Матеріали без рубрики

Минулого століття, перебуваючи у складі жорстокої радянської імперії, українська спільнота неодноразово опинялася на межі виживання. Втім, кожного разу відновлювалася. Тому сучасні історики не мають жодного сумніву, що зараз, коли незалежна Україна існує вже 30 років і коли її підтримує весь цивілізований світ, вона обов’язково збереже свій суверенітет і забезпечить національно-культурне відродження народу.

Цьогорічний ювілей українського державотворення доцільно розглядати саме через призму початку минулого століття, коли у 1917—1918 роках була проголошена автономна, а незабаром — і незалежна Українська Народна Республіка. Це тоді дуже занепокоїло російських більшовиків, і вони вже через якийсь місяць після завоювання влади в Петербурзі оголосили нам ультиматум, а невдовзі розпочали у Києві «червоний терор». Так починалося найтрагічніше для нашої нації ХХ століття, впродовж якого загинула майже половина українського населення.

Брошуру з такою назвою на зустрічі з журналістами в Українському кризовому медіацентрі презентувала керівниця нещодавно створеного Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки при Міністерстві культури та інформаційної політики Любов ЦИБУЛЬСЬКА.

«Брошура «В разі надзвичайної ситуації або війни» — перший публічний продукт нашого центру, — зазначила Любов Цибульська. Час підготувати цей посібник настав не зараз, цей час прийшов давно: ще в 2014-у його вже треба було мати. Це не тому, що ось, нарешті, ми помітили війну, ні, це треба було зробити раніше. Із 2015-го я була радницею начальника Генерального штабу ЗСУ Віктора Муженка. Пригадую, під яким рівнем загрози ми перебували… Все, що тоді робили, — без кінця гасили пожежі.

Ярослав Дмитрович Прокопишин – великий друг нашого аж занадто скромного за штатним розписом, але багатого на авторське коло редакційного колективу. Багаторічний передплатник «Чорноморських новин», цікавий полеміст – завжди має власне неупереджене судження про певну подію чи процес, інколи – щирий критик журналістських та авторських виступів. Коли нам стає дуже скрутно, друк газети підтримує пен-сійною копійкою, за що йому безмежно вдячні. Пат-ріот. Шкода лише, що не активний дописувач нашого часопису, бо ж людина він надзвичайно цікава, захоплена, розповісти має про що – прожив на світі непростих, дуже насичених 75 літ.

У номері «ЧН» за 12-14 серпня ви мали нагоду прочитати цікаву розповідь Ярослава Дмитровича, підкріплену його ж власними знімками, про доленосні події тридцятирічної давнини, коли Верховна Рада проголосила Незалежність України. Того дня, 24 серпня 1991-го (22 серпня відзначив своє 45-ліття), він разом із побратимами стояв під стінами парламенту, чекаючи єдиного слова – «незалежні!».

Ці слова нашої видатної Ліни Костенко можна цілком адресувати й Ігореві Леонідовичу Комаровському, який нещодавно, 18 серпня, відзначив своє 60-річчя. Відомий громадський діяч, член Національної комісії з реабілітації при Українському інституті національної пам’яті (з 2019-го), керівник Музею історії політичних репресій 1917—1991 років (з 2016-го), голова правління «Одеського Меморіалу» (з 2013-го), голова правління ГО «Постраждалі від політичних репресій» (з 2015-го). Обидві організації є членами «Міжнародного Меморіалу» (перша — з 1989-го, друга — з 2016-го), географія якого — від Франції до Далекого Сходу.

Ігор Комаровський — дослідник, краєзнавець, багаторічний партнер і друг Одеської національної наукової бібліотеки.

Попри те, що імерсивні технології, які базуються на залученні споживачів через емоції та розваги, активно використовуються за кордоном, для України подібний формат є досить новим. А що цей формат надзвичайно перспективний, можна було пересвідчилися, побувавши 20 серпня на відкритті мультимедійної виставки «Імерсивний світ Тараса Шевченка», присвяченої 30-літтю Незалежності України, в Арт-центрі ім. Віри Холодної Одеської кіностудії.

Візуально привабливі образи, що, підживлюючись музикою, вириваються з художніх полотен, оживають, наповнюють виставковий простір, стирають межі між глядачем і світом мистецтва й дають змогу сприймати інформацію не лише з пізнавального, а й з емоційного боку — такою побачили присутні виставку.

