Матеріали без рубрики

Серед одеських друзів Тараса Григоровича Шевченка, які підтримали його в часи заслання в казахську пустелю, передусім називають Варвару Рєпніну та Андрія Лизогуба. Рідше згадують товариша по службі в Оренбурзі Аркадія Венгжиновського, з яким поет і художник познайомився після повернення з Аральської експедиції.

Під час плавання Аралом стан здоров’я Тараса Григоровича погіршився, тому керівник експедиції капітан Олексій Бутаков навмисне винайняв велику чотирикімнатну квартиру, щоб у ній члени команди могли працювати над завершенням польових робіт.

У кінці ХІХ – на початку ХХ століть в Одесі виходили українські літературно-художні альманахи «Нива» (1875), «З-над хмар і з долин» (1903) та «Багаття» (1905), у яких друкувався цвіт українського красного письменства: Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Ольга Кобилянська, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Іван Липа та багато інших.

Утім, легальна українська преса на території Російської імперії з’явилася лише у 1905 році. Пов’язують це із проголошенням 17 жовтня маніфесту Миколи ІІ, у якому висловлювався «непохитний намір ввести основи громадянської свободи на засадах справжньої недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів і спілок». Формально населення отримало свободу слова і друку, але фактично це було суто декларативним актом, адже Емський указ не був скасований.

Що не подобалося в словах поета імперській росії і радянським ідеологам?

Будь-яка тоталітарна держава дуже доскіпливо ставиться до найменших проявів вільнодумства і виходу за межі усталених ідеологічних норм, вбачаючи у цьому пряму загрозу своєму існуванню. Саме тому в усі часи творчі особистості були під пильним наглядом спеціалізованих державних структур, які намагалися не допустити «шкідливого впливу» на маси. І чим масштабнішою була постать, тим прискіпливішою була увага до творчості та наполегливішими спроби, якщо не вдавалося замовчати чи зламати митця, «приручити» його, зробити «своїм, зручним і правильним».

Практично всі знакові українські письменники в часи бездержавності пройшли через горнило ідеологічного проти-стояння з державною машиною. Тарасові Шевченку в цьому плані «пощастило» мати справу і з імперською цензурою, і з радянським Головлітом.

З імперською цензурою Тарас Шевченко зіткнувся практично з перших кроків виходу на широку публіку. І не лише тому, що в ті часи жоден літературний твір не мав права бути опублікованим без відмітки цензора, підпорядкованого Головному управлінню цензури Міністерства народної освіти Російської імперії, але й через самоцензуру, яка існувала у суспільстві і змушувала «дмухати на холодне».

Невідомі сторінки історії Одеського національного економічного університету

(Закінчення. Початок у номері за 15 лютого)

Працюючи в ОКУ та університеті, О. Маркевич мав багато можливостей спілкуватися зі своїм ровесником Георгієм Афанасьєвим. Ось що повідомляє про цю людину Вікіпедія (подаємо у скороченні).

«Георгій (Юрій) Омелянович АФАНАСЬЄВ — історик, педагог, журналіст, громадський діяч, міністр закордонних справ Української Держави…

Невідомі сторінки історії Одеського національного економічного університету

Наприкінці серпня 1862-го до будинку на розі вулиць Софіївської та Торгової при-йшли 26 хлопців віком від 14 до 18 років. Вони стали першими учнями Одеського комерційного училища (ОКУ), створеного за ініціативи й на кошти місцевих купців

і промисловців. Училище подібного зразка було лише третім у Російській імперії і першим в Україні. Від його появи можна вести відлік розвитку економічної освіти в нашій країні.

59% дорослих українців мають надлишкову вагу,  а майже 25% з них страждають на ожиріння. І це один із найвищих показників серед країн Східної Європи та Центральної Азії. Такі дані дослідження STEPS, проведеного  у 2019 році. А це означає, що більшість наших співвітчизників має високий ризик розвитку серцево-судинних  або інших хвороб, пов’язаних з надмірною вагою.

Втрата 5–10% маси тіла  позитивно впливає на здоров’я, але занадто швидке схуднення може призвести і до певних проблем: зниження кількості м’язової тканини, утворення каменів у жовчному міхурі, дефіциту поживних речовин тощо. Втім,  ще важливішим є те, що втрата значної кількості кілограмів упродовж короткого проміжку часу часто зумовлює  повторне набирання ваги.

