Матеріали без рубрики

Чотири місяці війни стали випробуванням для міських бібліотек Одеси, які переформатували свою роботу під умови часу. Нещодавно в інформаційному просторі з’явилися заклики про порятунок наших книжкових фондів. Про це та багато іншого розповідає виконувач обов’язків директора Централізованої бібліотеки для дітей Юрій ГОРБАТЕНКО.

— Юрію Георгійовичу, ви вже сім місяців біля керма Централізованої бібліотеки для дітей нашого міста. Що змінилося у роботі?

У літературній панорамі Одещини постать Валерія Демиденка почала потужно увиразнюватися вісім років тому, коли завершилися його багатолітні плавання на суднах торговельного флоту. Народжений у Запоріжжі, він виявив поетичні здібності вже на останніх курсах навчання в Одеському вищому інженерному мор-ському училищі (тепер — Одеська національна морська академія).

Російська мова у виші і колективах Чорноморського морського пароплавства була домінуючою. Такою ж була вона і в його ліриці, філософських творах, віршованих рефлексіях на побачене в портах та екзотичних місцинах на різних континентах. Зійшовши на чорноморський берег, Демиденко з осяжного різноманіття попереднього доробку уклав збірку «Прикосновение» (2013 рік).Через два роки, у 2015-у, з’явилася друга книжка — «Строчки для друзей».

Але в якому високотемпературному тиглі народжувалися-виплавлялися рядки і строфи пізнішої, але не запізненої другої збірки! Її відкриває розділ, де практично кожен вірш має прикінцеву дату — число, місяць, і рік — 2014-й.

Майже за 100 років існування антибіотики врятували мільйони життів. Однак загроза антибіотикорезистентності може повернути нас до тих часів, коли люди вмирали від бактеріальної пневмонії. Є кілька міфів й упереджень щодо антибіотиків, які живуть, попри розвиток медичної науки. Спробуймо розвінчати найпоширеніші з них.

Міф 1: антибіотики можна використовувати для лікування будь-якої інфекції.

Факт. Дії антибіотиків піддаються лише мікроогранізми, чутливі до них — бактерії. Тож антибіотиками лікують лише захворювання бактеріального походження, їх не застосовують у разі вірусних інфекцій, наприклад, COVID-19. У певних випадках для того, щоби зрозуміти, який саме препарат допоможе, потрібні додаткові обстеження.

Час невблаганний. На відривному календарі (хто практикує такий, паперовий, відлік часу, той зрозуміє) уже злітають аркуші першого тижня серпня. До осені — рукою подати. Вже й не кажу про всі тривоги, які з осінніми дощами-вітровіями налетять на наших героїв-оборонців (бо саме до них звернені — хіба ж не так? — усі наші помисли й молитви).

І все ж, маємо й власні, газетярські, перестороги. У вересні, за багатодесятилітньою традицією, стартує передплата періодики на наступний рік.

Молебень за упокій душ українських воїнів, що загинули у війні з росією, відбувся в одеському кафедральному соборі Різдва Христового Православної церкви України.

Вулиця Пастера, 5. Зупинись, перехожий, хто ти не є за вірою своєю, поспішаєш чи маєш хвильку часу, перед входом до храму. Вклонись до цих портретів — цих новітніх ікон, поміж якими так багато молодих облич. Це лики святих. Вони дивляться на нас, а може, вже й крізь нас, бо вдивляються у майбутнє. У те прекрасне майбутнє нашої країни, яке вони могли б скласти — разом з нами всіма. Але спочатку треба розчистити поле від усілякої нечисті… Велику жертву — власне своє життя — склали вони в ім’я Вітчизни, за друзів та побратимів своїх. Маємо будувати це майбутнє тепер уже без них. А для них — уже Царство Небесне. Їм — низький поклін за те, що зупинили ту пітьму, те пекло, що насувалось і насувається на нас. Захистили на Майдані. Захистили на сході, півдні, всюди, де лишень можна було зупинити дику орду.

Два унітази і труси
він встиг звільнити
від «нацистів»,
коли зненацька «Байрактар»
знайшов його у полі чистім.

Лекція-зустріч «Жіночі голоси шістдесятництва: Галина Могильницька» відбулася в Одеській науковій універсальній бібліотеці ім. Михайла Грушевського. Спогадами ділилася донька Галини Анатоліївни Ярослава Різникова. Модерувала — вже традиційно — кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української літератури ОНУ ім. І.І. Мечникова Ірина Нечиталюк.