В Обласному центрі української культури (вул. Польська, 20) експонується тематична виставка з нагоди 30-річчя Незалежності України «Моя Одещина». На ній представлені живопис, графіка, декоративний розпис, художня фотографія, соломоплетіння, глиняна іграшка, художня обробка дерева.

Серед авторів, а це художники та майстри декоративно-прикладного мистецтва з усього нашого краю, — Марія Космикова, Алла Діасамідзе, Натела Діасамідзе, Сергій Пташенчук, Ігор Івченко, Галина та Анатолій Кравченки, Вікторія Кравченко, Лариса Дем’янишина, Сергій Басок, Естелла Мунтян, Валерій Цонін, Тамара Цоніна-Тронь, Олександр Кіртока, Наталя Мартинюк, Олег Недошитко, Петро Нагуляк, Валентина Вербовецька, Володимир Кудлач, Сергій Тарасов, Олександр Смородін, Оксана Здоровецька, Христина Єремеєва, Віктор Потеряйко, Григорій Вовк, Сергій Гуменюк, Вікторія Целоусова, Вадим Целоусов, Володимир Бабієнко, Олексій Малік, Наталія Пахомова-Власова, Сергій Папроцький, Ольга Погрібна, Віталій Сандуца, Лідія Олешко, Наталя Кубриш, Маріанна Панасюк, Антоніна Димова, Віктор Красюк, Микола Резніченко, Наталя Паламарчук, Наталя Цирцакі, Софія Амірханян, Валерія Нестирович, Яна Резекіна та ін.

Родзинкою відкриття виставки став інтерактивний розпис панно «Дерево життя Одещини». Цю ідею, присвячену 30-річчю Незалежності, запропонувала директорка ООЦУК Валентина Вітос. До розпису долучилися відомі художники та народні майстри з усієї області (керівниця проєкту та авторка ескізу — лауреатка премії ім. Р. Палецького 2021 року в номінації «Народне малярство» Лариса Дем’янишина).

Виставка працюватиме до 10 вересня щодня, крім суботи та неділі, з 10.00 до 16.00. Вхід — вільний.

Дві графічні виставки в одній на різних локаціях: одна, менш масштабна, — в Одеській національній науковій бібліотеці, і розширена, що достатньо повно розкриває творчі пошуки мисткині в останні два роки, — у залі Одеського літературного музею під назвою «Рідне».

Привітати авторку прийшли друзі, родина і колеги: очільник обласної організації НСХУ Анатолій Горбенко, куратор виставки Сергій Савченко, мистецтвознавець і художник Анна Носенко та ін.

Серед недавно виявлених творів українського скульптора Бориса Едуардса (1860—1924) — мармурова «Голівка під маскою» з приватної колекції. Її місце-знаходження поки що не відоме — таємничий власник інтригує потенційного покупця, сховавшись, як і героїня скульптури, за вдаваною маскою.

Окреслю обставини. Коли підготовлена мною монографія про Б.В. Едуардса вже була у друкарні, фотографії цієї роботи показав мені один одеський скульптор, якому запропонували придбати твір або ж знайти на нього покупця. Колекціонера на нього вивів, очевидно, один з його київських знайомих. Це наводить на думку, що заявлена скульптура має, швидше за все, столичну прописку. Твір із зрозумілих причин не увійшов до каталогу моєї монографії, яка презентувалася під час цьогорічної Всеукраїнської книжкової виставки в Одеській національній науковій бібліотеці.

(Закінчення. Початок у номері за 19-21 cерпня)

Державницькі устремління українців не викоренили ні репресії комуністичної тоталітарної системи, ні Великий терор, ні Голодомор 1932—1933 років, ні економічні та політичні експерименти. Наміри мати власну державу роками визрівали у творчості шістдесятників, у правозахисному й дисидентському рухах, у прагненнях мільйонів українців.

9 листопада 1976 року засновано Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод (Українську гельсінську групу). Це була перша легальна правозахисна організація в Українській РСР, яка відіграла одну з ключових ролей у національно-визвольній боротьбі українського народу, розпочала ненасильницький, легальний і правовий шлях у здобутті Україною незалежності, становленні демократії, поваги до прав людини. А вже наприкінці 1980-х — на початку 1990-х стрімко розвивався масовий національно-демократичний рух, на який суттєво вплинула, зокрема, аварія на Чорнобильській АЕС. Трагедія стала чинником активізації національного руху та відцентрових бажань політичних сил.

