов’язків голови райвиконкому приступає Клавдій Іванович Закревський. Наказом №2 від 2 квітня він призначає своїм секретарем І.М. Єременка, завідувачем загального відділу — М.М. Бондаренка, начальником відділу мобілізації робочої сили — М.І. Колодкова, завідувачем відділу народної освіти — А.Ф. Кошелапа, завідувачем райфінвідділу — С.Т. Бєляєва, головою райплану — О.І. Колобкову, завідувачем відділу охорони здоров’я — А.Г. Ликуна, начальником райдорвідділу — Г.І. Лук’янова. Також до штату були зараховані машиністка Ніна Гаврилицька, шофер Федір Почтарук, конюх Володимир Чебанюк і технічний секретар Євгенія Шалаган.

Попри бойові дії, частково зруйновану та пошкоджену обстрілами інфраструктуру, громади півдня готуються до опалювального сезону. Бо ж завдання органів місцевого самоврядування — зробити так, щоб люди були в теплі, отримували комунальні послуги і почувалися в безпеці. І в цьому їм допомагають експерти U-LEAD, які розробили навчальний курс на тему енергетичної безпеки.

Експерт U-LEAD Дмитро Сакалюк розповів про заходи, які підвищують енергоефективність у громадах за обмеженого бюджетного фінансування:

— Такі загальновідомі речі, як відповідальне споживання енергоресурсів, — як ніколи актуальне цієї зими. Органам місцевого самоврядування слід налагодити жорсткий контроль за економією енергоресурсів у комунальних закладах (стежити, щоб вимикали зайве світло, зменшувати температуру обігрівання на ніч та у вихідні), намагатися скоротити втрати тепла під час транспортування від котельні до кінцевого споживача (заміна зношеної ізоляції теплотрас та здійснення ізоляції труб у підвалах), а також через вікна та двері.

Понад 90% українців вірять у перемогу у війні з росією, 55% — вважають перемогою відновлення українського суверенітету на всій території України включно з Кримом. На цьому на презентації опитування «День Незалежності України: що об’єднує українців і як ми бачимо перемогу на шостому місяці війни», яка відбулася в «Укр-інформі», наголосив аналітик Фонду «Демократичні ініціативи» Андрій Сухарина.

За словами Сухарини, серед тих, хто вірить у перемогу України, 31% вважає, що здобудемо її до кінця цього року, 34% — що це станеться упродовж 1—2 років, і 7% — десь через 3—5 років. Не змогли визначитися з відповіддю 23% респондентів.

Цьогоріч харківський видавець Олександр Савчук перевидав книгу нашого знаменитого земляка-мецената ХІХ-ХХ ст., уродженця села Перешори Євгена Чикаленка (1861–1929) «Розмови про сільське хазяйство».

Ретроспективне видання складається із п’яти книжок – п’яти розмов про основи ведення сільськогосподарської діяльності, призначених українським селянам.

14 серпня сповнилося 160 років від дня народження адмірала УНР й Української Держави Андрія Георгійовича Покровського. Він належав до когорти видатних військово-морських діячів періоду Визвольних змагань, тож, зрозуміло, в радянські часи його ім’я, як і імена багато інших героїв, що виборювали українську незалежність, було приречене на забуття. Але відроджена Україна пам’ятає своїх славних синів, й нині їхні прізвища закарбовуються у назвах вулиць, кораблів, військових підрозділів, у підручниках з історії.

Народився Андрій Покровський 14 серпня 1862 року в Петербурзі у родині військового офіцера, де берегли пам’ять про славні козацькі походи як на суходолі, так і на морі, в яких брали участь і його діди-прадіди. Коли хлопчик підріс, батьки віддали його до 2-ї класичної гімназії столиці, а в 14-літньому віці він вступив у підготовчий клас Морського корпусу — вищого навчального закладу, який готував офіцерів флоту. Спочатку служив на Балтійському флоті, а з 1910-го — на Чорноморському, де командував броненосцем «Ростислав», обіймав посаду начальника штабу флоту. У квітні 1916 року за успішну організацію та проведення морських десантних операцій був удостоєний звання віцеадмірала. Про його звитягу під час Першої світової війни свідчить майже десяток бойових нагород.

Любити золотих комашок — невтомних бджілок, яких ще називають комахами Божими, Сергія Мироненка з раннього дитинства привчав тато Василь Онисимович. Його ж благословив на бджолярство також батько. Отак, з покоління у покоління — від діда Онисима і прадіда Євдокима, передалася солодка спадщина разом з тонкощами дивовижного ремесла «пастуха бджіл» нащадкові славного роду Мироненків із Новоселівки.

