Матеріали без рубрики

Яскрава сторінка театрального краєзнавства

Ще в мирний час одного літнього надвечір’я до автора цих рядків звернулася невеличка група туристів, яка прямувала потягом до Києва після відпочинку на морському узбережжі Одещини, з проханням провести пішохідну екскурсію центром нашого міста. Після цієї екскурсії одна з учасниць зізналася, що з особливим інтересом сприймала інформацію про мистецьке життя Одеси, оскільки її мати, відома українська театральна акторка Поліна Мусіївна Нятко, входила до найпершого складу трупи Українського театру (Держдрами) в Одесі в далекому від нас 1925 році (на момент його відкриття).

Саме за таких обставин відбулося моє знайомство зі Світланою Ісаївною Табачниковою, поважною киянкою, яка повідомила й про те, що насправді кар’єра П.М. Нятко розпочалася в Одесі дещо раніше, і порадила звернутися до цікавої сторінки театральної культури України — історії заснування в нашому місті Робітничо-селянського театру. А ще запросила відвідати, за можливості, Київ, де пообіцяла надати для ознайомлення певні документи із сімейного архіву родини Нятко-Табачникових.

Сергій Жадан — справжня рок-зірка української культури. Він встигає усюди: проводить поетичні вечори, їздить у тури з гуртом «Жадан і Собаки», знімається у кліпах поп-артистів, записує пісні з «Бумбокс» та навіть веде Tik-Tok. Але передовсім сьогодні він є волонтером, який із 2014 року активно допомагає Збройним силам.

В інтерв’ю «Українській правді» (pravda.com.ua) Сергій Жадан розповідає про свої зустрічі з Валерієм Залужним, говорить про патріотичний Харків і свою участь у підрозділі «Хартія», пояснює, як Пушкін воює проти Шевченка та чому культура є затребуваною у час війни.

28 квітня – Всесвітній день охорони праці

За оцінками Міжнародної організації праці (МОП), щорічно стається понад 270 мільйонів нещасних випадків на виробництві. Кожен день у світі у результаті нещасних випадків і захворювань на виробництві вмирають близько 5000 осіб, у рік — від 2 до 2,3 мільйона.

Щоб привернути увагу світової громадськості до масштабів проблеми, а також до того, яким чином вирішення цих проблем може сприяти зниженню нещасних випадків та смертності на робочих місцях, МОП проголосила 28 квітня Всесвітнім днем охорони праці. Вперше він відзначався у 2003-у. Цьогорічний девіз: «Безпечне та здорове робоче середовище — основний принцип та право на роботі».

З нагоди Дня Землі із 18 березня по 22 квітня триває міжнародна акція цифрового прибирання «Digital Cleanup».

Приєднуйтеся до відповідального життя разом з найбільшим екорухом країни Let’s do it Ukraine. Це сучасний і безпечний онлайн формат прибирання, до якого може долучитися кожен. Як і матеріальні забруднювачі, цифрові програми та файли також створюють відходи, а саме невикористані, застарілі й непотрібні програми, файли і навіть веб-сторінки.

Україна відбиває атаки рашистів на всіх фронтах. Й один із надважливих фронтів — енергетичний.

Аби в оселях мешканців Одещини було світло і тепло, працівникам електромереж доводиться стояти на посту цілодобово, і в погоду, і в негоду.

Начальник Департаменту кадрового забезпечення Національної поліції України полковник поліції Сергій Кобець представив особовому складу поліції Одещини тимчасово виконуючого обов’язки начальника ГУ НП в Одеській області - полковника поліції Івана Жука.

— Маю почесне і відповідальне завдання від керівництва Національної поліції довести до вашого відома кадрові рішення. Відсьогодні т.в.о. начальника ГУ НП в Одеській області призначено Жука Івана Васильовича. Він працював у підрозділах апарату Головного управління Нацполіції в Миколаївській області, був очільником кількох керівних посад територіальних підрозділах поліції Миколаївської та Полтавської областей. Дотепер обіймав посаду начальника Солом’янського ра-йонного управління ГУ НП у місті Києві, — зазначив Сергій Кобець.