Чому Конституція Орлика є актуальною і в наш час?

Від 16 серпня вперше українці можуть побачити Конституцію Пилипа Орлика, написану ним у 1710 році. Її латиномовний примірник виставлений у Соборі Святої Софії в Києві разом з іншими раритетами доби Івана Мазепи та часів шведсько-українського союзу початку ХVIII століття. Цікаво, що багато положень цього документа є на часі й зараз.

Але чому про Конституцію Орлика так мало знають в Україні та світі?

Друже редакторе! Таке я переживав уперше за цих тридцять років!

Мене запросили до Одеського державного університету внутрішніх справ на честь 30-ліття України. Й ось я виходжу з машини і йду на пляц, де стоять вишикувані кілька сотень студентів першого курсу. І раптом стаю — вражений і шокований! Усі юні слідчі й поліцейські одягнуті у вишиванки! А я, як завжди, маю на собі таку ж сорочку.

Орнітологи підрахували, що на Одещині мешкають приблизно 250 видів птахів, а це — більше мільйона диких пернатих. Десь половина з них зустрічається практично лише в теплу пору, бо з похолоданням відлітає в інші краї, хоча зі зміною клімату робить це дедалі рідше, залишаючись зимувати вдома. А 88 видів — гніздові птахи, які є нашими сусідами увесь рік.

Основу ж пернатої фауни, зокрема Одеси, складають горобці і чайки. Чи багато ми знаємо про них?

Про статки та податки

Блукає гривня,
немов комета.
А це, відомо,
лиха прикмета.
Нові тарифи,
нові податки,
зросли прибутки,
та впали статки.

(З деяких публікацій нашої газети початку Незалежности)

Усе частіше, все більше спадають на згадку ті далекі вже дні помежів’я 80—90 років минулого — що стрімко од нас віддаляється — століття. Насичені бурхливими подіями і вічними українськими надіями, позареальними — як з’ясувалось пізніше — мріями та роздумами, довірливістю та майже дитячим наївом; вони пролітали то в пришвидшеному темпі, то в тривожному або ж радісному очікуванні — дива? порозуміння ув’язненого з наглядачем?; вони виповнювали прагненням бути учасником усіх подій, невтримним бажанням прискорювати час… Хотілося бути всюди, все побачити, бути безпосереднім учасником всього, про все розповісти на газетній шпальті. Писалося легко і вільно. Писалось — як дихалося: а дихалось то в прискореному темпі, то мітингово-збуджено, то ейфорійно. Бува, що й поспіхом творилося ті літописні шпальти, щоби — швидше, не згаявши дорогоцінного часу для пошуків ліпшого слова, яскравішої барви, — нащадки зрозуміють і вибачать. Якщо прочитають колись…

Й от стоїш тепер перед говерлою газетних зшитків, міркуєш, як видобути скількись там їх зі споду. А всю ту гору ні підняти, ні навіть з місця не зрушити: моноліт. «А ми тую червону калину підіймемо…» — зненацька зійшло на пам’ять. Зійшло цілком очікувано. Ця зрідні гімнові, маршова, революційна — ще з часів українського здвигу — пісня зазвучала перед колонадою міської ради тридцять років тому, там, де нині напружено думає-дбає про нас міська дума…

Зараз у хаті (яка скраю) бурхливо обговорюють події в Афга-ністані, а на Привозі і на Бессарабці можна почути слова «талібан» і «Кабул». На українських ринках, з-поміж інших, торгують і колишні громадяни Афганістану. Старші пам’ятають тих, хто їх приручив, а потім кинув напризволяще. Багатовікова історія варварського, саме варварського, втручання сусідніх держав перетворила колись квітучий край, перехрестя міжнародної торгівлі на гористу пустелю, в один з центрів виробництва і поширення наркотиків. А також на арену боротьби імперій за свій вплив.

Кого можна вважати українською елітою?

Історія України в цьому сенсі почасти схожа на історію Афганістану. Світові війни і розпад держав, що претендують на панування, завдавали українському народові удар за ударом. Розділити Україну на частини, не дати відбутися незалежній Українській державі, здавалося, було одним із головних завдань, починаючи від Речі Посполитої та Австро-Угорщини до Польщі, Російської імперії, а потім Радянського Союзу. При цьому кожен із загарбників, «покровителів» і «друзів» нашої країни асимілював або купував частину української еліти. І ця частина на різних етапах історії була більше польською, німецькою, російською і радянською, ніж українською.

