Матеріали без рубрики

Легковик з’їхав з центральної дороги на ґрунтівку і тихенько просувався між соняшниковим полем, що своєю яскравістю вбирало очі, та лісо-смугою, яка поблискувала на сонці краплями-перлами літнього дощику на густій зелені.

— Зупини машину, Андрію, — попросив дідусь свого онука-водія.

— Що трапилося, дідусю? — стурбовано запитав Андрій і з’їхав з дороги.

Твори Михайла Жука у зібранні Іван Козирода

Колекції, як і твори, мають свою біографію, своїх власників, до яких потрапляють після того, як їх розлучили з автором.

Ще під час роботи над книжкою про художника Герасима Головкова мене вразила ситуація, коли на пам’ятну виставку (то був 1911 рік) передчасно померлого митця частина колекціонерів відмовилася надати його твори зі своїх зібрань. На мій закид про те, що вони були морально зобов’язані це зробити, одна музейна працівниця спокійно відповіла: «Ніхто нікому не зобов’язаний!».

«Выпьем за Родину, выпьем за Сталина, выпьем и снова нальем». Оскільки ін-ших слів пісні компанія не знала, то наведена фраза повторювалася знову і знову. В ці слова вкладалося стільки щирого натхнення, що, здавалось, вони ринули з глибини душі кожного співака. Далі залунала українська пісня «Несе Галя воду»...

Я сидів перед відчиненим вікном на дачі й писав статтю якраз про Сталіна, про початок радянсько-німецької війни, а в сусідів був званий обід. О, український народе! Воістину ти заслужив свою гірку долю.

У цьогорічних числах «Чорноморки» були оприлюднені дві добірки віршів відомого українського письменника Геннадія Щипківського «Акварелі» і «Степові акварелі» (номери за 6—8 травня та 7—9 жовтня), а в проміжку між ними в одеському видавництві «Астропринт» вийшла поетична збірочка автора, теж під назвою «Акварелі», ілюстрована знаною майстринею живопису Ларисою Дем’янишиною.

На перший погляд, звичайна щоденщина газети, адже всім читачам відомо, що «Чорноморка» постійно надає свої шпальти творчим особистостям, причому не тільки Одещини, й це стало її давньою традицією, громадянською складовою: допомагати українському письменницькому загалу, який ще залишається на позиціях Франкового заповіту: «Лупайте сю скалу! / Нехай ні жар, ні холод / Не спинить вас! / Зносіть і труд, і спрагу, й голод, / Бо вам призначено скалу сесю розбить». Сьогодні цією «скалою» знову виступає змосковщення українців на тлі нашої бідності та безпорадності, і це заступає шлях до популяризації українського художнього слова серед широкого загалу українців.

На Любашівщині дерево-фенікс павловнію почали вирощувати у червні 2019-го. Ці диво-дерева уже ростуть над Кодимою у межах Арчепитівки, на території Гвоздавського та Ясенівського старостинств.

Керівник компанії «Синергія-Е» Олександр Гонцов, який захопився вирощуванням цієї культури, розповів, що павловнія — дерево-чемпіон зі зростання: за п’ять років воно сягає 20-метрової висоти. Має дуже велике листя — 50—70 см, тому одна рослина поглинає близько 20 кг СО2 і віддає 5—6 кг кисню. Павловнія оздоровлює і відновлює ґрунт, а якщо зважити, що температура її загоряння 420°С, то вона — безпрограшний варіант для захисних лісосмуг. Це ще й гарний медонос — 700 кг меду з 1 га. Приріст біомаси на гектарі становить 50 тонн на рік. Целюлоза, отримана з павловнії, — сировина для виробництва біоетанолу. Із 2 кг виходить літр дизельного палива. А відтак вона може відігравати значну роль у вирішенні енергетичної проблеми.

Європейська комісія дозволила використовувати перелітну сарану як перекус або харчовий інгредієнт на ринку ЄС, про що йдеться у відповідній заяві.

Із 2018-го в ЄС діє Регламент про нову їжу (Novel Food Regulation), який дозволяє Європейському агентству з безпечності продуктів харчування розглядати заявки на реєстрацію незвичних видів їжі. Відтоді, як стверджує регулятор, до нього звернулися з дозволами продавати в Євросоюзі їстівних комах (зокрема цвіркунів, сарану і борошняних хробаків) та їжу з трав і водоростей.

Државна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів звертає увагу на поширення в Європі небезпечного збудника хвороби томатів — вірусу коричневої зморшкуватості плодів Tomato brown rugose fruit virus (ToBRFV).