Власна пасіка із шести бджолосімей — подарунок батька — з’явилася на обійсті молодого вчителя математики і фізики Сергія Васильовича у 1983 році, коли він з дружиною, вчителькою початкових класів Ларисою Леонідівною і малолітнім сином Миколою повернувся працювати у рідну школу. Відтоді подружжя педагогів плекає не лише сільських і своїх дітей, а й дивовижних та працьовитих комах, щороку збільшуючи пасіку на кілька вуликів. Ще два десятки бджолосімей додалося, коли голова родини Василь Онисимович Мироненко відійшов у вічність.

Леонід Кучма, другий президент України, зустрів початок війни у себе вдома, в Києві, і весь цей час нікуди не виїжджав. Каже, сам не хотів.

Він довго очолював українську делегацію на переговорах у Мінську і як ніхто інший знає про настрої та амбіції російської влади у війні. Сьогодні Леонід Кучма відверто проводить аналогії між вторгненням росіян та фашистів, каже, що ще з часів конфлікту на Тузлі у 2003 році не мав ілюзій щодо «путінської росії», і впевнений, що зараз російський президент дуже прорахувався.

Чотири місяці війни стали випробуванням для міських бібліотек Одеси, які переформатували свою роботу під умови часу. Нещодавно в інформаційному просторі з’явилися заклики про порятунок наших книжкових фондів. Про це та багато іншого розповідає виконувач обов’язків директора Централізованої бібліотеки для дітей Юрій ГОРБАТЕНКО.

— Юрію Георгійовичу, ви вже сім місяців біля керма Централізованої бібліотеки для дітей нашого міста. Що змінилося у роботі?

У літературній панорамі Одещини постать Валерія Демиденка почала потужно увиразнюватися вісім років тому, коли завершилися його багатолітні плавання на суднах торговельного флоту. Народжений у Запоріжжі, він виявив поетичні здібності вже на останніх курсах навчання в Одеському вищому інженерному мор-ському училищі (тепер — Одеська національна морська академія).

Російська мова у виші і колективах Чорноморського морського пароплавства була домінуючою. Такою ж була вона і в його ліриці, філософських творах, віршованих рефлексіях на побачене в портах та екзотичних місцинах на різних континентах. Зійшовши на чорноморський берег, Демиденко з осяжного різноманіття попереднього доробку уклав збірку «Прикосновение» (2013 рік).Через два роки, у 2015-у, з’явилася друга книжка — «Строчки для друзей».

Але в якому високотемпературному тиглі народжувалися-виплавлялися рядки і строфи пізнішої, але не запізненої другої збірки! Її відкриває розділ, де практично кожен вірш має прикінцеву дату — число, місяць, і рік — 2014-й.

Майже за 100 років існування антибіотики врятували мільйони життів. Однак загроза антибіотикорезистентності може повернути нас до тих часів, коли люди вмирали від бактеріальної пневмонії. Є кілька міфів й упереджень щодо антибіотиків, які живуть, попри розвиток медичної науки. Спробуймо розвінчати найпоширеніші з них.

Міф 1: антибіотики можна використовувати для лікування будь-якої інфекції.

Факт. Дії антибіотиків піддаються лише мікроогранізми, чутливі до них — бактерії. Тож антибіотиками лікують лише захворювання бактеріального походження, їх не застосовують у разі вірусних інфекцій, наприклад, COVID-19. У певних випадках для того, щоби зрозуміти, який саме препарат допоможе, потрібні додаткові обстеження.

Час невблаганний. На відривному календарі (хто практикує такий, паперовий, відлік часу, той зрозуміє) уже злітають аркуші першого тижня серпня. До осені — рукою подати. Вже й не кажу про всі тривоги, які з осінніми дощами-вітровіями налетять на наших героїв-оборонців (бо саме до них звернені — хіба ж не так? — усі наші помисли й молитви).

І все ж, маємо й власні, газетярські, перестороги. У вересні, за багатодесятилітньою традицією, стартує передплата періодики на наступний рік.

Молебень за упокій душ українських воїнів, що загинули у війні з росією, відбувся в одеському кафедральному соборі Різдва Христового Православної церкви України.

Вулиця Пастера, 5. Зупинись, перехожий, хто ти не є за вірою своєю, поспішаєш чи маєш хвильку часу, перед входом до храму. Вклонись до цих портретів — цих новітніх ікон, поміж якими так багато молодих облич. Це лики святих. Вони дивляться на нас, а може, вже й крізь нас, бо вдивляються у майбутнє. У те прекрасне майбутнє нашої країни, яке вони могли б скласти — разом з нами всіма. Але спочатку треба розчистити поле від усілякої нечисті… Велику жертву — власне своє життя — склали вони в ім’я Вітчизни, за друзів та побратимів своїх. Маємо будувати це майбутнє тепер уже без них. А для них — уже Царство Небесне. Їм — низький поклін за те, що зупинили ту пітьму, те пекло, що насувалось і насувається на нас. Захистили на Майдані. Захистили на сході, півдні, всюди, де лишень можна було зупинити дику орду.

