Матеріали без рубрики

Як українці ставляться до росії та її громадян

«Усі війни закінчуються...» — теза, з якої часто починають розмови у контексті політики умиротворення російського агресора. «Мирні плани» Китаю, Бразилії та ПАР, заклики Папи Римського до примирення і вислови Дональда Трампа щодо можливості швидкого завершення російсько-української війни спонукають проаналізувати, як українці бачать перспективи взаємовідносин із країною-агресоркою.

Чи має ще силу ідея «зійтися посередині»? Чи можливе примирення між Україною та росією? Як змінилося ставлення громадян України до громадян росії? Думками українців з цього приводу поцікавилися у рамках опитування, яке на замовлення ZN.UA нещодавно провів Центр Разумкова.

Наприкінці травня в Одеській національній науковій бібліотеці відбулася презентація дослідження доктора історичних наук, заслуженого журналіста України Данила Яневського «За що воює Україна? Відомі історії нашої держави».

Перед зустріччю із шанувальниками автор відвідав Музей книги відділу рідкісних видань та рукописів, де несподівано був винагороджений за свою невгамовну жагу до правдивої минувшини та читання. Продемонстрована рукописна книга кінця XVII століття перевернула, як зауважив, догори дриґом його переконання щодо повного списку «Переяславських березневих статей 1659 року», ухвалених при обранні на гетьманство Юрія Хмельницького. Цей раритет у каталозі нашої книгозбірні має назву «Хрестоматія запорізької старшини». Більша частина рукопису — богословські, юридичні, історичні, географічні та літературні тексти. Його титульна сторінка втрачена.

Наприкінці травня в офісі Одеської регіональної організації НСЖУ відбулася презентація відразу двох нових видань доктора історичних наук, професора Григорія Гончарука.

Перша з книжок — «Григорій Іванович Гончарук. Бібліографічна пам’ять» — уже презентувалася у день 85-річного ювілею вченого, а тепер присутнім було представлене її друге, доповнене видання (Одеса, «Екологія», 2023). У ній містяться популярні наукові матеріали, назви публікацій професора за роки його творчої праці (1957 — 2023), автореферати та монографії вченого і ті праці, в яких він виступає як головний редактор чи співавтор. Тут багато світлин: з юності, курсантських років, викладацької діяльності, з церемоній вручення нагород, а також теплі сімейні фото.

Зі здобуттям Україною незалежності у вітчизняній історичній науці відбуваються значні трансформації. Переосмислення минулого спричинило зростання інтересу до багатьох постатей, які за радянських часів були маловідомими, а інформація про них майже відсутньою. До таких належить і Олександр Рябінін-Скляревський. За своє передчасно обірване більшовицьким режимом життя він встиг повноцінно реалізуватися як професійний військовий, історик, викладач та публіцист.

Народився Олександр Рябінін 11 (24 — за новим календарем) травня 1878 року в Києві (за іншими даними — в Костромі). Батько, Олександр Федорович, походив з дворян Ярославської губернії й служив письмоводителем мирового суду. Мати, Варвара Олександрівна, працювала акушеркою. Коли хлопчикові було два роки, батько помер, і мати, залишивши Київ, опинилася аж у Солігалицькому повіті Костромської губернії, де й доживала віку, подеколи маючи втіху з нечастих приїздів її єдиного Сашка. Синові вона дала сяку-таку освіту: спочатку — в повітовому училищі, потім — у реальному.

Із настанням літа, вочевидь, багато хто з нас сидітиме у темряві навіть без ворожих обстрілів енергетичної інфра-структури — заощаджуватиме.

Кабінет Міністрів схвалив рішення про підвищення із 1 червня тарифів на електроенергію. Відтепер кіловат коштуватиме 2,64 гривні.

Половина громадян — за відновлення ядерного арсеналу

До кінця війни ще далеко, й обриси повоєнного миру поки що туманні. Але в Україні вже зараз шукають варіанти, як у майбутньому убезпечитися від чергового російського вторгнення. А в тому, що рф спробує це повторити, нема сумнівів: путін зробив ставку на відродження російської імперії, і кремль прагнутиме реваншу в «Малоросії», скориставшись «замороженням» бойових дій для відновлення російської армії та підготовки до нових наступальних операцій, можливо, через три – п’ять років.

