Матеріали без рубрики

Зелений туризм на теренах колишньої Лиманщини (нині — Одеський район) — це досить доступний та пізнавальний вид відпочинку, не кажучи вже про його оздоровчу складову. Особливо він цікавий молоді, тим більше — в період літніх канікул. Йдеться про те, щоб допомогти нашим дітям, підліткам корисно проводити свій вільний час, а не безцільно марнувати його. Втім, це стосується і дорослих.

Інколи організаторам літнього дозвілля буває непросто скласти на місцевості туристичний маршрут. Бо ж територія межує не лише з Чорним морем, а й з низкою лиманів (Куяльницьким, Тилігульським, Григорівським та Великим Аджалицьким). Тут розташовується значна частина регіонального ландшафтного парку «Тилігульський». Та все ж більшість екологічно налаштованих людей віддають перевагу турмандрівці з інтригуючою назвою «Золоте кільце Тилігулу». І не випадково. Адже Тилігульський лиман, як велика дельта Амазонки в Південній Америці, російське озеро Байкал та африканська річка Окаванго, згідно з Рамсарською конвенцією (Іран, м. Рамсар, 1971), — в одному списку найцінніших природних територій планети.

Поруч з правителем часто знаходиться людина, завдання якого молоти язиком, ні за що не відповідаючи. Що й справді візьмеш з діяча, який загрожує перетворити світ на радіоактивний попіл або з того, хто закликає, як Жириновський, скинути на Україну ядерну бомбу? Але треба пам’ятати: у потік свідомості подібних людей включені слова, які політики хотіли б висловити, але не можуть. Або можуть, але ніколи не вимовлять.

«Більмо на оці» заважає великому бізнесу

Українська держава опинилася тепер майже в такому ж політичному болоті, в якому сто років тому борсалася Українська Народна Республіка. Переможцям після укладення Версальського миру УНР була як більмо на оці. А простим вирішенням завдання було розділити новонароджену державу між Польщею і більшовицькою Росією. Що і сталося в 1920 році. Найпростішим рішенням для переможців у «холодній війні» після розпаду СРСР було домовитися з Росією про схожий сценарій.

Після закінчення Військового інституту іноземних мов у Москві у 1974-у близько десяти років мені довелося служити військовим перекладачем арабської мови в Єгипті, Іраку, Лівії, а в 1999-2003-у працювати в Посольстві України в Лівані. Протягом останніх 18 років я практично не користуюся арабською, тим більше — усно, але коли трапляється можливість поспілкуватися з арабами, то намагаюся не упустити такого шансу.

От і нещодавно, гуляючи з онуками в Аркадії, випадково познайомився з кувейтянином Хусейном Раві, який виявився досить цікавим співрозмовником, відомим у Кувейті письменником і журналістом. У нас було чимало спільних тем для обговорення. Зокрема, обмінялися думками щодо місця і ролі діалектів арабської літературної мови в арабських суспільствах. Я подарував панові Хусейну словник іракського діалекту арабської мови, який я склав 44 роки тому під час служби в Іраку. Було приємно почути його схвальний відгук про цю мою працю.

Хусейн Раві прибув в Україну близько двох місяців тому, аби ознайомитися з нашою країною, зокрема з Одесою та одеситами. Інтерв’ю з гостем нашого краю пропоную увазі читачів «Чорноморських новин».

Ми користуємося благами і не завжди розуміємо, хто давав поштовх до розвитку, хто структурував наше життя у тій чи іншій царині, кому ми зобов’язані певними здобутками. Іван Іванович Козирод — людина легендарна, що належить до числа тих, хто стояв біля витоків багатьох явищ, зокрема, створення мережі художніх шкіл Одещини.

Це інтерв’ю виникло спонтанно. Вперше за останні дев’ять місяців, після відзначення 97-річчя Івана Івановича, а невдовзі потому важкої втрати — смерті його вірної подруги життя Лариси Олександрівни, ми зустрілися з ним віч-на-віч. Слово за слово й нашу бесіду органічно доповнили спогади мого співрозмовника про діяльність на посаді старшого інспектора з питань культури та музейної роботи обласного управління культури наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років.