У вересні 2020 році Європейська та Середземноморська організація захисту рослин (ЄОЗР), членом якої є Україна, додала ToBRFV до списку шкідливих організмів, рекомендованих для регулювання як карантинних (список А2 — шкідливі організми, обмежено поширені в регіоні ЄОЗР).

«Кожна людина, яка пішла з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українськи, є розтрата з української скарбниці, розтрата, яка при нинішніх умовах не повернеться нізвідки. Стоячи ногами і серцями на нашій Україні, ми будемо держати свої голови в Європі, а руками обнімати по меншій мірі всю слов’янщину. І лише тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Європа», — писав свого часу Михайло Драгоманов.

Контраверсійна думка. Можемо скільки завгодно говорити про те, що Одеса, мовляв, таки українське місто. Але це значною мірою ілюзія. Так, воно українське назагал — у не надто широкому українському колі, де багато говориться про українську мову, звучать заклики до плекання та шанування, різні висловлювання на цю тему тощо. А як ми її утверджуємо у повсякденні, рідну мову? Як упроваджуємо в життя?

Музей Голодомору вже вдруге провів масштабну експедицію Україною, щоб записати свідчення тих, хто пережив страшні 1932—1933 роки.

Очевидців тієї трагедії (а їм зараз щонайменше 90) залишилося дуже мало, і саме тому їхні спогади такі цінні.

«Як допомогти «Чорноморці» вижити у ці скрутні для друкованих ЗМІ часи?» — часто запитують ті, хто не байдужий до долі української газети Одещини.

Відповідь одна: якщо хочемо, щоб видання вижило і залишилося незалежним від олігархів чи політичних сил, мусимо розраховувати лише на власні, редакційні, сили і на ваше, шановні наші читачі, дружнє плече. Йдеться, насамперед, про передплату.

До кінця листопада на міських площах починають встановлювати ялинки, організовують різдвяні ярмарки, закуповують про запас прикраси й подарунки дітям. До свят ще місяць, але святкова атмосфера скрізь, крім політики. Там, як завжди, невпевненість у завтрашньому дні.

«Живий щит» і «гуманітарні цінності»

У понеділок, 15 листопада, Олександр Лукашенко, який називає себе президентом Білорусі, підвищив свій статус. Сталося це без нових виборів. Картопляному батьці зателефонувала чинна канцлерка ФРН Ангела Меркель і поговорила з Олександром Григоровичем на рівних. У суцільному західному бойкоті паличного режиму утворилася пробоїна. Лукашенко як глава держави набув легітимності. І посилатиметься на це завжди і скрізь.

Він живе у затишному приватному будиночку неподалік від моря разом з молодою дружиною. Зранку випиває склянку води, робить зарядку. Не забуває щодня читати молитви, яких навчила бабуся. Дружина Аня, вирушаючи на роботу, завжди його цілує. Майже щодня він йде на прогулянку, щоб подихати свіжим морським повітрям. Іноді катається на велосипеді. Якщо ж погода не дозволяє, залишається вдома: слухає музику, читає книжки...

Володимирові Шевченку — 90 років. Він прожив довге, насичене подіями життя, пам’ятає Одесу до Другої світової війни, в дитинстві відчув на власній шкірі окупацію, побував в еміграції, й сьогодні, живучи на рідній землі, почувається щасливим. Людина-епоха, яка пам’ятає те, що стало історією. Буває, гортати сторінки минувшини не дуже приємно. Але це потрібно робити, щоб пам’ятати, щоб очистити пам’ять — свою, міста і країни — від болю, сорому та білих плям...

21 листопада – День працівників сільського господарства

В аграріїв невідкладних справ завжди багато. Не встигнуть перепочити після осінніх польових робіт, як уже весна кличе в поле. Потім жнива — збирання посіяного-доглянутого-вирощеного — і знову підготовка ґрунту під наступний урожай, сівба озимих. Одне слово, невпинний кругообіг. А ще ж потрібно постійно стежити за технікою, яка часто геть виробила свій ресурс, аби вивести в поле випробувані й дієздатні трактори, комбайни, вантажівки і т.д. Ось так і живе землероб. У будь-яку пору року він то в загінці, то на току, то в ремонтних майстернях.

Байдикувати ніколи. Хіба коли тріщать морози або ллють дощі — день-два перепочинеш. Але тільки-но погода дає «добро», всі працівники сільськогосподарських підприємств поспішають на свої робочі місця. Бо ж згаїш час — не надолужиш. Така вона проста, перевірена дідами-прадідами селянська філософія. Й ніякі економічні чи інші негаразди, які обсідають аграріїв у всі часи, не можуть погасити їхнього завзяття до їхньої благородної справи — виростити високий урожай, щоб у людей на столі завжди були і хліб, і до хліба.