12 квітня сповнилося 250 років від народження Юрія Федоровича Лисянського, одного з організаторів та учасників першої в історії колишньої Російської імперії навколосвітньої подорожі. До речі, шлюп «Нева» під його орудою прибув до Кронштадта на 13 днів раніше, ніж шлюп «Надія», яким командував І.Ф. Крузенштерн.

Московити робили кілька спроб прокласти морський шлях від столиці імперії Петербурга до Далекого Сходу та Аляски. Але була й інша подорож — втеча (через три океани), про яку вони не дуже бажають згадувати. Її здійснили засланці з Камчатки в травні 1771 року під керівництвом польського генерала-конфедерата Моріса Бе-ньовського та капітана корабля «Святий Петро» Максима Чуріна. Втікачі досягли острова Кадьяк поблизу Аляски, потім повернули на захід, дійшовши у вересні до порту Макао. 7 липня 1772-го колишні камчатські заколотники дісталися до Франції і зійшли на берег у місті Порт-Луї. Згодом Беньовський побував в Америці, де зустрівся з першим президентом США Дж. Вашингтоном. Тож це була майже навколосвітня подорож, за винятком материкової частини Америки.

Служба кримінального аналізу в правоохоронних органах Одещини з’явилася порівняно недавно — у 2018 році, але без неї сьогодні вже не обходиться жоден слідчо-розшуковий захід.

«Наші співробітники мають можливість використовувати новітні технології, зокрема штучний інтелект, автоматизовані інформаційні та довідкові системи, реєстри і бази даних, а також аналізувати відео- та супутникові знімки в реальному часі. Проведення такої аналітично-розвідувальної та інформаційно-пошукової роботи сприяє розкриттю злочинів», — каже начальник управління кримінального аналізу ГУ НП в Одеській області полковник поліції Олексій Волошко.

Звучання слова — як музика: одразу ж — emotio, точніше commotio; наш відповідник — «зворушення». У слові «ностальгія» ця музика (не уникнути тавтології) — ностальгійна. За цим епітетом — різні (у кожного свої) враження, настрої, історії, та всі вони в одному ладу — мінорному; веселості тут не місце...

«Дитино, ти ще не розумієш, що таке ностальгія», — бабуся до внучки, яка подивувалася, чому вона, її бабуся, у свій час (чув я з розповіді) не залишилася там, де було і добре, й безпечно. Справді, дитині це почуття, як і чимало іншого, ще не цілком зрозуміле.

П’ятий апеляційний адміністративний суд визнав протиправним та скасував рішення Татарбунарської районної ради про розширення меж села Приморське (зараз воно входить до Білгород-Дністровського району, тому одним із відповідачів була Білгород-Дністровська районна рада). У цьому документі особливо цінні землі Національного природного парку «Тузлівські лимани» були включені в межі населеного пункту, повідомляє громадська організація «Зелений лист» (https://zeleniy-list.od.ua).

Чому такі рішення місцевої влади — загроза довкіллю України

Рішенням Татарбунарської районної ради від 19.06.2020 р. був затверджений проєкт землеустрою щодо встановлення (зміни) меж с. Приморське. Внаслідок цього рішення площу території села було формально збільшено вдвічі — із 495,8593 га до 1101,2074 га. У розширення меж потрапили, зокрема, землі державної власності, розташовані на території Національного природного парку «Тузлівські лимани»: акваторії лиману Малий Сасик, частини території Піщаного пересипу (29—31 км), ділянки прибережної захисної смуги лиману Малий Сасик біля курортної зони Расєйка.

Звичайно, і у бронзі можна жити,
Але в любові краще устократ.
Олекса ШЕРЕНГОВИЙ.