16 липня 2021 року… Середина дивовижного літа… Стояла днина — як золото, знаменна вже узаконеним повсюдним утвердженням нашої мови, яка відтепер не лише в літературі зберігатиметься, а квітнутиме в повсякденному плині життя вкоріненими в глибінь білими лілеями, додаючи нам снаги. Яка нас усіх і порятує, й об’єднає — коли всі ми цього дуже хотітимем, звісно. Яка і надихала поета, і формувала всеньке його життя, можна сказати — всі його 90 років, та зробила невразливим до мінливостей долі.

Станіслав Стриженюк… Творча зустріч у Літературному музеї. Модерує Богдан Чуфус, народний артист, популярний телеведучий. Останнє, щоправда, в минулому, бо, як сказав, телебачення вже знищене, та й не дивина, бо нищиться нині все, і все у швидкому поступі життя стає бутафорським, якимось немовби штучним… Поза тим, впадала в око характерна ознака святкового вечора: всяк прагнув привітати поета його рідною мовою, хоч траплялися й винятки у формі задавненої хвороби.

Щоб реалізувати мистецькі здібності, не завжди потрібна обладнана студія чи майстерня. Це довели депутат Балтської міської ради, голова фермерського господарства «Гольма» В.І. Радзілевич і майстер пензля з однойменного села О.Л. Маринчук.

За задумом першого та завдяки художньому втіленню другого сільська автобусна зупинка з тривіального об’єкта малої архітектурної форми перетворилася на мистецько-етнографічний об’єкт, який, з одного боку, дає можливість отримати естетичну насолоду, а з іншого — поринути у сиву давнину життя наших предків. Відтепер усі, хто проїжджає через Гольму, не кажучи вже про місцевий люд, обов’язково зазирають до зупинки, щоб помилуватися своєрідною картиною на стінах.

Уже не вперше влітку до Балти приїздить пересувна синагога. Цього разу вона навідалася у суботу, 10 липня.

Організатором її виїзду з Одеси став активіст єврейського руху «Хабад» Ар’є Вольф із Херсона (син одеського рабина Авраама Вольфа), котрий уже неодноразово бував у Балті у складі пересувної синагоги. А разом з ним — студенти єврейських ієшив: двоє житомирян, ізраїльтянин та уродженець Самарканда (Узбекистан), що навчаються в Одесі. До них приєднався і наш земляк — учений, директор Одеського музею Голокосту Павло Козленко, який постійно підтримує зв’язки з Балтською єврейською общиною й бере активну участь у заходах з реставрації будівлі тутешньої синагоги.

Існування козацтва в землях Османської держави — одна з непростих сторінок історії козацтва. Активна розробка цієї проблематики розпочалася відносно недавно, з початку 90-х років ХХ ст. залучено вже чимало документальних матеріалів.

Зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. призвело до переходу значної частини запорозького козацтва у межі Очаківської округи, Дністра та пониззя Дунаю, тобто територій, що належали на той час Османській державі. Інша частина козаків залишилася на південноукраїнських землях у складі Російської імперії. Тепер у межах двох імперій їм потрібно було визначити своє місце в нових умовах життя. За-значені землі були обрані запорожцями не випадково — з цією територією вони були знайомі вже з кінця XVIІ ст. внаслідок козацьких походів та російсько-турецьких війн. У другій половині XVIII ст. ці території Османської імперії найбільше відповідали умовам степового кордону, звичного для запорожців, і стали районами, де можна було б відновити традиційне господарство та власну організацію — Січ, втрачену в 1775 р.

До 175-річчя від дня народження видатного вченого і мандрівника

16 липня в місті Малин на Житомирщині відбулася низка заходів, присвячених 175-річчю від дня народження відомого вченого, мандрівника Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая (1846 — 1888).