…Семен був сином волосного писаря, тож після завершення школи садівництва сам долучився до сільської інтелігенції. Мав військовий досвід — у часи Першої світової війни служив у кінній гвардії царської армії, дослужився до офіцерського звання прапорщика.

Повернувшись додому, в Обжиле Балтського повіту, в 1917 році, в часи Української Центральної Ради, фронтовик С. Заболотний відіграв ключову роль у «справедливому» розподілі поміщицьких земель, чим гарантовано заробив собі величезний авторитет серед місцевого селянства, очікування якого в умовах революції передбачало як національне, так і соціальне визволення та фокусувалося попервах переважно на аграрному питанні.

Як розпізнати і захиститися

Психологічний тиск — це вплив не тільки на вчинки, дії людини, але й на спосіб її мислення. До такого тиску вдаються з різних причин. Часто це роблять ті, кому бракує реальної влади, або хто невпевнений у собі. Той, хто володіє внутрішньою силою та впевненістю, не тиснутиме на інших, а вирішуватиме проблеми, використовуючи прямі й чесні методи.

Види психологічного тиску

Примус. Його може застосовувати той, хто має уявну чи реальну перевагу над своєю жертвою. Скажімо, начальник, який лякає звільненням, або бандит із підворіття, що погрожує ножем. Усе це не що інше, як примус.

Цими днями сповнюється 135 років від дня народження талановитої української письменниці Галини Журби (Домбровської), яку Євген Маланюк назвав представницею «жіночої мужности» в українській літературі. Її життєвий шлях був пов’язаний і з Одесою: у нашому місті вона навчалася на Вищих жіночих курсах і випустила свою першу збірку оповідань «З життя».

Як зауважувала сама письменниця в автобіографічних спогадах «Далекий світ», рік її народження складався з однієї одинички та трьох вісімок. Утім, за григоріанським календарем вона появилася на світ

Чому не можна зважуватися щодня

Намагаючись схуднути, ми радіємо кожним втраченим грамам. Однак щоденне зважування може більше нашкодити, аніж допомогти у процесі втрати ваги.

Звісно, що мрія кожної жінки — їсти і не поправлятися, але див не буває. Якщо ви довгий час вживаєте багато калорійної їжі, не витрачаючи при цьому відповідної кількості енергії, то ваша вага неодмінно збільшиться. І коли приходить усвідомлення, що потрібно худнути, хочеться, щоб це сталося якомога швидше, тому після кожного прийому їжі ми стаємо на ваги, аби побачити перші результати. А там найчастіше — лише розчарування.

«Понад місяць перебував у адвокаційній поїздці так званим «Глобальним Півднем» (ПАР, Мексика, Куба). Звісно, слідкуєш за тим, що відбувається в Україні, даєш інтерв’ю зарубіжним журналістам, для яких найцікавіше — це «розкол» в українському політикумі чи суспільстві, втома від війни і «компроміси» з путіним. Однак це коментуєш здалеку. А от повертаєшся в Україну, вмикаєш ТБ, дивишся пресконференції, спілкуєшся з людьми — й одразу сприйняття загострюється: чи то «всьо пропало», чи «зрада», чи то винний Залужний, чи, навпаки, — Зеленський, чи Трамп разом з Орбаном та Фіцо», — сказав у коментарі для https://nv.ua Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор кафедри політології НаУКМА, науковий директор Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва.

Тож останнє загальнона-ціональне опитування «Демократичних ініціатив», проведене разом із соціологічною службою Центру Разумкова з 8 по 15 грудня методом «обличчям-до-обличчя», виявилося своєрідним ковтком свіжого повітря. Ні, українці не стали наївними, не одягнули рожеві окуляри — аж ніяк. Але труднощі двох років війни, наші досягнення і водночас розчарування загартували їх. І хоча подекуди погляди стали тверезішими, але не панікерськи-ми — це точно.

Щомісячний дохід росії від експорту нафти зараз більший, ніж до її повномасштабного вторгнення в Україну у лютому 2022 року, пише https://glavnoe.in.ua з посиланням на публікацію впливового аналітичного видання Bloomberg.