Після дуже теплої та щирої розмови в бібліотеці вдома зняв з полиці одеських авторів том чорної барви з накатом золотих літер на обкладинці, з недописаним дарчим написом… недописаним, бо вже вислизали з-під руки навіть кілька рядків… Розгорнув, як уперше — трохи таки забулося за п’ятнадцять років, але диво: кожна ще до кінця не прочитана сторінка вже відкривала зміст наступної; відкривалося все — імена, діалоги, все сказане і приховане… й недомовлене. Одна за одною сторінки повертали у давно відбулий час, давали до зрозуміння, що писались вони сливе для нас, і для тих, що прийдуть опісля… Літературне відкриття з низки тих, які навіть сьогодні — такі ще рідкісні. Бо всяк спішить викласти, не переживши…

Не можливо уявити його вісімдесятирічним, надто коли гортаєш його книжки та вдивляєшся у фотопортрети різних часів, бо і в різних часах він був беззмінно молодий, задивлений у світ, з відкритим і щирим поглядом, незрідка спрямованим углиб себе самого… Не можливо ще й тому, що ось ми чуємо навіч з мультимедійного екрану його вже дорослих дітей з протилежного кінця світу; його ж світ, у який нам хочеться вірити, за перетнутою межею, котра поряд, але для живих — неприступна. І вже нічого не вдієш… А все-таки десь там, у підсвідомості, хочеться нам розмовляти з ним, сидячи ось тут, у бібліотеці імені Михайла Грушевського — а де ж іще згадувати письменника та говорити про нього?!

Микола Міхновський — один із тих діячів, чиє подвижництво вплинуло на долю всієї української нації. 31 березня сповниться 150 років від дня його народження, хоча таких людей потрібно згадувати й вшановувати не лише в їхні ювілеї. Він — визнаний ідеолог українського націоналізму, який із самого початку своєї політичної біографії виступав за створення української самостійної держави. Він — автор програмного документа «Братства тарасівців» «Кредо молодого українця» та брошури «Самостійна Україна».

Микола Міхновський народився 1873 року в селі Турівка на Полтавщині. Сімейний побут родини був цілком селянським, народним, ґрунтувався на здорових моральних засадах. Його батько, Іван Міхновський, був священником, який вів службу українською мовою, і водночас — заможним господарем, власником 17 десятин землі. Справжній, щирий українець, він палко любив свій край. Не випадково всі діти виявилися причетними до укра-їнського руху.

Ніколи не любила гіркого стручкового перцю. Можливо, тому, що не розуміла його пекучого смаку. У нас, на славній Миколаївщині, його не надто шанували, а поціновувачі здебільшого задовольнялися ядерним «Вогником», дрібненькі гострі перчинки якого врізнобіч стирчали з кущиків на підвіконнях.

Та ось після тривалої подорожі Мексикою (свого часу мандрувала від столиці країни Мехико до Канкуна, курорту світового значення, із заїздами у прославлені «провінції» Чичен-Іца, Паленке, Акапулько тощо — загалом майже три тисячі кілометрів) почала з цікавістю і гастрономічною повагою сприймати цей овоч із пекучим характером.

(Роздуми навколо однієї колекції)

Спадщина М.І. Жука залишає великий простір для досліджень, і в пріоритеті — твори, що осіли в приватних колекціях, з огляду на їх меншу доступність, а відтак і наукове опрацювання. А ще цікавить їх міжколекційне переміщення, і в цьому сенсі хочу продовжити розмову про зібрання одеського мистецтвознавця І.І. Козирода. Сподіваюся також, що цей, місцями розлогий, екскурс дозволить краще диференціювати і глибше зрозуміти мистецький посил Михайла Жука й нагадати деякі важливі віхи його біографії.