Без «парасольки» НАТО…

Найкращою гарантією безпеки нашої країни була б її участь у колективній системі безпеки — НАТО. І так вважає не тільки керівництво України, а й її громадяни. Як випливає з результатів опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» на замовлення Центру аналізу та соці-ологічних досліджень Міжнародного республіканського інституту (IRI), у березні 2023 року 82% українців підтримали б вступ України до НАТО, воліючи концентруватися на практичній допомозі. Це на 10% більше, ніж у червні 2022-го, і на 23% — ніж у квітні минулого року.

З нагоди Всеукраїнського дня краєзнавства, який відзначається 28 травня, фахівці профільного відділу ОННБ запрошують читачів у подорож в часі, а саме повернутися на сто років назад, у 1923-й, і познайомитися із важливою сторінкою дослідницького життя нашого міста — діяльністю Одеської комісії краєзнавства.

Як відомо, в Одесі ще із 1839 року діяло славнозвісне Товариство історії і старожитностей, яким могло б пишатися будь-яке місто. Його ядро складали видатні вчені:  А. Скальковський, М. Мурзакевич, О. Маркевич, О. Андрієвський, В. Ястребов та інші, котрі зробили вагомий внесок у дослідження Півдня України. Гідною спадкоємицею цього товариства і стала Одеська комісія краєзнавства, заснована наприкінці 1923-го як філія створеної за рік до того Комісії краєзнавства при Всеукраїнській академії наук (ВУАН).

18 травня, у День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, у «Планеті кіно» сказав коротке слово перед показом відомого фільму «Хайтарма» (повернення) Ахтема Сеітаблаєва, що вперше з’явився у кінопоказі у 2013 році. За таку почесну місію вдячний Февзі Мамутову, депутатові Одеської обласної ради VIII скликання, голові ГО «Кримські татари Одещини».

Напередодні ж, 17 травня, долучився до «круглого столу» в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці імені М.С. Грушевського «Наш спільний біль», учасники якого (зокрема, Ф. Мамутов і такі видатні українці Одеси, як Я. Різникова, С. Гуцалюк, І. Нечиталюк) обговорювали болючі питання депортації кримців, наші завдання, що мають неодмінно привести нас до повернення в Крим, але вже як справжніх господарів, без урахування інтересів вічно ворожої нам російської меншини, злочинного «русского міра».

Родючість ґрунту — один з найважливіших параметрів ділянки. Відтак збереження і підвищення його родючості — чи не головне питання, яке доводиться вирішувати при вирощуванні як овочевих, так і плодових або декоративних рослин.

Передусім родючість ґрунту зумовлена наявністю в ньому основних елементів живлення — азоту, фосфору і калію, а також мікроелементів. Однак вона не обмежується лише хімічним складом. Це ще й структура, повітро- та вологоємність, комплекс мікроорганізмів, мікроскопічної фауни, що робить живлення для рослин доступним. Тільки такий ґрунт здатний забезпечити посаджене усім необхідним й уможливити нормальну його життєдіяльність.

Як ви? Чи вдалося пристосуватися до нового життя на новому місці? Як сприйняла місцева громада? Що сподобалося, а до чого було важко звикнути? Що викликало невдоволення? Що допомагає пережити важкі часи?

Такі прості питання ми поставили перед різними людьми, яких сьогодні об’єднує одне: вони — внутрішньо переміщені особи, які знайшли прихисток в Одесі.

Подружжя Андрій і Ганна Паньшини, пенсіонери, виїхали з Херсона у грудні 2022 року.

— Всю окупацію ми пережили в Херсоні, наглядали за квартирами, нашою і дітей, та ще й дача у нас за Антонівським мостом... Вони, звичайно, звірі, у місті — обшуки, облави. Та нас якось, Бог милував, не чіпали.

(Закінчення. Початок у номері за 4 травня).