У січні-вересні цього року, як свідчать дані Державної служби статистики, Україна відправила на експорт агропродовольчої продукції на 18,2 млрд дол. США, а це на 2,6 млрд дол. (майже на 17%) більше, ніж за тих-таки дев’ять місяців 2020-го.

За словами старшого наукового співробітника відділу економіки аграрного виробництва та міжнародної інтеграції Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки», доктора економічних наук Богдана Духницького, визначальними позиціями у товарній структурі вітчизняного агропродовольчого експорту є зернові та олійні культури, олія, залишки і відходи, а також м’ясопродукти. Їх сукупна частка в аграрному експорті перевищує 85%.

Невигадана історія

Марія сиділа на канапі і притискала до грудей маленький тісно сповитий згорточок. З посірілим обличчям, з вибитим з-під хустини пасмом чорно-сивого волосся, побілілими — колись голубими — очима упиралася в якусь, видиму тільки їй, точку. Іноді її очі займалися лихоманним вогнем. Тоді вона починала погойдуватися усім тілом, тихенько наспівуючи: «А-а-а! Баю-баю-баю! Рідну донечку гойдаю… Спи моя маленька, спи, нікого не бійся, мамуся з тобою…». Враз замовкала. Певний час задерев’яніло сиділа і, раптом, починала іншої:

Не співайте півні, ще ж бо я не спала,
Любу свою доню ще не годувала.
Вийду за ворота, стану як сирота.
Той мене впізнає, хто горечко має…

12 листопада 1917 року в історії українських ВМС сталася знакова історична подія: під час святкування в Севастополі проголошення Центральною Радою ІІІ Універсалу всі кораблі Чорноморського флоту на цілу добу підняли жовто-блакитні прапори, а також сигнал «Слава Українській Народній Республіці!». Щоправда, на більшості кораблів вони висіли поруч з андріївським та червоним, і тільки на крейсері «Пам’ять Меркурія» гордо майорів єдиний український стяг, який екіпаж вирішив не знімати.

Команда заздалегідь прийняла рішення підняти над крейсером україн-ське знамено. Але росіяни вже тоді показали своє вороже ставлення до всього українського: дві сотні моряків-росіян і майже всі офіцери (екіпаж складався із 550 матросів та 32 офіцерів) демонстративно покинули судно, захопивши єдиний на весь Чорноморський флот георгіївський андріївський прапор, який бриг «Меркурій» отримав за подвиги в Кримській війні.

Як Московія ставала Російською імперією

Із 1328 року московські князі, увійшовши у сердечну довіру до Орди, отримують ярлик від хана Золотої Орди на титул Великий князь Володимирський.

Москва стає центром збору данини на користь хана з усіх на той час підконтрольних (із 1243 року) Золотій Орді північно-східних руських князівств.

Українські гумор і сатиру ХХ століття неможливо уявити без Остапа Вишні, та й не треба. А проте, не один він смішив, розважав і колов своїм сатиричним пером у наших шалених 1920-х. Вишня був першим фактичним редактором журналу«Червоний перець», який почав виходити ще 1922 року. Номінальним редактором значився Валер Проноза, тобто Василь Еллан-Блакитний, який і придумав журнал гумору й сатири.

На початку 20-х із гумористами в країні було сутужно. Крім Вишні, гуморески, головно на політичну тему, писав Кость Котко (Микола Любченко), байки віршували сам Проноза та Сергій Сліпий (Сергій Пилипенко), але ні для кого з них це не було основним жанром. Дійшло до того, що в анонсах нового журналу серед його співробітників мусили вказувати різні псевдоніми однієї людини. Той-таки Остап Вишня дописував у «Червоний перець» і як Вишня, і як П. Грунський, і як Павло з Грунь, і під різними криптонімами.

Уже багато років знаю Сергія Шендеровського, невтомну людину на ниві мистецтва. Втім, знаю не тільки я, а й практично вся Балта — і дорослі, і юнь. Пан Сергій — дрібний підприємець — тримає художню лавку і займається фотографією, але це — щоб трохи заробити на щодень. Земляки ж шанують його передусім як людину непересічного художнього таланту.