Провідною установою з приймання численних гостей та учасників наукової конференції, які приїхали з різних куточків України, виступив Малинський фаховий коледж. І не випадково, адже цей сучасний навчальний заклад стоїть на землях, які колись належали родині дослідника, а в одній з уцілілих споруд маєтку Миклух на території коледжу розміщується історико-краєзнавчий меморіальний комплекс, до речі, єдиний в Україні. До складу комплексу входять Музей М.М. Миклухо-Маклая, експозиція «Родина Миклух і Малинщина», народознавча, історико-краєзнавча та боністично-нумізматична виставки, Музей повстанського руху, експозиції «Історія Малинського лісотехнічного коледжу» (попередника сучасного МФК) та «Історія лісового господарства».

Дмитро  Неплій  із  Біляївки

Шість років тому, на виконання закону про декомунізацію, одному з провулків на Пересипу було присвоєне ім’я борця за незалежність України в 1917—1921 роках Дмитра Неплія.

Комуністична влада всіляко приховувала і спотворювала справжню історію. Недаремно багато архівів залишалися недоступними для фахівців упродовж майже всього періоду існування радянської імперії. Під такою забороною було й ім’я уродженця села Біляївки (тепер місто обласного підпорядкування), підполковника Дієвої армії УНР Дмитра Ілліча Неплія. Одними з перших про героя розповіли його земляк, уродженець Біляївки, працівник Одеського обласного архіву Сергій Крачков і професор-історик Тарас Вінцковський.

(Продовження. Початок у номері за 15-17 липня)

Колючі, але милі сусіди

Їжаків побільшало. Так стверджує директор Одеського звіринцю Ігор Бєляков, прямо пов’язуючи цей факт з кліматичними змінами. Мовляв, нинішні умови цим тваринам цілком підходять, бо є достатня кормова база.

Чи багато ми знаємо про життя цих милих звіряток, які насправді є хижаками й живуть на планеті вже багато-багато мільйонів років? До речі, як і бабак, їжак ушанований Національним банком України монетою у золоті.

Політичний тиждень почався з двох нерівноцінних, але пов’язаних між собою подій. Перша — візит президента Зеленського до Німеччини, а друга — розміщена на кремлівському сайті стаття Путіна «Про історичну єдність росіян і українців».

Історична вина німців. Зброї не дадуть

Як людина з історичною освітою, вважаю, що аналіз статті, написаної невідомо ким за лекалами радянських шкільних підручників, — марна справа.

Кожен другий українець відповідальною за початок війни на Донбасі називає Ро-сійську Федерацію, а кожен третій — особисто Путіна. Такі результати соціологічного дослідження «Всеукраїнський омнібус», проведеного дослідницькою компанією «Active Group» (https://activegroup.com.ua) у червні.

Відповідаючи на запитання «Як ви вважаєте, хто відповідальний за початок війни на Донбасі?», 51% респондентів назвав Росію, 35,5% — Путіна. 10,8% опитаних назвали колишнього президента Порошенка, 9,6% — Майдан, по 5,4% — США та ЄС, 3% — НАТО, 1% — особисто Турчинова. Не визначилися з відповіддю 9,6%, а 1,5% обрали відповідь «Інше».

Команда «Батьківщини» Одещини відкрила «гарячу лінію» з питання протидії земельному рейдерству.

048-750-20-10 — це номер телефону, за яким кожен, хто стикнувся особисто або знає про випадки рейдерства землі чи порушення права володіння землею, може повідомити про такі випадки, а наші фахівці допоможуть у їх вирішенні.

Кілька років тому багатолітній політв’язень, учасник післявоєнного українського руху на Берестейщині Володимир Леонюк розповідав мені про дні, проведені в одній камері з полоненим бійцем Армії Крайової. Молодий поляк з 1942-го по 1952 рік воював на Гродненщині. Перший бій з німцями провів, коли йому було 15, а в 25 уже отримав смертний вирок, воюючи з більшовиками. Втім, вирок могли б і переглянути, якби «аківець» написав прохання про помилування. Дали б 25 років, а після смерті Сталіна у 1953-у і цей термін суттєво скоротили б. Але поляк ні в чому не розкаювався і заяву про помилування не написав. Так і залишився в пам’-яті Леонюка безстрашним і незламним.