Так ми виправдали довір’я наших старших товаришів — Василя Блакитного, Олександра Довженка, Юрія Смолича. Відважились залишити «вигідні» місця з забезпеченою зарплатою у столичному театрі і, виконуючи свій громадянський обов’язок, почали формувати групу акторів Театру Франка.

Сьогодні, в умовах воєнного часу, формується новітня національна пам’ять, яка стане осердям повоєнної української національної ідентичності. Вже зараз можна спостерігати, як деякі події, тривалі битви та операції, як-от оборона Бахмута чи «Азовсталі», залишають слід у колективній пам’яті українців. Про це, зокрема, свідчать результати соціологічного опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно із соціологічною службою Центру Разумкова з 23 по 30 березня цього року.

Понад третина українців найвизначнішими подіями назвали оборону Києва та Київщини, швидку окупацію Півдня країни (Херсонської області та Приазов’я). Понад чверть вважають важливим знищення ракетного крейсера «москва», 14 квітня 2022-го. Значущість цієї події неодноразово підкреслювалася й у медіа, зокрема тому, що за останні 40 років це був перший у світі випадок потоплення флагманського корабля. Ще більшого символізму надавала, по-перше, співзвучність назви крейсера зі столицею держави-агресора, а по-друге, той факт, що Україна мала значно менш потужний надводний флот, ніж чф рф, тоді як росія використовувала флот для створення ілюзії «імперської величі».

Встановлення дати заснування міста як протидія російському фейку в інформаційній війні

Одеса — одне з найбільших міст України, розташоване на півдні країни, на березі Чорного моря. Це місто є історичним і культурним центром нашої держави, приваблює туристів з усього світу своєю архітектурою, історичними пам’ятками та унікальною атмосферою.

Утім, багато хто помилково вважає, що Одесу було засновано лише 230 років тому, — в 1794-у. Ця хибна думка пов’язана з тим, що того року начебто вийшов указ про заснування Одеси. Це результат поширення пропагандистською машиною російської імперії та радянського союзу історичного міфу, що до 1789-го на місці сучасної Одеси нічого не було, але прийшли російські солдати і за наказом московської імператриці катерини ІІ було збудовано перспективне, квітуче місто.

До 115-ї річниці від дня народження Степана Олійника

Долю не передбачиш. Вона може з милою усмішкою подати тобі обидві руки і в найясніший сонячний день повести за собою, а може безжалісно пройти мимо тебе в найтемнішому провулку життя. Хіба міг я уявити, навчаючись у Шершенецькій середній школі, що вона, доля, певно, вже вистеляла буйноквітами шлях до Олійниківського краю — Миколаївського району Одеської області? А проте, склалося саме так. Й ось уже майже сорок років живу й працюю на батьківщині видатного поета-гумориста-сатирика Степана Івановича Олійника. I за цей час із дня у день, із року в рік відчуваю невичерпну любов і повагу старого й малого до свого знаменитого земляка. Тож не жалкую, що доля поселила мене на цій прекрасній степовій землі.

То хто ж він, Степан Олійник, для мене особисто? Талановитий поет? Безумовно! Прекрасна людина? Так! Зірка на літературному небосхилі? Першої величини! Та найперше він для мене митець, який вивищився над своєю епохою, точніше — над «тлом» епохи (термін Богдана Сушинського). Саме так: над «тлом». Але не над своїм народом. Бо нещадно викриваючи негативне тло життя, Степан Олійник водночас (і це головне) всім своїм талантом служив своєму народу, захищаючи від зла добро, утверджуючи ті ідеали і цінності, які тільки роблять людину людиною.

Уже й травень буяє травами, зрошеними-зрощеними щедрими дощами нинішньої весни. Десятої весни, обпаленої війною…

Втомилися? Так. Зневірилися? Ні! Бо якщо зневіримося, то й воювати тим, хто на передовій, марно. За кого — за зневірених?..