Два унітази і труси
він встиг звільнити
від «нацистів»,
коли зненацька «Байрактар»
знайшов його у полі чистім.

Лекція-зустріч «Жіночі голоси шістдесятництва: Галина Могильницька» відбулася в Одеській науковій універсальній бібліотеці ім. Михайла Грушевського. Спогадами ділилася донька Галини Анатоліївни Ярослава Різникова. Модерувала — вже традиційно — кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української літератури ОНУ ім. І.І. Мечникова Ірина Нечиталюк.

Говорячи про людину неординарну, щедро обдаровану талантами до поглиблення своїх знань та їх поширення, педагогічним, літературним, з активною життєвою позицією, що додавало їй клопотів і навіть небезпек, завжди хочеться дізнатися про джерела. Звідки воно все у неї? Певна річ, Господь усім дає таланти, але когось таки виділяє із загалу. А може, то від батьків-бабусь-дідів-прадідів передалося з генами чи виробилося внаслідок виховання, наполегливої праці над собою. Вочевидь, можна безпомильно говорити, що тут є і те, і те, й те.

Є люди-спостерігачі, а є борці за правду, за справедливість, за людяність. Саме таким є відомий вчений-історик, професор Григорій Іванович Гончарук. Такі люди не поступаються своїми принципами, навіть якщо це загрожує їхній кар’єрі, благополуччю.

Багаторічний завідувач кафедри історії та етнографії Одеського національного політехнічного університету, доктор історичних наук, заслужений працівник освіти України, відмінник освіти України, почесний краєзнавець Григорій Гончарук нещодавно видав десяту книгу із серії «Мемуари професора» під назвою «Чиновники, припиніть ганьбити державу» (Одеса, «Екологія», 2022, 101 с.). Ця книжка є продовженням попереднього видання «Їм не подам руки», у якому йшлося про запеклу боротьбу маленького колективу кафедри історії та етнографії України ОНПУ з керівництвом вишу за збереження предмета її діяльності і забезпечення нормальних умов праці. Завдяки виданням Г. Гончарука про ситуацію у названому виші довідалися у Міністерстві освіти, керівництво держави, широкий читацький загал.

Із світлої пам’яті знаним письменником і краєзнавцем Олегом Олійниковим я, крім відпусток, зустрічався щомісяця на педагогічних семінарах, відкритих уроках в Одесі та інших містах нашого краю. Тоді Олег Семенович очолював секцію української мови та літератури по лінії профтехосвіти.

Його постійне місце роботи — ПТУ №14 в Одесі. Методист з великої літери, а як для людини, то й важко підібрати найкращі слова-епітети. Поет, прозаїк, дослідник минувшини рідного краю, одесит із рибалок з Великого Фонтану, для якого згодом рідними стали Ближні Млини. Коли він казав про рибалок з Великого Фонтану, його котячі вуса ворушилися, як крабові клешні. Сказати, що був мовчазним — не можу, а те, що сором’язливий, — то правда. Притаманного одеського гумору у нього було море. З ним не страшно було б іти у ворожий тил у розвідку — надійна людина.

21 липня сповнилося 140 років від дня народження видатного історика, академіка Всеукраїнської академії наук (ВУАН) Михайла Єлисейовича Слабченка. Його життєвий шлях багато в чому схожий на долі сотень і тисяч представників української інтелігенції першої половини ХХ ст., які залишилися на теренах окупованої більшовицькою владою України.

Народився майбутній дослідник української минувшини 9 липня (за старим календарем) 1882 року на Нерубайських хуторах поблизу Одеси в селянській родині, про що свідчить запис у метричній книзі церкви Пресвятої Богородиці в Слобідці-Романівці. Батько майбутнього академіка, Єлисей Іванович, походив із запорожців, які «втекли під турка» після руйнації Нової Січі. Разом із дружиною, Катериною Максимівною, працювали в каменоломнях. Робота була тяжкою, а плата — мізерною. Михайло Слабченко згадував про свої дитячі роки так: «Родина була велика, злидні були ще більші».

19 липня могло б бути гарне свято, адже «Чорноморським новинам» сповнилося 105 років. Найстаріша газета в Україні, яка, попри всі перепони і труднощі, приходила й продовжує приходити до своїх читачів у друкованому вигляді.