Додаткова інформація з’явилася під час роботи над зведеним каталогом творів М.І. Жука завдяки контактам з Національним художнім музеєм України (НХМУ), де нині зберігаються 60 творів митця, з яких 15 відбірних було придбано в І.І. Козирода орієнтовно наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років тодішнім директором столичної скарбниці М.М. Романишиним¹.

На окупованій частині України мародери з російської армії викрадають автомобілі місцевих жителів, вантажівками вивозять майно з будинків і квартир. Сотні злочинів зафіксовано і проти вітчизняної культурної спадщини.

Так, із Новокаховської картинної галереї імені знаного художника, уродженця Любашівської громади Альбіна Гавдзинського (4.07.1923 — 12.05.2014) окупанти вивезли 299 полотен нашого земляка і багато робіт інших відомих українських митців. Щодо вкрадених творів Альбіна Ста-ніславовича, то це, зокрема, й ті, що возвеличують трудовий подвиг людей, які будували Каховську ГЕС.

Мій предковічний,
мій умитий росами,
космічний,
вічний,
зоряний,
барвінковий.
Коли ти навіть звався — Малоросія,
твоя поетка була Українкою.

    Ліна КОСТЕНКО. «Біль єдиної зброї».

1.

Для чого ми відзначаємо ювілеї наших видатних поетів, та й не лише поетів? Хіба лишень для того, щоби віддати їм данину нашої шани та пам’яти, віддати їм дяку за те, що збагатили культуру — нашу і світову? Далебі, цього було б замало. Ми вшановуємо їх за те, певна річ, що вони збагатили наше розуміння багатьох речей, подарували нам уміння пізнавати й розпізнавати ці речі, додали нам знань, навчили вчитися. Це наука в сенсі навчання життю — щоденного, постійного, покоління за поколінням. А передовсім це — па-м’ять, вдячна, глибока, та пам’ять, що працює непомітно для ока, бо ж знання, як відомо, не носять в заплічнику, виймаючи щоразу, як пляшчину з водою.

7 березня сповнилося 160 років від дня народження невтомного подвижника української справи, лікаря, військового і громадського діяча, публіциста, члена Центральної Ради Івана Митрофановича Луценка.

Народився він у селі Кейбалівка, що на березі річки Удай, Пирятинського повіту на Полтавщині. Батько, Митрофан Йосипович, був дрібним службовцем шляхетного походження, мати, Ганна Йосипівна, — донькою фельдшера.

Національний інститут раку запустив всеукраїнський інформ-проєкт «ОНКО-свідомість» для підтримки українців у боротьбі з важкою недугою.

Щороку в Україні діагностують близько 120 тисяч нових випадків захворювання на рак, а понад 55 тисяч наших співвітчизників помирають від цієї хвороби. За даними Національного канцер-реєстру, впродовж останніх років найчастіше виявляють рак молочної залози, рак легенів, колоректальний рак та рак передміхурової залози. Чоловіки хворіють на 19% частіше, ніж жінки.

Холодний сірий день — звичне явище для лютневої  Одеси.  Але тільки не 14 лютого і не в Одеському зоопарку.

Цього дня за результатами конкурсу  тут обрали  найкращу пару 2023 року. Нею стала пара білих левів, яка з величезним відривом перемогла пари єнотів-полоскунів і вивірок (білок) звичайних, що посіли друге й третє місця відповідно.

У неосяжному переліку імен творчих особистостей, яких у 30-х роках минулого століття фізично знищив кривавий сталінський режим і яких нині вже усталено називаємо представниками «Розстріляного відродження», не можна не згадати поета Олексу Федоровича Влизька. Трагічна доля відвела йому лишень двадцять шість років земного життя.

Народився він 17 лютого 1908-го у сім’ї священника (батько — українець, мати — росіянка) в Новгородській губернії тодішньої царської Росії. Незабаром родина перебралася в Україну, оселилася в селі Сингаївці, що на Черкащині. Свої дитячі роки Олекса провів в україномовному середовищі, де органічно сприйняв красу нашої мови й мальовничої природи, які стали визначальними натхненниками його поетичної творчості.