Добре, що вони встигли поспілкуватися. «Аківця» розстріляли, але берестеєць на все життя запам’ятав, з яким захватом той говорив про боротьбу УПА: «Ukraincy jeszcze walczа w Karpatach!» («Українці ще воюють у Карпатах!»). І його очі при цьому горіли якимось дивним, переможним вогнем.

Київський міжнародний інститут соціології на замовлення Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва провів дослідження громадської думки щодо вшанування пам’яті загиблих унаслідок злочинів нацистського та радянського тоталітарних режимів під час Другої світової війни.

Про Бабин Яр

55% опитаних знають, що Бабин Яр знаходиться в Києві, а 26% зізналися, що їм не відоме його місцезнаходження. Ще 18% респондентів назвали інше місто. Найточнішими були мешканці центральних областей (68%). Близько третини опитаних у західних, південних областях та на Донбасі не змогли дати відповіді.

У 2020 році, попри значні обмеження міжнародної торгівлі, пов’язані з розповсюдженням пандемії коронавірусу COVID-19, Україна спромоглася не лише утримати високі місця у глобальних рейтингах експортерів окремих агропродовольчих товарів, а й посіла лідируючі позиції за обсягами продажу шроту і макухи, проса, ячменю, меду, ріпаку та інших видів сільгосппродукції.

Як зазначив старший науковий співробітник відділу економіки аграрного виробництва та міжнародної інтеграції Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки», кандидат економічних наук Богдан Духницький, коментуючи дані Державної митної служби та оперативну інформацію Міжнародного торгового центру (ITC), наша країна вже звично посіла перше місце за обсягами експорту соняшникової олії. Торік обсяг її продажу за кордон сягнув рекордних 6860 тис. т. Збільшивши продаж шроту й макухи (переважно із соняшнику) із 4957 тис. т у 2019-у до 5522 тис. т (+11%) у 2020-у, Україна стала лідером серед експортерів цих продуктів на міжнародному ринку.

17 липня сповниться 175 років від дня народження видатного мандрівника і вченого Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая. Упродовж тривалого часу в СРСР і в сучасній Росії його називали й продовжують називати «выдающимся русским учёным-этнографом и путешественником». Це було і є типовим явищем, коли всі досягнення, що створювалися народами колишньої імперії, приписували росіянам. Та архівні документи спростовують ці упереджені факти.

Один із пращурів майбутнього мандрівника — Охрім Макуха — був курінним отаманом Запо-різької Січі, а три його сини — Омелько, Назар і Хома — разом з батьком воювали з польською шляхтою. Але під час облоги козаками польської фортеці середній син, Назар, закохався в чарівну шляхтянку і перейшов до ворогів. Брати вирішили викрасти перебіжчика з оточеної твердині. Проникнувши до ворожого укріплення, вони полонили Назара, однак, повертаючись, натрапили на засідку. В сутичці Хома загинув, а Омелькові все ж вдалося доправити до свого табору зв’язаного Назара. Над зрадником влаштували суд, де головним обвинувачем був батько, котрий і виніс синові найсуворіший вирок — смертну кару. Його ж і виконав привселюдно.

Вихід першої монографії про українського скульптора Бориса Едуардса (1860—1924) та її презентація під час цьогорічного Інтелект-форуму в ОННБ (див. «ЧН» за 20-22.05.2021 р.) спонукають нас до подальших кроків щодо увічнення пам’яті про видатного митця.

На останному засіданні правління Одеської обласної організації Національної спілки художників України була підтримана пропозиція автора цих рядків встановити меморіальну дошку на найбільш знаковому місці, пов’язаному з іменем митця, — на його власному будинку, що у провулку Ляпунова, 3.

Нагадали фотографії з журналістського архіву

Ми познайомились чверть століття тому, а за яких обставин — вже й не згадати. Про себе розповідав скупо: у старому записнику — лише листочок нотатків. «Все, що треба, береже моє «лічноє дєло», а чого там нема, то нащо про нього й балакать».