Поліття

Видалось поліття на хліба,
Ваговіють колоски нівроку.
Не підступиться в село біда,
Як би не хотіла, цього року.

У цій акції взяли участь адміністрація ТОВ «Злагода Південь», співробітники компанії ADEPT GROUP і редакція обласної газети «Чорноморські новини»

Чи замислювалися ви про те, що книжка, подарована конкретній людині, її одну й порадує, а книжка, передана в дар бібліотеці, стане в нагоді багатьом, особливо, якщо це бібліотека сільська?

В Українському кризовому медіацентрі в Києві голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров зустрівся з регіональними журналістами семи областей півдня та сходу країни. Наводимо найцікавіші фрагменти його колективного інтерв’ю представникам ЗМІ.

— Як ви ставитеся до резонансної події, що відбулася напередодні навчання «Сі Бриз-2021», коли есмінець королівських ВМС Великобританії HMS Defender пройшов українськими територіальними водами поблизу Криму, чим викликав великий переполох російських окупантів?

Дорогі співвітчизники!

Від усього серця вітаю із 30-річчям Незалежності України!

Для історії тридцять років, може, не так уже й багато, але для усіх нас — це життя цілого покоління, наше життя.

Ці роки ми прожили по-різному: були здобутки й втрати, ми переживали і радощі, і біль, і надію. Іноді кажуть, що незалежність дісталася Україні майже задарма. Впала з неба… Але це не так! Століття боротьби та неймовірних втрат, величезна праця і жертовний героїзм мільйонів — ось наша ціна. Ми й досі її сплачуємо, кожного дня і кожної миті. І я дуже вірю, що ця жертовність і ця праця не були даремні.

Три десятиліття, як збулася одвічна мрія українців — постала наша суверенна держава. Акт проголошення незалежності України увінчав вікові устремління нашого народу до самовизначення. Країна здійснила свій цивілізаційний вибір на основі загальнолюдських цінностей. Гордо майорить нині над нами синьо-жовтий Прапор, а на ньому чи поряд з ним Тризуб — Державний Герб; на повну силу звучить наш, раніше заборонений Славень «Ще не вмерла Україна»; як щиро вітаються і з високих трибун, і в маленьких колективах, і серед земляків та друзів:

— Слава Україні!
— Героям слава!

Зникають з нашої оновленої землі символи колишньої тоталітарної країни, натомість вертаються з минулого реальні, а не спотворені, події, справжні, а не перекручені, факти, оживають незаслужено забуті імена тих, хто в різні часи боровся за свободу, за волю, творив історію державності, возвеличував мову, дбайливо оберігав і надбання, і пам’ять…

Із 22 серпня по 15 вересня Одеський національний академічний театр опери та балету запрошує на свій уже шостий «Оксамитовий сезон».

Це один з наймасштабніших і найпопулярніших оперно-балетних фестивалів Півдня України. Нинішній — присвячений 30-річчю Незалежності нашої держави.

Коли двадцять років тому я вперше прочитав вірші мешканки придунайської Кілії Євгенії Томші, то був неабияк вражений. Це ж як треба полюбити все українське, щоб писати ось так:

О мово, українська мово,
В ній кожна літерка болить...
За зраду, підлість наше слово
І з того світу буде бить!

За чотири десятки років роботи в журналістиці про кого тільки не доводилося писати і з ким тільки не розмовляти. Героями моїх публікацій були хлібороби, тваринники, вчителі, військові, вчені… Як абітурієнтові Московського держуніверситету мені пощастило брати інтерв’ю у Юрія Ніку-ліна. Пізніше ставив питання в розмовах з деякими з президентів Молдови та України. Але скільки пам’ятаю, завжди хотілося взяти інтерв’ю у священника, гінеколога і... бухгалтера.

Й ось мрія написати про бухгалтера збулася. Нещодавно мені таки вдалося вмовити на інтерв’ю представницю «найнуднішої та найнецікавіщої», як я вважав, професії — головну бухгалтерку сільгосппідприємства «Долинське-Нова» (с. Долинське Ренійської ОТГ) Катерину Петрівну Куртєву (на знімку). Що-правда, з умовою, що ми зустрінемося у неї в кабінеті до кінця робочого дня і що нічого хвалебного про неї я не писатиму, а просто поговоримо про життя і про її фах.