Малюванням почав займатися ще в дошкільному віці. Потім це переросло у справжнє захоплення, а пізніше стало покликанням. З часом самотужки опанував різні стилі й методи малярства та оволодів величезним багажем мистецьких знань. Із дитинства скромний, лише через багато літ наважився виставити свої роботи на публіку, на ознайомлення з ними не тільки балтян, а й, як мовиться, своїх братів по пензлю з інших міст.

За участі заступника Одеської обласної ради Вадима Шкарівського, депутата облради Олексія Кобильнікова і голови регіональної організації НСЖУ Юрія Работіна відбулося урочисте нагородження двох наших юних талантів, які потрапили до Національного реєстру України: учениці Мистецької школи №3, студентки 1-го курсу фахового театрально-художнього коледжу Карини Кардаш й учня музичного ліцею ім. професора П.С. Столярського, вихованця міського Палацу дитячої та юнацької творчості» та Мистецької школи №1 імені Е.Г. Гілельса Віталія Непомнящого.

Карина і Віталій є постійними учасниками міських, районних та обласних культурних заходів, не раз прославляли наш край на всеукраїнському та міжнародному рівнях (див., зокрема, «ЧН» за 11—17 листопада). І це не залишилося поза увагою експертів Національного реєстру рекордів. Після ретельної перевірки та кропітких підрахувань офіційно підтверджених виступів Карини Кардаш і Віталія Непомнящего у благодійних, конкурсно-фестивальних та концертних заходах (а таких виступів було аж 769!) 15-річних одеських талантів визнали рекордсменами нашої країни.

Якщо користуватися лексикою північного сусіда, останні події в українській політиці можна назвати генеральним «перетрахиванием». Але в Білорусі процес зміни керівництва країни проходив під жорстким контролем диктатора. А у нашого президента нема для цього необхідних важелів. У результаті виходить не те, що задумане. Зовсім не те.

Відібране передати нікому

Створено абсолютну зброю для зміцнення особистої влади. Закон про олігархів, підписаний на початку цього тижня, дозволяє Зеленському за допомогою «кишенькового» РНБОУ, в обхід парламентських і судових процедур, вносити у чорний список і застосовувати дискримінаційні санкції проти найбагатших і найвпливовіших власників. Те ж саме свого часу в Росії успішно зробив Путін. Там вплив і власність, експропрійовані в олі-гархів, передали чекістам. Українські чекісти досвіду управління в жодній сфері не мають. Відібране передати буде нікому.

Чи постане пам’ятник Лесі Українці на Олександрівському проспекті в Одесі?

В Одеському літературному музеї триває виставкова акція, присвячена 150-річчю від дня народження Лесі Українки, під час відкриття якої відбулася наукова конференція та презентація книжки «Леся Українка, 1871 —2021: присвята». Вона стала логічним продовженням ювілейних заходів — справжньої містерії, яку Одеса проводить у «Лесин рік»: виставки, концерти, презентації, конференції в офлайн та онлайн-режимах тощо. Але, здається, наймасштабніша ініціатива цього культурного почину— встановлення пам’ятника видатній поетесі у причорноморському місті — залишилася на стадії невизначеності.

Передісторія

Ще з 2019 року українська громада Одеси активно впроваджує ідею встановлення пам’ятника Лесі Українці в нашому причорноморському місті. Створено оргкомітет, до якого входять науковці, культурні, громадські й політичні діячі. Цьогоріч вони звернулися до органів місцевого самоврядування з відповідним клопотанням. Рішення історико-топонімічної комісії міськради, засідання якої з прямою трансляцією в ефірі відбулося 12 травня, розчарувало й, по суті, завело справу у глухий кут. Щоб роз’яснити ситуацію та більше дізнатися про саму ініціативу, ми звернулися до двох осіб — промоутера встановлення пам’ятника й автора скульптурного проєкту Лесі Українці, заслужених художників України Сергія Савченка і Миколи Худолія.

Мова — це наша національна ознака,
в мові — наша культура, ступінь нашої свідомості.
Іван ОГІЄНКО.

До Дня української писемності та мови в Одеській національній науковій бібліотеці з 5 по 12 листопада проходить Тиждень мови, означений цілою низкою тематичних заходів. Це, зокрема, книжкова виставка «Мови велич і краса», on-line лекція мовознавця і мистецтвознавця Володимира Островського «Барокові наголоси в українській мові» та Всеукраїнський диктант національної єдності, що відбувся 9 листопада в головній читальній залі ОННБ.