«Лічного дєла» Віктора Родіоновича Сухомлина, людини, безсумнівно, технічної, а водночас художника, почитати не довелось — ні у Вищому морехідному училищі, яке закінчував і залишився там працювати, ані в Інституті інженерів морського флоту, де захистив дисертацію, став доцентом та майже завершив докторську. Лише з короткої — що називається: на ходу — розмови з колегою просочилась якась дещиця. А саме: на його лекціях не те що присісти — стати бодай на одній нозі не було як. У колективі шанували молодого науковця, знаючого фахів-ця, улюбленця студентів. А проте, згодом і з роботи його викидали без жодних пояснень, а то, бува, й переслідували, ні в чому нібито не звинувачуючи. «А він же — інвалід війни, фронтовик, бойовий офіцер, війну закінчив командиром полкової розвідки — люди воєнні знають, що це таке… Ще підлітком «втік на війну», підговоривши ще двох таких самих, як він, хлопчаків. Був під Сталінградом. Додому, в рідний Ізюм на Харківщині, повернувся молодшим лейтенантом… Та ж є, зрештою, оте його «лічноє дєло».

«Я люблю міста, не схожі на інші... Кожне місто, як і людина, повинне мати своє, тільки йому притаманне обличчя... Одеса. Вона мені нагадує красиву жінку, ніжну і ласкаву... Навколо Одеси все пахне морем, його дихання величне», — писав Костянтин Паустовський, який прожив у нашому місті близько трьох років (1919-1922).

Меморіальний музей письменника діє в Одесі з 1998 року завдяки ініціативі членів літературного товариства «Світ Паустовського» у тому самому будиночку, де він жив. Нині тут — понад 1000 експонатів, присвячених, передусім, одеському періоду життя Костянтина Паустовського.

Що їх веде — і доброго і злого?
Де є та грань — хто люди, хто юрма?

Ліна Костенко,
«Маруся Чурай».

Ця історія сталася дуже давно. Всіх її деталей я вже не пам’ятаю, але кульмінацією був поголос, який облетів тоді село, що місцевий тесля Мартин чи то «допався», чи то «наївся» за вечерею мила. Від тієї пославки було прикро не стільки за роботящого Мартина, скільки за отих «добродіїв», яким завжди у радість «побавитися» чужим іменем, пришпилити його до якоїсь незугарної історії, та так, щоб надовго, як Стецька до печі, чи як Хвеську до язика, або як Данила до його болячок.

17 липня сповниться 150 років від дня народження Філарета Колесси (1871—1947), видатного українського вченого, фольклориста, музико-знавця, композитора, етнографа.

Академік Філарет Михайлович Колесса — вчений зі світовим ім’ям, який справедливо вважається фундатором української наукової музичної фольклористики і чий науковий доробок є одним із найвизначніших досягнень української фольклористики ХХ століття. Він вважав, що «фольклор — це цінний матеріал для пізнання світогляду наших предків» і присвятив життя дослідженню української народної творчіості в її історичному розвитку та взаємозв’язках з творчіс-тю інших народів.

У день святих апостолів Петра і Павла (12 липня) на полях ще де-не-де поломеніють жаринками маки, у гаях перестає кувати зозуля, а степ пахне споловілим житом. Люди жнивують.

На узбіччі доріг синіми очима дивляться в небо невибагливі квіти на довгих пружних пагонах, що в народі звуть Петровими батогами. Ця рослина — цикорій — дуже пунктуальна: прокидається, розкриває свої пелюстки о п’ятій ранку, коли інші ще сплять в обіймах ночі, а о десятій уже закривається, причому кожна її квітка розпускається лише на один день. Віддає перевагу відкритій, сонячній місцині. Дощу не любить, і тому квіти цикорію можуть слугувати своєрідним барометром: якщо його голубі очі зранку міцно закриті — дощ неминучий.