Говорячи про людину неординарну, щедро обдаровану талантами до поглиблення своїх знань та їх поширення, педагогічним, літературним, з активною життєвою позицією, що додавало їй клопотів і навіть небезпек, завжди хочеться дізнатися про джерела. Звідки воно все у неї? Певна річ, Господь усім дає таланти, але когось таки виділяє із загалу. А може, то від батьків-бабусь-дідів-прадідів передалося з генами чи виробилося внаслідок виховання, наполегливої праці над собою. Вочевидь, можна безпомильно говорити, що тут є і те, і те, й те.

Є люди-спостерігачі, а є борці за правду, за справедливість, за людяність. Саме таким є відомий вчений-історик, професор Григорій Іванович Гончарук. Такі люди не поступаються своїми принципами, навіть якщо це загрожує їхній кар’єрі, благополуччю.

Багаторічний завідувач кафедри історії та етнографії Одеського національного політехнічного університету, доктор історичних наук, заслужений працівник освіти України, відмінник освіти України, почесний краєзнавець Григорій Гончарук нещодавно видав десяту книгу із серії «Мемуари професора» під назвою «Чиновники, припиніть ганьбити державу» (Одеса, «Екологія», 2022, 101 с.). Ця книжка є продовженням попереднього видання «Їм не подам руки», у якому йшлося про запеклу боротьбу маленького колективу кафедри історії та етнографії України ОНПУ з керівництвом вишу за збереження предмета її діяльності і забезпечення нормальних умов праці. Завдяки виданням Г. Гончарука про ситуацію у названому виші довідалися у Міністерстві освіти, керівництво держави, широкий читацький загал.

Із світлої пам’яті знаним письменником і краєзнавцем Олегом Олійниковим я, крім відпусток, зустрічався щомісяця на педагогічних семінарах, відкритих уроках в Одесі та інших містах нашого краю. Тоді Олег Семенович очолював секцію української мови та літератури по лінії профтехосвіти.

Його постійне місце роботи — ПТУ №14 в Одесі. Методист з великої літери, а як для людини, то й важко підібрати найкращі слова-епітети. Поет, прозаїк, дослідник минувшини рідного краю, одесит із рибалок з Великого Фонтану, для якого згодом рідними стали Ближні Млини. Коли він казав про рибалок з Великого Фонтану, його котячі вуса ворушилися, як крабові клешні. Сказати, що був мовчазним — не можу, а те, що сором’язливий, — то правда. Притаманного одеського гумору у нього було море. З ним не страшно було б іти у ворожий тил у розвідку — надійна людина.

21 липня сповнилося 140 років від дня народження видатного історика, академіка Всеукраїнської академії наук (ВУАН) Михайла Єлисейовича Слабченка. Його життєвий шлях багато в чому схожий на долі сотень і тисяч представників української інтелігенції першої половини ХХ ст., які залишилися на теренах окупованої більшовицькою владою України.

Народився майбутній дослідник української минувшини 9 липня (за старим календарем) 1882 року на Нерубайських хуторах поблизу Одеси в селянській родині, про що свідчить запис у метричній книзі церкви Пресвятої Богородиці в Слобідці-Романівці. Батько майбутнього академіка, Єлисей Іванович, походив із запорожців, які «втекли під турка» після руйнації Нової Січі. Разом із дружиною, Катериною Максимівною, працювали в каменоломнях. Робота була тяжкою, а плата — мізерною. Михайло Слабченко згадував про свої дитячі роки так: «Родина була велика, злидні були ще більші».

19 липня могло б бути гарне свято, адже «Чорноморським новинам» сповнилося 105 років. Найстаріша газета в Україні, яка, попри всі перепони і труднощі, приходила й продовжує приходити до своїх читачів у друкованому вигляді.

Поважна ювілейна дата. Тож і свято мало б бути поважним. Але всі плани перекреслив триклятий ворог, який присунув на нашу землю сіяти страх і смерть. От і цієї ночі біснувався, сипав на голови українців, зокрема й на наш край, ракети, випалюючи житла людей, школи, університети, лікарні, будинки культури…

Про те, що москва і вся рассєюшка не є нам ні братами, ні навіть друзями, «Чорноморські новини» писали ще на зорі Незалежності України й упродовж усіх років нашої відновленої державності. Гортаючи підшивки «Чорноморки» за останні три десятиліття, кожен охочий може пересвідчитися, що наша газета системно, аргументовано, послідовно й наполегливо наголошувала на тому, що нам треба вирватися із пут московської облуди, з її політичних, економічних і духовних тенет і розвивати стосунки з цивілізованим світом — європейською та євроатлантичною спільнотами. На жаль, на Одещині донедавна переважали ті, хто був протилежної думки. От і дочекалися «братського» захисту.