Яскрава сторінка театрального краєзнавства

Ще в мирний час одного літнього надвечір’я до автора цих рядків звернулася невеличка група туристів, яка прямувала потягом до Києва після відпочинку на морському узбережжі Одещини, з проханням провести пішохідну екскурсію центром нашого міста. Після цієї екскурсії одна з учасниць зізналася, що з особливим інтересом сприймала інформацію про мистецьке життя Одеси, оскільки її мати, відома українська театральна акторка Поліна Мусіївна Нятко, входила до найпершого складу трупи Українського театру (Держдрами) в Одесі в далекому від нас 1925 році (на момент його відкриття).

Саме за таких обставин відбулося моє знайомство зі Світланою Ісаївною Табачниковою, поважною киянкою, яка повідомила й про те, що насправді кар’єра П.М. Нятко розпочалася в Одесі дещо раніше, і порадила звернутися до цікавої сторінки театральної культури України — історії заснування в нашому місті Робітничо-селянського театру. А ще запросила відвідати, за можливості, Київ, де пообіцяла надати для ознайомлення певні документи із сімейного архіву родини Нятко-Табачникових.

Сергій Жадан — справжня рок-зірка української культури. Він встигає усюди: проводить поетичні вечори, їздить у тури з гуртом «Жадан і Собаки», знімається у кліпах поп-артистів, записує пісні з «Бумбокс» та навіть веде Tik-Tok. Але передовсім сьогодні він є волонтером, який із 2014 року активно допомагає Збройним силам.

В інтерв’ю «Українській правді» (pravda.com.ua) Сергій Жадан розповідає про свої зустрічі з Валерієм Залужним, говорить про патріотичний Харків і свою участь у підрозділі «Хартія», пояснює, як Пушкін воює проти Шевченка та чому культура є затребуваною у час війни.

28 квітня – Всесвітній день охорони праці

За оцінками Міжнародної організації праці (МОП), щорічно стається понад 270 мільйонів нещасних випадків на виробництві. Кожен день у світі у результаті нещасних випадків і захворювань на виробництві вмирають близько 5000 осіб, у рік — від 2 до 2,3 мільйона.

Щоб привернути увагу світової громадськості до масштабів проблеми, а також до того, яким чином вирішення цих проблем може сприяти зниженню нещасних випадків та смертності на робочих місцях, МОП проголосила 28 квітня Всесвітнім днем охорони праці. Вперше він відзначався у 2003-у. Цьогорічний девіз: «Безпечне та здорове робоче середовище — основний принцип та право на роботі».

З нагоди Дня Землі із 18 березня по 22 квітня триває міжнародна акція цифрового прибирання «Digital Cleanup».

Приєднуйтеся до відповідального життя разом з найбільшим екорухом країни Let’s do it Ukraine. Це сучасний і безпечний онлайн формат прибирання, до якого може долучитися кожен. Як і матеріальні забруднювачі, цифрові програми та файли також створюють відходи, а саме невикористані, застарілі й непотрібні програми, файли і навіть веб-сторінки.

Україна відбиває атаки рашистів на всіх фронтах. Й один із надважливих фронтів — енергетичний.

Аби в оселях мешканців Одещини було світло і тепло, працівникам електромереж доводиться стояти на посту цілодобово, і в погоду, і в негоду.

Начальник Департаменту кадрового забезпечення Національної поліції України полковник поліції Сергій Кобець представив особовому складу поліції Одещини тимчасово виконуючого обов’язки начальника ГУ НП в Одеській області - полковника поліції Івана Жука.

— Маю почесне і відповідальне завдання від керівництва Національної поліції довести до вашого відома кадрові рішення. Відсьогодні т.в.о. начальника ГУ НП в Одеській області призначено Жука Івана Васильовича. Він працював у підрозділах апарату Головного управління Нацполіції в Миколаївській області, був очільником кількох керівних посад територіальних підрозділах поліції Миколаївської та Полтавської областей. Дотепер обіймав посаду начальника Солом’янського ра-йонного управління ГУ НП у місті Києві, — зазначив Сергій Кобець.

12 квітня сповнилося 250 років від народження Юрія Федоровича Лисянського, одного з організаторів та учасників першої в історії колишньої Російської імперії навколосвітньої подорожі. До речі, шлюп «Нева» під його орудою прибув до Кронштадта на 13 днів раніше, ніж шлюп «Надія», яким командував І.Ф. Крузенштерн.