19 серпня — День пасічника

Пасічникувати 78-річний пенсіонер з мальовничого села Ясенове Перше Зелено-гірської територіальної громади Володимир Миколайович Гогулінський привчався ще з дитинства. Маленьким залюбки ласував вощиною з медком, а підрісши, допомагав батькові поратися біля невеличкої пасіки, опановуючи мудру науку «пасти бджіл».

Здобуті разом з болючими бджолиними укусами навики знадобилися, коли почав господарювати самостійно. Професійно Володимир Миколайович підійшов до розведення Божих комах уже в пенсійному віці (пропрацював 44 роки колгоспним водієм). Найбільше мав зо три десятка вуликів. Перевагу надає найпрацьовитішим комахам-трудівницям карпатської і степової порід. Медовий взяток забезпечують роздоли з різнотрав’я, ріпакові та соняшникові лани, що виколисуються степовим вітерцем відразу за городами.

Друг пізнається в біді.
Народна мудрість.

Минулого року Ананьївська міська рада (в.о. голови Наталія Колойденко) надала мені допомогу на лікування онкохвороби — чоловіча напасть старості.

Коли ж удруге осліп, наша районна газета у грудні 2020-го надрукувала мою статтю «Влада жирує, а я старцюю». Відгукнулися мало. Нічого дивного: у цій коловерті безробіття, тарифів і цін кожному вижити непросто.

(Закінчення. Початок у номері за 29-31 липня)

За 30 кілометрів від Ужгорода, між Ужанською і Турянською долинами, серед високих гір Закарпаття, притулився Перечин, що ще кілька років тому був не дуже привабливим провінційним містечком, повз яке з високою швидкістю мчали автомобілі.

Нині Перечин — центр об’єднаної територіальної громади, до якої входять села Сімер, Сімерки, Зарічево і Ворочово. Її площа — 144,53 квадратних кілометрів. Проживають там 12658 осіб.

В Одесі гастролював театр двох міст й однієї валізи

Як набіг печенігів

«...Приємно дивитися на виблискуючий білосніжною скатертиною красиво сервірований стіл. Квіти у вазах такі свіжі, закуски так чисто й акуратно розкладені і наповнені вином пляшки такі змістовні.

Подивіться на той же стіл, коли гості наситилися... Ніби по столі пройшов загін печенігів. Тарілки вимазані, скатертина облита соусом і вином… Розкопирсані, зжужмлені закуски...

24 серпня Україна відзначатиме найбільше державне свято — 30-річчя Незалежності. Воно встановлене на честь виняткової історичної події — ухвалення у 1991 році Верховною Радою Української РСР абсолютною більшістю голосів Акта проголошення незалежності України.

Цей документ увінчав тисячолітні прагнення Українського народу мати власну суверенну державу і самостійно визначати свою долю. Для українців свобода і гідність завжди були основоположними цінностями. Вони спонукали до боротьби за незалежність. На початку ХХ століття, в часи Української революції 1917—1921 років, наш народ зміг відродити державність, а 24 серпня 1991-го Актом проголошення незалежності України вона була відновлена.

Ох і невтомні наші «чорноморці»! Що утнули недавно: подали критичну статтю професорки, завідувачки відділу теорії літератури Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України Тамари Гундорової. З нетерпінням чекаю продовження! (Стаття публікувалася у двох номерах «ЧН» – за 5–7 та 12–14 серпня. – Прим. ред.).

Отже, мова про книжку Івана Дзюби «Чорний романтик Сергій Жадан». Авторка пише, що вражена цим фактом: що спільного між ними? І сама ж відповідає: «…мудрий дід ставить питання і прагне зрозуміти майбутнє покоління». Ключове слово тут «зрозуміти»: що ж воно за явище таке — Сергій Жадан з його «бездомністю», невкоріненістю у буття, критиканством, епатажністю?

Дорога до воскресіння

Зорею стану —
Нехай яскраво сяє,
       Нехай освітить
На твою путь-дорогу
До волі, Україно.
Музика білого світла
На горі золотій, на горі золотій
В тихій музиці білого світла
Райський сад розцвітав.
Райський сад розцвітав,
І Зоря промениста розквітла.