Поважна ювілейна дата. Тож і свято мало б бути поважним. Але всі плани перекреслив триклятий ворог, який присунув на нашу землю сіяти страх і смерть. От і цієї ночі біснувався, сипав на голови українців, зокрема й на наш край, ракети, випалюючи житла людей, школи, університети, лікарні, будинки культури…

Про те, що москва і вся рассєюшка не є нам ні братами, ні навіть друзями, «Чорноморські новини» писали ще на зорі Незалежності України й упродовж усіх років нашої відновленої державності. Гортаючи підшивки «Чорноморки» за останні три десятиліття, кожен охочий може пересвідчитися, що наша газета системно, аргументовано, послідовно й наполегливо наголошувала на тому, що нам треба вирватися із пут московської облуди, з її політичних, економічних і духовних тенет і розвивати стосунки з цивілізованим світом — європейською та євроатлантичною спільнотами. На жаль, на Одещині донедавна переважали ті, хто був протилежної думки. От і дочекалися «братського» захисту.

Рівно 30 років тому, 21 липня 1992-го, день у день, сталася ця екстраординарна подія, яка, без сумніву, окремою сторінкою вписана в історію Військово-Морських сил України.

Кораблі, так само, як люди, мусять бодай раз у житті здійснити щось незвичайне, щось, що виходить за межі їхнього призначення. Бува, що це залишається надовго в історії. Але музейна доля не для них. Для них не важливо, довгим чи коротким буде їхнє життя, але важливо, щоби їх пам’ятали.

У час війни не до ювілеїв. Отож не задля привітань-побажань, а щоб лише означити цю дату для історії (а сьогод-нішнє теж колись стане історією), констатуємо: 19 липня сповниться 105 років, як вийшов друком перший номер нашої газети. Найстарішої з нині сущих на Одещині й однієї з найповажніших за віком у всій Україні.

Усякого було на тому віку. І нічо-го не викреслити, не переписати. Гортаєш оті пожовтілі й вицвілі від часу підшивки — і наче потрапляєш у давнішу чи ближчу минувшину. 1917-й, 1932—1933-ті, 1937-й, 1941-й, 1945-й, 2014-й… Й отак закарбовані на шпальтах «Чорноморки» 105 років нашого життя. Із тим, що тримаєте в руках, — 22377 випусків. Десятки чи й сотні тисяч подій і прізвищ, сотні томів журналістських статей та читацьких дописів — усе це багатюща першоджерельна база, передусім для істориків, якою вони, власне, й послуговуються.

Особова справа Василя Івановича Сірого (1926—2011), розпочата гебістами 1970 року, на відміну од політв’язнів із зазначеним терміном покарання, була із грифом «Цілком таємно». Навіть після реабілітації (2001) її не видавали йому на руки під різними приводами.

Ще б пак: ішлося про злочини радянської каральної психіатрії.

14 липня сповнилося 155 років від дня народження Володимира Олександровича Савченка-Більського, генерал-хорунжого по адміралтейству (контр-адмірала), організатора українських військових частин та морського міністра УНР, який, будучи в авангарді борців за державність України, понад чотири десятиліття свого життя присвятив розбудові вітчизняних армії та флоту.

Володимир Савченко-Більський народився 14 липня 1867 року в містечку Олишівка Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер селище міського типу цієї області). Батько, Олександр Савович, був знаним на всю губернію іконописцем, мав старовинне козацьке коріння, що брало свій початок від литовського шляхтича Сави Більського, котрий ще наприкінці XVI століття прийшов на Запорізьку Січ. Мати — також козацького походження — належала до роду Суліїв, з якого вийшло багато громадських діячів старої України. Один з них — Федір Сулій, який свого часу був головою українського гуртка в Петербурзі, брав участь у похованні Тараса Шевченка. На згадку про Кобзаря заснував Шевченківський музей, експонати якого заповів до українського музею Василя Тарновського в Чернігові. Другий дядько Володимира, Митрофан Сулій, входив до делегації, що відважилася звернутися до царя Олександра II з клопотанням дарувати Україні культурно-освітню автономію.

Як уже повідомляли «ЧН» (див. номер за 16-18 червня), із 11 липня в ресторанах, адмінбудівлях, на підприємствах та в інших визначених громадських місцях заборонено курити пристрої для нагрівання тютюну (айкоси, гло).

Отож, із понеділка кафе, бари та інші приміщання ресторанного бізнесу Одещини повинні були повністю звільнитися від диму сигарет для нагрівання (айкосів, гло) на рівні зі звичайними цигарками, а також кальянами та електронними сигаретами. На порушників чекають санкції. Навіть наявність попільнички на столі — уже привід для накладення штрафу. Для закладів ресторанного господарства це 3000 гривень у випадку першого порушення і 15000 — у разі повторного впродовж року.

Барвінок — на вінок, а полин — на віник. Без перевесла і віник розсиплеться. У приймах приймаки і на віник кажуть «ви», а на козу — «дядина»...

А ще мовлять: проворний, як новий віник. Або: втікав, ніби деркачем по спині нашмагали.