Рівно 30 років тому, 21 липня 1992-го, день у день, сталася ця екстраординарна подія, яка, без сумніву, окремою сторінкою вписана в історію Військово-Морських сил України.

Кораблі, так само, як люди, мусять бодай раз у житті здійснити щось незвичайне, щось, що виходить за межі їхнього призначення. Бува, що це залишається надовго в історії. Але музейна доля не для них. Для них не важливо, довгим чи коротким буде їхнє життя, але важливо, щоби їх пам’ятали.

У час війни не до ювілеїв. Отож не задля привітань-побажань, а щоб лише означити цю дату для історії (а сьогод-нішнє теж колись стане історією), констатуємо: 19 липня сповниться 105 років, як вийшов друком перший номер нашої газети. Найстарішої з нині сущих на Одещині й однієї з найповажніших за віком у всій Україні.

Усякого було на тому віку. І нічо-го не викреслити, не переписати. Гортаєш оті пожовтілі й вицвілі від часу підшивки — і наче потрапляєш у давнішу чи ближчу минувшину. 1917-й, 1932—1933-ті, 1937-й, 1941-й, 1945-й, 2014-й… Й отак закарбовані на шпальтах «Чорноморки» 105 років нашого життя. Із тим, що тримаєте в руках, — 22377 випусків. Десятки чи й сотні тисяч подій і прізвищ, сотні томів журналістських статей та читацьких дописів — усе це багатюща першоджерельна база, передусім для істориків, якою вони, власне, й послуговуються.

Особова справа Василя Івановича Сірого (1926—2011), розпочата гебістами 1970 року, на відміну од політв’язнів із зазначеним терміном покарання, була із грифом «Цілком таємно». Навіть після реабілітації (2001) її не видавали йому на руки під різними приводами.

Ще б пак: ішлося про злочини радянської каральної психіатрії.

14 липня сповнилося 155 років від дня народження Володимира Олександровича Савченка-Більського, генерал-хорунжого по адміралтейству (контр-адмірала), організатора українських військових частин та морського міністра УНР, який, будучи в авангарді борців за державність України, понад чотири десятиліття свого життя присвятив розбудові вітчизняних армії та флоту.

Володимир Савченко-Більський народився 14 липня 1867 року в містечку Олишівка Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер селище міського типу цієї області). Батько, Олександр Савович, був знаним на всю губернію іконописцем, мав старовинне козацьке коріння, що брало свій початок від литовського шляхтича Сави Більського, котрий ще наприкінці XVI століття прийшов на Запорізьку Січ. Мати — також козацького походження — належала до роду Суліїв, з якого вийшло багато громадських діячів старої України. Один з них — Федір Сулій, який свого часу був головою українського гуртка в Петербурзі, брав участь у похованні Тараса Шевченка. На згадку про Кобзаря заснував Шевченківський музей, експонати якого заповів до українського музею Василя Тарновського в Чернігові. Другий дядько Володимира, Митрофан Сулій, входив до делегації, що відважилася звернутися до царя Олександра II з клопотанням дарувати Україні культурно-освітню автономію.

Як уже повідомляли «ЧН» (див. номер за 16-18 червня), із 11 липня в ресторанах, адмінбудівлях, на підприємствах та в інших визначених громадських місцях заборонено курити пристрої для нагрівання тютюну (айкоси, гло).

Отож, із понеділка кафе, бари та інші приміщання ресторанного бізнесу Одещини повинні були повністю звільнитися від диму сигарет для нагрівання (айкосів, гло) на рівні зі звичайними цигарками, а також кальянами та електронними сигаретами. На порушників чекають санкції. Навіть наявність попільнички на столі — уже привід для накладення штрафу. Для закладів ресторанного господарства це 3000 гривень у випадку першого порушення і 15000 — у разі повторного впродовж року.

Барвінок — на вінок, а полин — на віник. Без перевесла і віник розсиплеться. У приймах приймаки і на віник кажуть «ви», а на козу — «дядина»...

А ще мовлять: проворний, як новий віник. Або: втікав, ніби деркачем по спині нашмагали.