14 лютого сповнилося 150 років від дня народження активного діяча боротьби за незалежність України на початку ХХ століття, одного з творців українського військово-морського флоту контрадмірала В’ячеслава Клочковського. Він був поляком, але після Лютневої революції та постання Центральної Ради України без вагань, як і багато його співвітчизників, зайняв чітку проукраїнську позицію. Створення незалежної України стало одним із потужних кроків відновлення і незалежності Польщі.

Народився Вацлав 14 лютого 1873 року в Петербурзі у польській шляхетній родині Євгеніуша Клочковського та Ельжбети уродженої Станевич, мав молодшого брата Євгена. Батьки віддали сина на навчання в єзуїтський колегіум у містечку Хирові поблизу Тернополя. Значну увагу там приділяли вивченню математики, історії та географії. Заборонена у державних гімназіях польська мова викладалася як факультативний курс. Зрештою, нею послуговувалися повсякденно в богослужіннях та урочистостях. Українцям рідною мовою читали ре-лігію. Оскільки випускників колегіуму приймали до державних установ і вищих навчальних закладів лише після іспитів перед державною комісією, то більшість шляхтичів останні два роки навчалася в державних гімназіях, де й складала випускні іспити. Тому Вацлав Клочковський закінчував навчання у гімназії міста Вільно.

У теплицю Балтського центру дитячої творчості прийшла весна. Тут розквітли висаджені дітьми першоцвіти: крокуси, нарциси, гіацинти і тюльпани.

Висаджували їх члени гуртка юних натуралістів на початку зими. Кожен запланував виростити свою квітку, доглядати за нею, щоб порадуватися навесні. Однак деякі рослини за-цвіли набагато раніше.

Два землетруси, що сталися на південному сході Туреччини з проміжком 9 годин (о 4.17 та 13.24 за місцевим часом) станом на вчорашній ранок у цій країні забрали життя понад 6200 людей, майже 35000 отримали травми. У цій країні нинішні землетруси визнають найбільшою катастрофою за 84 роки.

У Сирії ситуація статистично виглядає так: понад 2500 загиблих та близько 5000 поранених.

У житті завжди є місце для подвигу, який може проявлятися в різних формах у різних ситуаціях. І його може здійснити кожна людина незалежно від віку — коли для цього надходить час. І коли для цього здвигу не залишається іншого варіанту.

Так було і наприкінці 1917 року, коли соціалісти Центральної Ради усунули Симона Петлюру з посади головнокомандуючого військами УНР й розпустили здеморалізовану безкарною російською пропагандою власну українську збройну силу. Тож захищати щойно проголошену державність, яка після Третього універсалу ще мислила себе в складі демократичної й федеративної росії, не було кому, бо ті українізовані підрозділи вчорашньої російської армії розбрелися ділити землю…

На 18-й, позачерговій, сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (КВС), яка цими днями проходила у Парижі, одним із питань порядку денного було включення об’єкта «Історичний центр міста-порту Одеса» до Основного списку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Представники рф намагалися внести поправку щодо виключення цього питання з порядку денного, але пропозицію країни-агресорки європарламентарі відхилили.

У листі-зверненні, підписаному міністром культури та інформаційної політики України Олександром Ткаченком, міським головою Одеси Геннадієм Трухановим і постійним представником України при ЮНЕСКО, послом Вадимом Омельченком, зокрема, йдеться:

«Україна за підтримки міжнародних партнерів підготувала номінацію у стислі терміни з огляду на нагальну потребу збереження й охорони цього видатного об’єкта культурної спадщини. Адже Одеса, зокрема її портова частина, неодноразово зазнавала обстрілів з боку російських військ та перебуває під постійною загрозою ракетних ударів.