Московити робили кілька спроб прокласти морський шлях від столиці імперії Петербурга до Далекого Сходу та Аляски. Але була й інша подорож — втеча (через три океани), про яку вони не дуже бажають згадувати. Її здійснили засланці з Камчатки в травні 1771 року під керівництвом польського генерала-конфедерата Моріса Бе-ньовського та капітана корабля «Святий Петро» Максима Чуріна. Втікачі досягли острова Кадьяк поблизу Аляски, потім повернули на захід, дійшовши у вересні до порту Макао. 7 липня 1772-го колишні камчатські заколотники дісталися до Франції і зійшли на берег у місті Порт-Луї. Згодом Беньовський побував в Америці, де зустрівся з першим президентом США Дж. Вашингтоном. Тож це була майже навколосвітня подорож, за винятком материкової частини Америки.

Служба кримінального аналізу в правоохоронних органах Одещини з’явилася порівняно недавно — у 2018 році, але без неї сьогодні вже не обходиться жоден слідчо-розшуковий захід.

«Наші співробітники мають можливість використовувати новітні технології, зокрема штучний інтелект, автоматизовані інформаційні та довідкові системи, реєстри і бази даних, а також аналізувати відео- та супутникові знімки в реальному часі. Проведення такої аналітично-розвідувальної та інформаційно-пошукової роботи сприяє розкриттю злочинів», — каже начальник управління кримінального аналізу ГУ НП в Одеській області полковник поліції Олексій Волошко.

Звучання слова — як музика: одразу ж — emotio, точніше commotio; наш відповідник — «зворушення». У слові «ностальгія» ця музика (не уникнути тавтології) — ностальгійна. За цим епітетом — різні (у кожного свої) враження, настрої, історії, та всі вони в одному ладу — мінорному; веселості тут не місце...

«Дитино, ти ще не розумієш, що таке ностальгія», — бабуся до внучки, яка подивувалася, чому вона, її бабуся, у свій час (чув я з розповіді) не залишилася там, де було і добре, й безпечно. Справді, дитині це почуття, як і чимало іншого, ще не цілком зрозуміле.

П’ятий апеляційний адміністративний суд визнав протиправним та скасував рішення Татарбунарської районної ради про розширення меж села Приморське (зараз воно входить до Білгород-Дністровського району, тому одним із відповідачів була Білгород-Дністровська районна рада). У цьому документі особливо цінні землі Національного природного парку «Тузлівські лимани» були включені в межі населеного пункту, повідомляє громадська організація «Зелений лист» (https://zeleniy-list.od.ua).

Чому такі рішення місцевої влади — загроза довкіллю України

Рішенням Татарбунарської районної ради від 19.06.2020 р. був затверджений проєкт землеустрою щодо встановлення (зміни) меж с. Приморське. Внаслідок цього рішення площу території села було формально збільшено вдвічі — із 495,8593 га до 1101,2074 га. У розширення меж потрапили, зокрема, землі державної власності, розташовані на території Національного природного парку «Тузлівські лимани»: акваторії лиману Малий Сасик, частини території Піщаного пересипу (29—31 км), ділянки прибережної захисної смуги лиману Малий Сасик біля курортної зони Расєйка.

Звичайно, і у бронзі можна жити,
Але в любові краще устократ.
Олекса ШЕРЕНГОВИЙ.

Після дуже теплої та щирої розмови в бібліотеці вдома зняв з полиці одеських авторів том чорної барви з накатом золотих літер на обкладинці, з недописаним дарчим написом… недописаним, бо вже вислизали з-під руки навіть кілька рядків… Розгорнув, як уперше — трохи таки забулося за п’ятнадцять років, але диво: кожна ще до кінця не прочитана сторінка вже відкривала зміст наступної; відкривалося все — імена, діалоги, все сказане і приховане… й недомовлене. Одна за одною сторінки повертали у давно відбулий час, давали до зрозуміння, що писались вони сливе для нас, і для тих, що прийдуть опісля… Літературне відкриття з низки тих, які навіть сьогодні — такі ще рідкісні. Бо всяк спішить викласти, не переживши…