За результатами тринадцятого загальнонаціонального опитування в умовах війни, проведеного соціологічною групою «Рейтинг» 18—19 червня, 75% респондентів вважають, що справи в Україні рухаються у правильному напрямку. 13% — протилежної думки, ще 12% — не змогли визначитися. У всіх регіонах та серед усіх вікових груп продовжує домінувати оцінка напрямку як правильного.

93% опитаних упевнені в тому, що Україна зможе відбити напад росії. Високий показник впевненості спостерігається серед мешканців усіх макрорегіонів та представників різних вікових груп.

Європейські громадяни масово підтримують спільну політику безпеки та оборони й очікують, що ЄС поетапно припинить свою залежність від російських джерел енергії, свідчать результати оприлюдненого нещодавно дослідження «Євробарометр».

Як повідомляє Представництво Європейського Союзу в Україні, опитування підтвердило також велику підтримку дій ЄС у відповідь на російську агресію проти України.

Минуле ХХ століття сповнене наших помилок, наслідком яких стали страждання та смерть мільйонів українців. Але врешті ми отримали свою головну перемогу — незалежну українську державу, яка постала у 1991 році. Мета українського національного руху, сформульована Миколою Міхновським ще 1900-го, була досягнута. Гасло українських націоналістів «Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї» — реалізоване. І перша його частина сталася завдяки жертві тисяч тих, хто десятиліттями йшов до кінця.

Але як українцям вдалося перемогти у 1991-у? Це складне питання. А проста відповідь, яку пропонує путінська пропаганда, — нібито американці розвалили СРСР — є неправильною. Адже поки американці до останнього намагалися вберегти глобальну «стабільність» і зберегти цілісність СРСР, ми, українці, поставили останню крапку в існуванні комуністичної імперії. Причому ми заклали основи цього краху ще на початках творення Союзу: українці змусили більшовиків змінити формат колишньої імперії, перетворивши росію на федерацію — союз умовно незалежних національних республік. Це був компроміс, на який більшовики змушені були піти з українським національним рухом, навіть попри те, що завдали йому вій-ськової поразки. Тоді, у 1920-ті, цей компроміс здавався не-

Те, що війна переломила долі — це стало вже трюїзмом. Ми і всі разом, і кожен зосібна переживаємо свою, власну війну… Головне, що ми разом, а раз так, то, як у дитячій казці про віника: окремо кожну стеблинку можна зламати, а от весь зв’язаний віник — ніколи.

Ми опинилися в Європі і до нас можна ставитися по-різному… Ми, як і всі, щораз дивимося повідомлення про війну в Україні, молимося за наших вояків, виходимо на марші та мітинги…Спілкуємося з європейцями. Розповідаємо, хто ми такі — УКРАЇНЦІ…

Дай Боже, щоб ваше серце реагувало на все, що нині коїться навколо, більш-менш спокійно. Але то ого-го яке серце треба мати. Далеко не кожне витримує…

Як запевняють у профільному міністерстві (а кожному, хто читає ці рядки, дай, Боже, не перевірити це на собі), гострий інфаркт міокарда входить до пріоритетних послуг програми медичних гарантій. Навіть за умов воєнного стану програма діє, а людина з підозрою на інфаркт має отримувати всю необхідну екстрену діагностику безоплатно. У разі підтвердження діагнозу повний спектр медичної допомоги також надається безкоштовно.

Перинатальні центри України отримають 300 телеметричних кардіографів для вагітних, 20 з яких надійдуть у медзаклади Одещини.

За допомогою цих апаратів лікарі зможуть відстежувати серцебиття плоду навіть без присутності в палаті.

Чи не з перших днів новітньої Вітчизняної війни цивілізованих українців проти дикої путінської орди національна й світова культурні спільноти на противагу ворожій навалі відкрили так званий мистецький фронт. Адже ворог безжально знищує і мирне населення, і музеї, художні галереї, школи, виші... Грабує безцінну національно-культурну спадщину, вилучає на окупованих територіях з бібліотек та палить неугодні кремлівському «божку-істукану» книги вкупі з патріотичною періодикою.

Та, як засвідчує багатостраждальна історія українського народу, нашу культуру ще нікому не вдалося задушити-знищити. Як і нашу націю. Нарівні з фронтовими гарматами рашистам дошкуляють митці, щодня виплескуючи у культурний простір нові карикатури і «фотожаби» на ворожі потуги, на невгамовний на генетичному рівні інстинкт окупантів тягнути у свої смердючі чамбули все, що потрапляє на очі, а також нові й нові пат-ріотичні інсталяції, колажі, плакати, вірші та інші твори, що висміюють ницість ординців.