Сковородіана Дмитра Шупти

2022 року Україна вшановувала 300-літття Григорія Савича Сковороди. У Переяславському університеті Центр сковородинознавства провів ювілейну міжнародну наукову конференцію, на якій я представила доповідь, присвячену сковородіані Дмитра Шупти. З приємністю відзначу, що про творчий доробок відомого поета й дослідника-сковородинознавця йшлося і в доповідях Тетяни Гринь, наукової співробітниці Чорнуського літературно-меморіального музею Г.С. Сковороди, та Петра Лойтри, композитора й педагога з Кропивницького.

Символічно, що Дмитро Шупта, який і раніше брав активну участь у конференціях Центру сковородинознавства, цього разу представив розвідку «Слово — зброя філософа-воїна», в якій осмислює духовну участь Сковороди у сьогоднішніх трагічних подіях, пов’язаних з вирішальним етапом тривалої й виснажливої боротьби українців проти своїх поневолювачів-московитів.

В одній із поважних бібліотек Одеси до моїх рук потрапив часопис двадцятих років минулого століття під назвою «Нова громада», який видавався в Києві Всеукраїнською кооперативною радою (ВУКОРАДА). У числі 9 від 15 вересня 1923-го в рубриці «З культурного поля» привернула увагу публікація «Мистецьке об’єднання «Березіль». Поряд — дві тогочасні фотографії: режисера Леся Курбаса і колективна — режисерської лабораторії та адміністративної групи об’єднання.

Автор публікації — І. Шевченко. Вочевидь, ідеться про Йону (Іону) Васильовича Шевченка (1887 — 1940) — українського актора і театрознавця. Зокрема він є автором праць «Сучасний український театр» та «Українська драматургія» (обидві — 1929), статті «Молодий театр», його роль і робота», опублікованої у збірнику «Молодий театр. Ґенеза. Задання. Шляхи» (1991). Репресований у 1937-у.

18 січня 1878 року в родині німецьких колоністів, яка після завоювання Російською імперією Бесарабії перебралася в Буджацький край з далекого Ельзасу, народився один із майбутніх засновників Армії УНР та Української Держави Олександр Шайбле.

Його батько, Яків Іванович, наприкінці ХІХ століття володів в Аккерманському повіті майже 50 десятинами землі. А ще родина мала власність у Херсонській губернії.

Судячи зі дзвінків до редакції, дехто з різних причин не встиг передплатити «Чорноморку» на нинішній рік. Буває. Та згаяне можна надолужити, бо ж передплата не закінчується ніколи!

Отож, якщо ви до 25 січня звернетеся у поштове відділення чи до листоноші й оформите передплатний абонемент, то вже в лютому отримуватимете нашу газету.

1 січня 1909 року народився Степан Бандера

Понавигадували небилиць — заболить горло, відповідаючи на все те. А хто зі шкури пнувся? Та все ті самі вороги, котрі століттями старалися знищити нас. Як націю, як волелюбний, щирий народ, який ні за що не розстанеться зі своєю ідентичністю. Так, ми і мазепинці, і петлюрівці, і, певна річ, бандерівці — були, є і будемо. «Україна — наша мати, батько наш — Бандера». Одвічна ненависть ворога врешті-решт погнала його на нашу землю. Тепер уже відповідаємо вогнем праведним — так на-дійніше, і є надія, що — назавжди заткнемо їм пельку. Під прапором нашої свободи, з тією любов’ю до матері-Батьківщини, якою палало і його серце…

Пишучи, або ж розмірковуючи, про Степана Бандеру, зазвичай приходять до голови якщо не стандартні, заяложені думки, то, назагал, урочисто-піднесені, патетичні визначення. Це правильно. Але недостатньо. Через усі ті брехні, в які повірили нестійкі душі частини громадян наших, замало знаємо про нього. Того й лізе до голови все якась загальщина, бачимо здебільшого плакат, гасло, політичного діяча, а не живу людину. Котра мислила категоріями майбутнього, але всім своїм єством жила в своєму часі, була його уособленням…