Доходи росії від її основних податкових джерел — нафтодоларів — майже подвоїлися в період із квітня по жовтень. Згідно з розрахунками Bloomberg, які базуються на даних російського міністерства фінансів, чисті доходи рф від продажу нафти в жовтні склали 11,3 мільярда доларів, що становить 31% від загального обсягу чистих доходів її бюджету за місяць. Це найвищий показник із травня 2022-го і перевищує будь-який інший місяць за рік до повномасштабного вторгнення в Україну.

На початку грудня завершилася благодійна акція «Українська книга для бібліотек Херсонщини», яка ще раз унаочнила єдність двох наших областей і єдність усієї України. Спільними зусиллями для наших мужніх херсонців було зібрано 1558 примірників на суму 256368 гривень.

Херсонську делегацію, до якої входили тамтешні бібліотекарі й директори музичних шкіл, очолювала начальниця управління культури міської ради Світлана Думинська. Передача дарунку відбулася у Музеї книги Одеської обласної наукової універсальної бібліотека ім. М. Грушевського за участі заступника голови нашої ОДА Дмитра Радулова.

Коли пам’ять повертає мене в найкращі роки життя, завжди згадую його одеський період. Це університетський корпус на Маяковського, 7, гуртожитки на Пастера, 29 та Довженка, 5, де всі були майже ровесниками, безтурботними, життєрадісними, іноді не дуже серйозними і відповідальними. Повні рожевих мрій і космічних планів юнаки і юнки з неповторними характерами. Філфаківське покоління 1965–1970 років.

І вже тоді серед нас по-особливому виділявся високочолий худорлявий юнак, завжди серйозний і зосереджений. Про нього говорили, що це майбутній письменник — постійно щось вистукує на своїй друкарській машинці. І небезпідставно. Мине кілька років і його ім’я стане відоме всій Україні: Богдан Іванович Сушинський.

20 грудня сповниться 145 років від дня народження українського командарма часів Національно-визвольних змагань 1917—1921 рр., генерала Михайла Омеляновича-Павленка, життєвий шлях якого пов’язаний і з Одещиною. Саме в нашому місті після Лютневої революції він свідомо обрав українську позицію й залишився вірним своєму народові до останнього подиху.

Народився майбутній командарм армії УНР 20 грудня (8 грудня за юліанським календарем) 1878 року в місті Тифліс (Тбілісі) у родині нащадка задунайських козаків, штабс-капітана російської армії Володимира Павленка. Дід Михайла — Омелян Павленко — був сотником Задунайського козацтва, а в 1829-у, після переходу Задунайського козацького війська під владу російського царя, отримав землю під Маріуполем і став землевласником. Двоє його синів обрали віськову професію й досягли генеральських звань. Мати — Олександра — походила із грузинського князівського роду.

19 жовтня Верховна Рада України проголосувала за проєкт закону №8371, що забороняє на теренах нашої держави діяльність релігійних організацій, які пов’язані з російською федерацією. Зокрема, йдеться про так звану Українську православну церкву (УПЦ), що насправді є структурною частиною Російської православної церкви (РПЦ). У першому читанні цей законопроєкт підтримали 267 депутатів.

Є сподівання, що цей законопроект буде схвалений у другому читанні й вступить у дію. Щоправда, є питання про його дієвість. Але вже добре хоча б те, що такий закон існуватиме.

Більше половини опитаного населення Одеської області (57%) погоджується, що увесь російський народ, а не тільки політичне керівництво держави-агресорки, відповідальний за війну проти України. Не згодні з цим твердженням 30% респондентів, ще 13% — не визначилися з власною позицією щодо цього питання. Такі дані регіонального до-слідження, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні, оприлюднила аналітикиня фонду Поліна Бондаренко в Медіацентрі Україна — Одеса.

Сегментарно про результати цього опитування наших земляків щодо їх ставлення до мовних і безпекових питань, до питань демобілізації, внутрішньо переміщених осіб і декомунізації/децентралізації «Чорноморські новини» писали впродовж серпня-жовтня (саме опитування проводилося у липні). Тож і градус суспільної думки, і міркування наших експертів уважний читач уже знає.

