«Інтелектуальний штурм» від Олексія Роготченка

На згаданій, як і на попередніх, презентації була присутня дружина і соратниця автора, старша наукова співробітниця Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України Світлана Роготченко, якій присвячена ця монографія. Радувала активність багатьох відомих одеських митців, викладачів, краєзнавців, бібліотекарів і бібліофілів, участь яких у заході певним чином визначили його хід і зміст. З вітальним словом до презентанта звернулися: почесний гість, голова НСХУ, заслужений художник України, кандидат мистецтвознавства Костянтин Чернявський; голова Одеської обласної організації НСХУ, народний художник України, член-кореспондент НАМ України Анатолій Горбенко; докторка мистецтвознавства, професорка художньо-графічного факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського Ольга Тарасенко. Привітала давнього друга і представниця відомої одеської художньої династії, заслужена художниця України Світлана Крижевська. До речі, Анатолій Горбенко вкотре озвучив позицію між-спілчанської громади: згідно з рішенням правління Національної спілки художників України пропонувати презентоване видання на здобуття найвищої державної нагороди — Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Окремо хотів би виділити привітання Ольги Тарасенко, яке цікаве екзистенційними моментами та мистецтвознавчими рефлексіями: «...Книги мого колеги виходять регулярно, і, безумовно, завершення певного етапу надає нові сили. Адже в ситуації, коли тривалий час науковець не може самореалізуватися, він не відчуває надходження нової енергії. Для мене ці книги важливі наявністю панорамного діапазону щодо сприйняття мистецтва. У цій праці фрагментарне представлення портрета конкретного художника цікаве порівнянням з іншими. Це ж стосується й видів мистецтва зі значною увагою до архітектури і прикладного мистецтва. Адже саме декоративно-прикладне мистецтво на масовому рівні формує смак, тоді як архітектура — критерії для сприйняття образотворчого мистецтва».

Присутність очільника НСХУ надала зустрічі більш офіційного характеру: одеським художникам, які брали участь в оформленні Центру реабілітації поранених воїнів Дванадцятої київської міської клінічної лікарні, було висловлено персональну подяку. Зазначу, як і під час попередньої презентації, в оформлені залу бібліотеки були використані постери з проєктом і видами пам’ятного знака «Незламність» — зразка художнього кування, встановленого на території Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь» (Київ). Ідея монумента належить подружжю Роготченків, а виконавцями є Вікторія та Олександр Гуменюки (фірма «Артферрум», Одеса).

Для науковця очевидно, що заявлена тематика вимагає сміливості, адже її всебічне висвітлення — це велика відповідальність перед професійною спільнотою. Подібні праці не народжуються за велінням моменту, а виношуються як плід і є наслідком багаторічних напрацювань та роздумів автора. Формат зустрічі у стінах ОННБ дозволив більше дізнатися про особу дослідника, його близьке оточення.

Олексій Олексійович Роготченко — доктор мистецтвознавства, член-кореспондент НАМ України, редактор журналу «МІСТ» (Мистецтво, історія, сучасність, теорія), заступник голови НСХУ, професор кафедри графіки Видавничо-політехнічного інституту КПІ імені І.І. Сі-корського, заслужений діяч мистецтв України. Багато років працював як арт-критик. Належить до покоління, чиє дитинство збіглося в часі з «хрущовською відлигою», а молодість — з періодом «застою» і початком «перебудови», якою, власне, обмежуються хронологічні рамки презентованої книги.

Вирішальний вплив на становлення Олексія Олексійовича, його моральні цінності й професійну орієнтацію мала сім’я: батько, Олексій Петрович Роготченко (1919—2005), ветеран війни, відомий письменник, редактор журналу «Радуга», однокурсник і товариш Олеся Гончара; мати, Зоя Костянтинівна Стрелова, мистецтвознавиця, працювала в Київському художньому інституті, згодом — бібліотеці Спілки художників. Перефразовуючи вислів «син полку», Олексій Роготченко жартома називає себе «сином спілки». Про це більше можна дізнатися з його автобіографічної книги «Мистецтвознавство: роздуми і життя» (2018). Було щось символічне і дуже людяне в простому привітанні, адресованого учасникам івенту, яке надіслала 99-річна Зоя Костянтинівна...

Стосовно періоду в назві книги, то маємо класичний приклад найвищої точки утвердження тоталітаризму в СРСР: від Леніна і Сталіна — до Андропова. Пригадую, як на початку 1980-х із фотопортрета, що висів на стіні кабінету Олександра Лопухова, тоді ректора Київського художнього інституту, з-під скелець окулярів свердлив відвідувачів холодний, застиглий погляд «генсека-кедебіста», нагадуючи про всюдисущих силовиків. У назві сконденсовано погляд на художні процеси й естетику крізь ідеологічну і політичну призму. Термін «зображальне» замість звичного «образо-творче» автор вводить свідомо, як такий, що точніше роз-криває процес, адже не всяке зображення є образним. Це поняття було поширене з 1928 року, коли вступила в силу «скрипніківська» мовна реформа, скасована невдовзі П. Постишевим.