Стоїть на кордоні байбак

У Національному природному парку «Тузлівські лимани» встановили пам’ятник бабаку. Скульптуру створив молодий митець Тарас Шевченко. Й тепер вгодована тваринка, яку тут називають «хранителем кордону», стоїть на варті у рекреаційному пункті «Тузлівська Амазонія» і прикрашає берег озера Шагани.

Нагадаємо, у березні цього року бабак степовий внесений до «Червоної книги України», відтак мета створення та встановлення його майже 80-кілограмової скульптури — привернути увагу до збереження видів тварин, що зникають, та важливості гармонійних стосунків людини з природою, зокрема, дотримання принципів сталого природокористування.

29 червня конституційною більшістю у 330 голосів Верховна Рада підтримала законопроект № 3944, який вносить низку змін до статті № 51 Кодексу торговельного мореплавства України щодо вимог до кваліфікації членів екіпажу.

Основні нововведення:

1. Зайняття посад капітана та інших осіб командного складу тепер відбуватиметься відповідно до Міжнародної конвенції про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 року (з поправками).

Дуже часто люди, беручи кредит, неуважно ознайомлюються з умовами договору, який підписують, і не замислюються над наслідками несплати боргу. Банки, в свою чергу, не поспішають роз’яснювати можливі наслідки недотримання позичальниками кредитних зобов’язань і чим саме їм може загрожувати несплата боргу.

У таку ситуацію потрапив пан Борис, який позичив гроші у банку і повинен був за кілька років їх виплатити. Однак банк, посилаючись на невиконання позичальником умов договору, достроково звернувся до суду за стягненням заборгованості.

До травня цього року українці мали можливість отримувати субсидію як у грошовій готівковій формі («живими грошима» на банківську картку або через пошту), так і в грошовій безготівковій (коли «Ощадбанк» переказував суми надавачам житлово-комунальних послуг). 92% тих, кому були призначені субсидії, отримували їх готівкою. Із травня, згідно з урядовою постановою «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» від 14 квітня 2021-го, субсидію «живими грошима» отримуватимуть уже всі.

Ця зміна викликає у громадян чимало запитань. Міністерство соціальної політики відібрало найтиповіші з них і дає роз’яснення.

За тиждень розпочнеться новий етап втілення норм закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної», завдяки якому збільшиться присутність української мови в публічному просторі та зміцніє її статус як державної, повідомляє урядовий портал.

«16 липня 2021 року набувають чинності не лише норми Закону, які впроваджують обов’язковий іспит на рівень володіння державною мовою для майбутніх держслужбовців та претендентів на отримання українського громадянства, а й інші статті, які є не менш важливими для переважної більшості людей. Вони стосуються сфери культури і розваг, туристичної сфери, книговидавництва та роботи книгарень, кіновиробництва, демонстрування фільмів у кінотеатрах і на телебаченні тощо», — зазначив Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь.

Професійне свято моряків — День Військово-Морських сил Збройних сил України — Асоціація ветеранів-підводників імені Олександра Маринеско відзначила у рідній стихії.

Цього дня учасники асоціації та гості вийшли на катамарані «Хаджибей» в Одеську затоку. На борту — понад 30 ветеранів ВМС України, журналісти, представники культури, громадських організацій, багато дітей та молоді.

Тетяна Якимова, викладачка Чорноморської флотилії юних моряків, розповідає:

— Життя моє та моєї родини пов’язане з морем. У 1983 році до Одеси перевели мого чоловіка — він став начальником рятувальної служби порту, що базувалася у Практичній гавані. Відтоді моє життя і пов’язане з Одесою, з морем. А з 1987-го — з яхтингом. Мій син — капітан яхти. Я займаюся підготовкою юних моряків, і сьогодні наша юна команда — також на борту.

Пощастило з погодою. Цього дня було сонячно. Учасники насолоджувалися свіжим морським повітрям, спілкуванням, культурною програмою. На палубі були і танці, і співи, звучала гітара, перегукувався з морським бризом саксофон.

Катер вийшов в Одеську затоку. Всі із задоволенням дивилися на рідні береги з моря. Тут, у морі, відбувся традиційний ритуал покладання вінків та квітів у пам’ять про загиблих моряків.