Узбережжя острова Хортиця, та й сам Дніпро, готові поділитися багатьма унікальними археологічними знахідками. Через підрив Каховської ГЕС рівень води у ріці дуже впав, і вона повернулася у своє історичне русло, відкривши науковцям унікальні пам’ятки. Деяким з них — понад 1000 років.

Війська країни-агресорки підірвали дамбу Каховської ГЕС 6 червня 2023 року. Велика вода спочатку затопила Херсонщину, вбивши людей та заливши цілі населені пункти. Потім перетворилося на пустелю Каховське водосховище, а на Дніпропетровщині з’явилися зневоднені міста та села, стався замор риби. Однак ця трагедія відкрила «вікно» для запорізьких учених, через яке вони змогли побачити «спадок», залишений нашими пращурами сотні й навіть тисячу років тому, що весь цей час зберігався на дні Дніпра.

Володимир Мурський належав до когорти українських патріотів, завдяки енергії, здібностям і харизматизму яких вершилася доля нашого народу й нашої держави у час Визвольних змагань 1917 — 1921 років. Він був багатогранною, талановитою особистістю — громадським і політичним діячем, публіцистом, педагогом, дипломатом і розвідником.

Тривалий час ім’я Володимира Васильовича Мурського залишалося невідомим для більшості українців. Своєрідним поштовхом для його повернення в історичну течію стала книжка російського історика Л.Ф. Соцкова «Неизвестный сепаратизм: На службе СД и Абвера: Из секретных досье разведки», що вийшла друком у 2003 році. (Вочевидь, добряче «насолив» представник уряду УНР у Стамбулі московським агентам ОДПУ). Ця книжка привернула увагу українських дослідників Володимира Окіпнюка і Дмитра Козлова, які й започаткували пошуки матеріалів про цього чільного учасника героїчних і трагічних подій становлення української державності, з’ясування деталей біографії, місця поховання, збирання його журналістської та літературної спадщини. Результатами цієї праці стали кілька публікацій в інтернет-виданні «Українська правда». Паралельно таким пошуком займався відомий одеський історик Олександр Музичко. Його ґрунтовна стаття під заголовком «Володимир Мурський: полум’яний вчитель з обличчям філософа» надрукована у колективній монографії «Чорноморська хвиля Української революції»: провідники національного руху в Одесі у 1917 — 1921 рр.» (Одеса. ТЕС, 2011).

У нашому суспільстві ще з радянських часів побутує стереотип, що жінка після 45 років приречена на хвороби — для неї «все пропало, життя закінчилося». Але ж у цивілізованих країнах ми бачимо багато жінок, ікон стилю, яким далеко за 80. Вони ведуть активне життя, радіють йому та зовсім не виглядають виснаженими.

Щоб поважний вік був у радість, необхідно максимально підготувати своє тіло. Як це зробити — розповідає відома українська лікарка-дієтологиня Оксана СКИТАЛІНСЬКА.

Продовжуємо розповіді про учасників боротьби за незалежність України в 1917 — 1921 роках. Цього разу мова про Дмитра Стопкевича, молодого офіцера, прапорщика царської армії, котрий 20-літнім зробив свій вибір на користь держави, за яку кілька століть боролися козаки. Вся його подальша біографія тісно пов’язана з долею України.

Народився Дмитро 21 жовтня 1897 року в селі Великий Бобрик Балтського повіту Подільської губернії (тепер — с. Бобрик Перший Любашівської громади Подільського району на Одещині) в родині священника Келестина Стопкевича і Марії (в дівоцтві — Васьковська).

В Одесі стартувало чергове електронне обговорення щодо перейменування об’єктів топоніміки. Цього разу — мова про назви 34 вулиць і провулків у Приморському, Пересипському (донедавна — Суворовському) і Хаджибейському (Малиновському) районах.

Прізвища Суворова і Малиновського зникли з офіційних назв районів у травні нинішнього року. Відповідному рішенню міськради, як відомо, передувало аналогічне електронне обговорення і висновки історико-топонімічної комісії при виконкомі міськради. На жаль, і до самої процедури обговорення є зауваження, та й не завжди остаточне рішення міськради збі-гається з побажаннями одеситів, які долучаються до нього.