Раніше сказали б: ініціатива. Тепер кажуть: проєкт. Хоча, без сумніву, кожен подібний проєкт народжується в голові ініціативної особистості. Як-от і цей — «Одеські дисиденти» (певна річ, що не лише одеські). Й одним з таких мужніх людей є, безперечно, Олекса Різників.

Кремезний, козацької статури (як ми зазвичай числимо наше славне козацтво), завжди позитивний чоловік, з пишним чубом та бородою біблійного пророка… Не метушливий, доброзичливий — багатьом біля нього спокійно і затишно, без особливих амбіцій… А в тих часах, коли духовно єднався з борцями проти режиму — юнак, який ще лише намацував свій путівець у велике життя. Й саме той рішучий виступ супроти тоталітарної системи — написана удвох з Володимиром Барсуківським листівка, що виявила юнацьку сміливість та молодечу безкомпромісність, — правдоподібно, якраз і був пророцтвом майбутнього падіння тієї системи, пророцтвом, дарованим з небес, чи від народу свого — почерез гени. Властиво, це можна сказати про багатьох, коли не про всіх, кого називаємо дисидентами 1960—1970 років і котрі саме цим й увійшли в новітню історію України — поіменно й страдницькими життєписами своїми.

Добре знають Олексу Різниківа в Одесі, знають і поза нею. Десь він виступав зі своїми літературними чи мовознавчими працями, розповідями про свій життєвий шлях, десь отримував свої відзнаки — а їх у нього подостатком, десь презентував нову книжку…

Уже кілька років відомий історик Андрій Красножон разом з колегами з Інституту археології НАН України займається розкопками у Білгород-Дністровській фортеці та на Приморському бульварі Одеси, за якими уважно стежать не тільки наукове співтовариство, а й люди, далекі від науки.

Незадовго до початку бойових дій Андрій Васильович став ректором Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського. Журна-лістка «Думської» (https://dumskaya.net) зустрілася з ним у кабінеті на другому поверсі головного корпусу вишу на Старопортофранківській вулиці. Поговорили про те, як працює університет в умовах повномасштабної війни, про плани. А ще — з цікавістю послухала його оцінку того, що відбувається в країні і нашому місті, як історика і вченого.

Шкіра — найбільший орган людини, що захищає від інфекцій і травм, регулює температуру тіла. Вона накопичує воду і жир, виробляє вітамін D. Має три основні шари: епідерміс (зовнішній), дерма (внутрішній), гіподерма (глибокий шар жиру).

Меланоцити — клітини, що виробляють пігмент (колір) шкіри, який надає їй засмаги. Вони перебувають у найглибшому шарі епідермісу.

Про користь грибів і чому їх потрібно їсти

Ви ніколи не задумувалися, як у природі все надзвичайно геніально влаштовано, щоб людина в різні пори року вижила і була здоровою? Наприклад, сезонні овочі, фрукти, ягоди, горіхи, гриби — все у свій час дає плоди, компонентів яких організм потребує саме в цей час року.

Сьогодні мова про гриби, про їхню користь. Почитавши інтернет, може скластися враження, що гриби — це лише клітковина і рослинний білок, який вкрай погано засвоюється, а відтак толку від грибів мало.

Кількість осіб, змушених тікати від конфліктів, насильства, порушень прав людини та переслідувань, спричинених війною в Україні та іншими смертельними конфліктами, уперше в світі перевищила приголомшливий рубіж у 100 мільйонів.

Ця цифра має бути сигналом до активізації дій щодо сприяння миру та усунення всіх причин вимушеного переміщення, сказав верховний комісар ООН у справах біженців Філіппо Гранді. «Сто мільйонів — це кричуща цифра — однаковою мірою протверезна й тривожна. Це рекорд, який ніколи не слід було встановлювати. Це має слугувати тривожним дзвінком для розв’язання та запобігання руйнівним конфліктам, припинення переслідувань та усунення основних причин, які змушують невинних людей залишати свої домівки», — наголосив він.

Сьогодні всі сили ворога стягнуті навколо Сєверодонецька. Йдуть жорстокі бої і значна частина міської інфраструктури знищена. Нема ні газу, ні світла, ні зв’язку... Бракує води...

Це місто — дуже важливе для росіян. Адже від 2014 року Сєверодонецьк — адміністративний центр Луганської області.