Глибоке і всеохоплююче мистецтвознавче дослідження варто розглядати в кількох вимірах: ідейному, теоретичному, морально-етичному, просвітницько-освітньому.

Концептуально праця охоплює шість десятиліть розвитку українського зображального мистецтва, синхронізованого з процесом становленням антигуманної тоталітарної комуно-більшовицької державної машини. У морально-етичному плані процеси в сфері мистецтва автор розглядає з гуманістичних, здебільшого ліберальних, позицій, надаючи великого значення нашій здатності до емпатії, терпимості, толерантного ставлення як до окремих особистостей, так і етносів загалом. Це дозволяє створити об’єктивну картину достатньо суперечливої або й зовсім неприйнятної з точки зору людини ХХІ століття радянської дійсності.

Що таке шістдесят років? Для держави — це відтинок історії, можливо, фатальний. Для людини ж шістдесят років, за щасливих обставин, знаменують найбільш плідний період її діяльності. Наприклад, біографія одеського художника і педагога Миколи Артемовича Павлюка (1901—1984), який починав як «бойчукіст», хронологічно вкладається в запропонований для розгляду драматичний період розвитку мистецтва. Під час презентації, розмірковуючи про ціле покоління, Олексій Роготченко не стримував емоцій. Бути свідком і пережити викличні соціально-політичні зрушення й конфлікти, які відбувалися в державі у 1920—1980 роках — від національної революції і громадянської війни, українізації, розкуркулення, колективі-зації й індустріалізації, Великого терору і світової війни до післявоєнної відбудови, зрештою, «жданівщини», боротьби з космополітизмом і, насамкінець, «хрущовської відлиги», дисидентського руху та появи не-офіційного мистецтва — опинитися в цій апокаліптичній круговерті й при цьому не тільки вижити, а й не зламатися, залишитися людиною, знайти в собі мужність творити — це, безумовно, вражає, приголомшує, викликає пошану. Якщо і є авторська критика, то вона не спрямована проти людини, а, швидше, супроти нелюдської системи та її творців.

Звичайно, як і кожна праця, яка певним чином підсумовує раніше зроблене, це дослідження є авторською версією становлення і розвитку українського зображального мистецтва означеної доби з неминучими пріоритетами й особистими вподобаннями. Як ілюстрації науковець бере найбільш дос-ліджені ним сторінки історії, біографії митців, що розкривають сутність явищ і домінуючих тенденцій. Від перших розділів із їх переважно абстрактними, термінологічно насиченими умовиводами й складними словесними конструкціями розкриття теми приводить читача до живих картин, створених на основі багатого біографічного матеріалу, результатів досліджень, інтерв’ю і нарисів. У цьому сенсі показовими є характеристика творчості Михайла Бойчука і його школи чи біографічно-мистецтвознавчі есе про Миколу Глущенка і Тетяну Яблонську, в основі яких — безпосереднє спілкування автора з відомими майстрами.

Якщо розглядати ідейний аспект цієї праці, то, за всієї спільності тенденцій, очевидне обґрунтування національної своєрідності українського зображального мистецтва порівняно насамперед з російським навіть у межах стилістики «соці-алістичного реалізму». Тим переконливішим є період, що передував сумнозвісній постанові ЦК ВКП(б) 1932 року, коли ще діяли різноманітні об’єднання і групи, які культивували модерністські напрями. Від-сутність герметичності дозволяла українським мистцям інтегруватися в загальноєвропейський художній контекст, зокрема як учасників Венеційської бієнале. До речі, Олексієві Роготченку ця тема особливо симпатична як співкуратору 54-ї Вене-ційської бієнале сучасного мистецтва (2011).

Важливо відзначити різноманітність методів дослідження, які використовує науковець: аналіз і синтез, компаративний (порівняльний) метод, системний аналіз тощо. Праця охоплює провідні види мистецтва, має чітко визначену багаторівневу структуру, переконливу аргументацію, евристичні факти та пасажі, що загалом активізує читання, викликаючи інтелектуальні емоції. Скажімо, лише фахівцям відомий факт проведення у 1918 році, за правління 

П. Скоропадського, Всеукраїнського з’їзду діячів пластичних мистецтв, учасники якого ідейно обґрунтували необхідність курсу на формування національного мистецтва — обставина, яка значною мірою вплинула на художню практику 1920-х. Надзвичайно плідними щодо розуміння природи тоталітарного суспільства є відповідні паралелі з мистецтвом фашистської Італії та нацистської Німеччини.