(За матеріалами кримінальної справи, сфабрикованої НКВС)

У статті «Передвісник Одеської держдрами» («Чорноморські новини» від 4 та 18 травня ц.р.) були наведені фрагменти спогадів відомої театральної акторки, режисерки і педагога, народної артистки УРСР Поліни Мусіївни Нятко (1900 — 1994), де подана унікальна інформація про заснування в Одесі першого в Україні українського пересувного робітничо-селянського театру імені Франка (1924), про щиру дружбу акторів-франківців із членами місцевої філії письменницької організації «Гарт», засновником і керівником якої з 1923 року був тодішній студент Одеського медичного інституту, прозаїк і драматург доби Розстріляного Відродження Іван Кіндратович Микитенко (1897 — 1937).

Серед тогочасних членів «Гарту», які регулярно відвідували театральні вистави в Одесі й брали активну участь у мистецьких зустрічах та обговореннях, вона назвала й ім’я М. Войцева, щоправда, без уточнення даних щодо його особи.

Про ставлення жителів Одещини до внутрішніх переселенців, співвітчизників з інших регіонів України, а ще — до скандалів навколо центрів комплектування та соціальної підтримки (це те, що колись називалося військкоматами)

Якраз, коли я читала результати цього опитування, готуючи чергову публікацію за матеріалами соціологічного дослідження від Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, до редакції зайшла пані Ольга, колишня жителька Костянтинівни (Донеччина). Вона приїхала до Одеси 23 лютого 2022 року на день народження онука. Повернутися додому вже не змогла — не було куди.

Про її ставлення до одеситів та як, за її оцінкою, одесити ставляться до вимушених переселенців — трохи нижче. А спершу — про саме опитування, яке, чесно кажучи, мене особисто дещо збентежило.

Велетенський, ущерть заповнений лайнер з написом на борту TRANSATLANTIK прокотився злітною смугою, розвернувся й рішуче злетів угору. Летовищні будівлі швидко змаліли, завважила тільки яскраві цифри на електронному табло: 18.08.1992. Отже, цей день настав, день, про який остерігалася думати, та все одно мріяла про нього, плекала в серці. Вона летить в Україну. В свою далеку, ще недавно плюндровану росі-йську підневільну колонію, а від року — вже вільну свою Батьківщину.

Повітряний лайнер у чистому синьому небі, понад хмари та вітровії, упевнено скорочував донедавна ще немислимо далеку й нездоланну, здавалося, відстань, а її думки-спогади, думки-надії, думки-тривоги одна вперед одної побігли-полетіли назад, у минуле, в такому самому, як небо оце, безмежному часопросторі.

Сиділа при ілюмінаторі, убгалась у закуточок, щоби ніхто не заважав думати, лучитися зі своїми мріями, з рідним краєм. Який він, що побачить вона у столичному Києві, в рідній Одесі, та й що могла винести з тогочасного крутіжу пам’ять малолітньої доньки генерала армії УНР, котрий рятував своїх діточок і себе самого? Думок було аж забагато, вони мішалися і заходили одна поза одну, подібно до хмарин, які так само купчилися внизу, під надійним крилом. З внутрішнім усміхом побачила знову перед собою молоденького службовця контролю на летовищі, котрий сказав їй несміло: «Хочу запитати вас, пані, — в тій хвилі уголос прочитав у її паперах зі вже звиклою для неї англійською вимовою: Галина Всеволодівна Змієнко-Сенишин. — Юкрейн — це де? Сьогодні туди всі…». «Це моя Батьківщина! — ледь не вигукнула, але стрималася: негоже говорити подібне, хоч і правдиве, в цій добрій країні, де прожила стільки років — життя, фактично, — і в яку буде вертати по короткім часі — не знати з яким настроєм. — Я там народилася», — відповіла коротко і пішла до свого буса, що чекав, либонь, на неї одну…

За час, що минув після відновлення незалежності нашої держави, значно зросла кількість тих, хто цікавиться історією України, особливо періодом Визвольних змагань 1917 — 1921 років. Сучасні історики відкрили цілу когорту українських героїв, на яких комуністична влада наклала табу. Серед них яскравою зіркою засяяло ім’я генерала-хорунжого Армії УНР Андрія Гулого-Гуленка, чиє життя і діяльність тісно пов’язані з українською Одесою.