Щодо виставки, то на ній представлені новодруки, присвячені дослідженню, вивченню та розвитку української мови. Це — історичні, граматичні та філософські праці відомих українських учених, підручники, посібники і словники, науково-популярні видання про основи мовленнєвого етикету і культуру мовлення, проблему русизмів та елементів суржику тощо.

Голова Одеської ОДА Сергій Гриневецький провів чергову селекторну робочу нараду з головами райдержадміністрацій, райрад, територіальних громад та міст обласного значення.

На нараді, яка, зрозуміло, відбувалася в режимі онлайн, говорили про епідеміологічну ситуацію з поширення COVID-19. Комплексну характеристику того, що відбувається на Одещині, дав заступник директора державної установи «Одеський обласний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров’я України» Сергій Дементьєв:

«Епідемічна ситуація з COVID-19 в Україні надзвичайно складна. Ми — на підйомі чергової хвилі захворюваності і весь жовтень реєстрували антирекорди, як щодо інфікування людей, так і щодо летальності.

«Як допомогти «Чорноморці» вижити у ці скрутні для друкованих ЗМІ часи?» — часто запитують ті, хто не байдужий до долі найстарішої на Одещині газети.

І пропонують різні варіанти порятунку. Зокрема, звернутися з проханням чи вимогою до влади — місцевої або й київської, а можна і туди, і сюди — про фінансову підтримку україномовного часопису, який (це з аргументів) наступного року відзначатиме 105-ліття виходу першого номера і який украй потрібен українській громаді нашого південного зросійщеного краю.

Уже понад 50 років молитовні сніданки є гарною традицією у більшості демократичних країн світу — від США і держав Євросоюзу до Ізраїлю та Південної Кореї. Вони об’єднують народи й національні еліти, будучи майданчиком для побудови відносин і пошуку порозуміння.

В Одесі відбувся вже третій молитовний сніданок, який зібрав у Будинку прийомів обласної ради представників влади, духовенства та бізнесу регіону.

Більшість — 55% — українців підтримують норму «мовного закону» про обслуговування українською мовою при збереженні можливості обслуговування клієнтів іншими мовами на їхнє прохання. 21% таку норму не підтримує і майже для 18% респондентів це байдуже. Такі результати загальнонаціонального опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно із соціологічною службою Центру Разумкова з 29 липня по 4 серпня в усіх регіонах України за винятком Автономної Республіки Крим та окупованих територій Донецької і Луганської областей.

џ Найбільше тих, хто підтримує обов’язкове обслуговування державною мовою, у Західному та Центральному регіонах — 74% та 62% (натомість не підтримують 11% та 14% відповідно). На Півдні та Сході приблизно однакові частки тих, хто підтримує та не підтримує цю норму закону: на Півдні підтримують 33%, а 37% — ні, на Сході — відповідно 38% та майже 33%. В обох цих регіонах також близько 30% тих, хто не визначився зі своїм ставленням або для кого це байдуже.

Слово «плацинда» чи «плачинда» має давнє походження і перекладається з латині як корж чи млинець. Насправді плацинда — не лише шматок тіста. Це те, що, як і плацента, наче пуповиною, пов’язує нас з рідною землею, зі своїм корінням, предками.

На Півдні України, зокрема й на Одещині, плацинда — одна з найулюбленіших національних страв, яку готують чи не в кожному селі, й у кожної господині є свій рецепт, що передається у спадок від покоління до покоління.

Дуже радий привітати нашу талановиту молодь з черговими перемогами на міжнародних творчих конкурсах — у Польщі, Литві, Португалії та Бангладеш. Ці діти — гордість Одеси й Одеської області!

Ось їхні імена:

Анастасія Терещенко — учениця Мистецької школи №3 м. Одеси — 1-е місце в категорії «вокал — 1-а категорія» та 1-е місце в категорії «вокал-тріо»;

Єгор Мироненко — учень Мистецької школи №3 м. Одеси — гран-прі в категорії «інструментальний жанр — фортепіано» та 1-е місце в категорії «вокал — тріо»;

Навала зі Сходу як помста за те, що українці обрали європейський вектор розвитку, бойові дії, страшні жертви серед населення, нищення міст… Аналогії між подіями, що відбулися 313 років тому і подіями 2014-го, не можна заперечити, а тому, продовжуючи виборювати своє право на самовизначення, ми повертаємося до них знову і знову.

13 листопада 1708 року в ході кривавої каральної операції, здійсненої руками московського князя Меншикова, було спалено гетьманську столицю Батурин і з надзвичайною жорсто-кістю знищено її мешканців. За оцінками істориків, жертвами масового вбивства стали від 11 до 15 тисяч містян.