Не можливо уявити його вісімдесятирічним, надто коли гортаєш його книжки та вдивляєшся у фотопортрети різних часів, бо і в різних часах він був беззмінно молодий, задивлений у світ, з відкритим і щирим поглядом, незрідка спрямованим углиб себе самого… Не можливо ще й тому, що ось ми чуємо навіч з мультимедійного екрану його вже дорослих дітей з протилежного кінця світу; його ж світ, у який нам хочеться вірити, за перетнутою межею, котра поряд, але для живих — неприступна. І вже нічого не вдієш… А все-таки десь там, у підсвідомості, хочеться нам розмовляти з ним, сидячи ось тут, у бібліотеці імені Михайла Грушевського — а де ж іще згадувати письменника та говорити про нього?!

Микола Міхновський — один із тих діячів, чиє подвижництво вплинуло на долю всієї української нації. 31 березня сповниться 150 років від дня його народження, хоча таких людей потрібно згадувати й вшановувати не лише в їхні ювілеї. Він — визнаний ідеолог українського націоналізму, який із самого початку своєї політичної біографії виступав за створення української самостійної держави. Він — автор програмного документа «Братства тарасівців» «Кредо молодого українця» та брошури «Самостійна Україна».

Микола Міхновський народився 1873 року в селі Турівка на Полтавщині. Сімейний побут родини був цілком селянським, народним, ґрунтувався на здорових моральних засадах. Його батько, Іван Міхновський, був священником, який вів службу українською мовою, і водночас — заможним господарем, власником 17 десятин землі. Справжній, щирий українець, він палко любив свій край. Не випадково всі діти виявилися причетними до укра-їнського руху.

Ніколи не любила гіркого стручкового перцю. Можливо, тому, що не розуміла його пекучого смаку. У нас, на славній Миколаївщині, його не надто шанували, а поціновувачі здебільшого задовольнялися ядерним «Вогником», дрібненькі гострі перчинки якого врізнобіч стирчали з кущиків на підвіконнях.

Та ось після тривалої подорожі Мексикою (свого часу мандрувала від столиці країни Мехико до Канкуна, курорту світового значення, із заїздами у прославлені «провінції» Чичен-Іца, Паленке, Акапулько тощо — загалом майже три тисячі кілометрів) почала з цікавістю і гастрономічною повагою сприймати цей овоч із пекучим характером.

(Роздуми навколо однієї колекції)

Спадщина М.І. Жука залишає великий простір для досліджень, і в пріоритеті — твори, що осіли в приватних колекціях, з огляду на їх меншу доступність, а відтак і наукове опрацювання. А ще цікавить їх міжколекційне переміщення, і в цьому сенсі хочу продовжити розмову про зібрання одеського мистецтвознавця І.І. Козирода. Сподіваюся також, що цей, місцями розлогий, екскурс дозволить краще диференціювати і глибше зрозуміти мистецький посил Михайла Жука й нагадати деякі важливі віхи його біографії.

Додаткова інформація з’явилася під час роботи над зведеним каталогом творів М.І. Жука завдяки контактам з Національним художнім музеєм України (НХМУ), де нині зберігаються 60 творів митця, з яких 15 відбірних було придбано в І.І. Козирода орієнтовно наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років тодішнім директором столичної скарбниці М.М. Романишиним¹.

На окупованій частині України мародери з російської армії викрадають автомобілі місцевих жителів, вантажівками вивозять майно з будинків і квартир. Сотні злочинів зафіксовано і проти вітчизняної культурної спадщини.

Так, із Новокаховської картинної галереї імені знаного художника, уродженця Любашівської громади Альбіна Гавдзинського (4.07.1923 — 12.05.2014) окупанти вивезли 299 полотен нашого земляка і багато робіт інших відомих українських митців. Щодо вкрадених творів Альбіна Ста-ніславовича, то це, зокрема, й ті, що возвеличують трудовий подвиг людей, які будували Каховську ГЕС.