Через закритість архівів КГБ-ФСБ на московії, Гулий-Гуленко і дотепер залишається однією із загадкових постатей українського національно-визвольного руху. Досі невідома точна дата народження майбутнього українського генерала. Лише на початку 2020-х історик Юрій Митрофаненко із Кропивницького повідомив про віднайдення метричної книги, в якій зазначається, що Андрій Гуленко був хрещений 2 жовтня 1886 року.

(Закінчення. Початок у номерах за 14 і 21 вересня).

(Спогад-реквієм)

Дати і місця народження та смерті Дмитра Кременя — це просторово-часові, вимірні й засвідчені межі його життя. А власне труди і дні нам дано оцінювати чи зважувати таки за довільними показниками, параметрами, ознаками. Можливо, більш точно й об’єктивно curriculum vitae людини оці-нюється на небесах, — але ми не знаємо, чи саме класична латинь там визнається офіційною мовою…

Дмитро Дмитрович понад 40 років віддав україномовній пресі Миколаївщини.

У номерах за 31 серпня і 7 вересня «Чорноморські новини» вже розповідали про дослідження, проведене на Одещині Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва у липні цього року (було опитано 708 респондентів віком від 18 років за багатоступеневою вибіркою із застосуванням випадкового відбору населених пунктів на перших етапах та квотним відбором респондентів на заключному етапі).

У попередніх публікаціях ішлося, зокрема, про те, як сьогодні наші земляки оцінюють Революцію Гідності та події 2 травня 2014-го, кого вважають винними у загибелі людей, а також про те, чи весь російський народ несе провину за війну, розв’язану рф проти нашої держави. Другий блок питань стосувався імовірних сценаріїв завершення війни, поступок, на які може чи не може піти Україна, а ще — почуття захищеності жителів Одещини сучасними системами ППО в умовах постійних масованих атак нашої області з боку агресора.

Потяг «Одеса — Львів» плив у ніч, легко розгойдуючись, вибиваючи по рейках різноманітні ритми, а мої думки випереджали події і переносилися в Національний музей Львова ім. Андрея Шептицького (НМЛ), де вже розгорнуто довгоочікувану виставку творів відомого модерніста М.І. Жука (1883 — 1964) під назвою «Михайло Жук — вісник Відродження». Вже сама назва виставки наголошує на епохальному значенні постаті мистця.

Львів став тим містом, яке в умовах війни об’єднало багатьох музейників, галеристів, колекціонерів і всіх шанувальників мистецтва навколо постаті цього яскравого художника, письменника і педагога, чиє 140-річчя відзначатимемо 2 жовтня. Хотілося б наголосити, що особливо цікаво сприймати твори Жука саме у контексті львівського арт-простору з його історичним тяжінням, перш за все, до Відня чи Кракова — полісів, які значною мірою визначили творчі прерогативи молодого митця — уродженця Каховки (Північна Таврія).

(Продовження. Початок у номері за 14 вересня).

В есе «Козак Мамай у сузір’ї манкурта» (1990) Дмитро Кремінь засвідчив: «Коли на заключному вечорі-концерті в Кіровограді, де проходило свято української мови, наш видатний поет, неперевершений златоуст Дмитро Павличко прочитав тільки листа-звернення до уряду України з проханням надати українській мові державного статусу, — як бліднули, як жовкли державні лики, бачили б ви!».

На початку 90-х у Миколаєві не було жодної школи з викладанням українською мовою. Валерій Бойченко і закарпатець Кремінь заповзялися ламати цей льодостав у місті корабелів, не маючи підтримки офіціозу, як не мали її Павличко, Білаш у київських коридорах влади. Однак уже через рік почали функціонувати регіональні осередки Товариства української мови, зокрема й на півдні.

У жовтні 1989 року пройшла установча конференція в Донецьку. Про цю подію мені сповістили колеги з Миколаєва. Справа в тому, що у Кіровограді Павличко попросив нас опікуватися тендітною Галиною Гордасевич, літераторкою-патріоткою, яку сталінщина піддала жорстоким карам і випробуванням починаючи з підліткового віку. Її батька засудили на 10 років гулагівських таборів. Дівчинка жила у тітки (мати із сестрою поїхали добровільно до місця заслання батька).