Занурення в змістовну частину презентованої праці дозволяє усвідомити фатальність і жахливість моменту — підступне, поступове й невідворотне підпорядкування окремих осіб, груп індивідуумів і широких верств населення деспотичній волі злочинного центру. Читаючи про протистояння між найвпливовішими об’єднаннями — Асоціацією художників Червоної України (АХЧУ) та Асоціацією революційного мистецтва України (АРМУ), часом ловиш себе на думці, що творчі люди в конкурентній боротьбі створили передумови подальшої втрати власної суб’єктності.

У сенсі теоретичному книга Олексія Роготченка має потужний науковий апарат, знайомить зі здобутками вітчизняного мистецтвознавства 1920—1940-х та повоєнного періоду 1950—1980-х років, аж до сучасних. Бібліо-графія налічує близько 900 позицій, у тому числі первинних джерел, — плід роботи в багатьох архівах (науковець жартома зазначив, що провів «у за-стінках КДБ» десятки років). Важливим є всебічне розкриття термінів, щодо яких автор готовий диспутувати, поглиблюючи ті чи інші поняття: «авангардизм», «соціалістичний реалізм», «нонконформізм», «андеграунд» тощо. Наприклад, «соціалістичний реалізм» — це стиль чи метод і наскільки таке визначення взагалі піддається аналізу з позицій академічної науки? Для одеситів приємним було визнання певної першості щодо впровадження з легкої руки Люди Ястреб такого тер-міну, як «нонконформізм», хоча він неоднозначно сприймається самим автором.

Серед імен митців є багато несправедливо забутих, які демонстрували першокласну академічну й реалістичну школи, зокрема академізму ХІХ століття. Олексій Роготченко розглядає мистецтво означеного періоду як «особливу модель», не властиву попередній епосі. За всієї певної «києвоцентричності» у розкритті теми науковець окреслює здобутки найяскравіших українських художніх шкіл: київської, харківської, львівської, одеської. З останньої натрапляємо на такі персоналії, як М. Жук, Л. Мучник, П. Волокидін, О. Шовкуненко, П. Злочевський, М. Божій, К. Ломикін, К. Філатов, А. Горбенко, О. Ануфрієв, В. Стрельніков, Л. Ястреб, В. Маринюк, С. Сичов, В. Хрущ. Деякі знакові для Одеси імена залишилися поза увагою: Т. Фраєрман, М. Павлюк, О. Ацманчук, Ю. Єгоров, О. Соколов, В. Гегамян. Останній, художник-експресіоніст, учень М. Сар’яна, у 1970—1980-х роках свою стоїчну позицію висловив категоричною відмовою брати участь у виставковій діяльності спілки. Утім, зрозуміло, що навіть така епічна праця не може бути тільки нагромадженням імен, про що автор застерігає читача в післямові.

Соціальний аспект книги розкриває існування спотвореного художнього ринку — як наслідок узурпованого державними чинниками виняткового права на соціальне замовлення.

Щодо морально-етичного аспекту цієї наукової праці, то про дещо згадувалося вище, зокрема про реабілітацію забутих імен. Потужне наскрізне моральне послання автора пов’язане, перш за все, з гуманним ставленням до митців та їхніх здобутків, які розкривали свій талант у нелюдських умовах, реалізуючи право на творчість. У цьому зв’язку доречно згадати потужну виставку «Ексгумація» (як продовження проєкту «Спецфонд: 1937—1939. Репресоване мистецтво»), яка відбулася в Одеському національному художньому музеї в 2018—2019 роках. Це свідчить про наявність певного мистецтвознавчого дискурсу, тенденції щодо переосмислення здобутків відгомонілої епохи, які дехто в революційно-нігілістичному пориві ладний викинути на смітник історії.

Третє доповнене і перероблене видання книги «Шістдесят тоталітарних років: зображальне мистецтво України» містить певні додатки, продиктовані сучасним моментом — повномасштабною агресією росії проти України. У виданні е близь-

ко 1300 репродукцій творів, у тому числі зошит кольорових відтворень. Багато з них відтворено вперше. Додано іменний покажчик, який охоплює 3000 імен (за винятком тих, що згадуються у підписах репродукцій). Це й «Висновки» — фінальний «інтелектуальний штурм», як формулює сам науковець: підсумок здобутків, обґрунтування авторської концепції, пояснення механізму і динаміки художніх процесів у часи тоталітаризму. Насамкінець, у «Післяслові» — своєрідній оді мистецтвознавству — автор звертається до потенційних читачів, стимулюючи інтерес до цієї синтетичної й націєтворчої науки, якій він продовжує вірно служити впродовж ось майже шести десятиліть, зокрема й на освітній ниві.

Принагідно відзначу, що авторські примірники поперед-нього видання книги Олексій Олексійович передав до бібліотек, зокрема українських вишів. Деякі заклади отримали електронну версію перевиданої праці, як-от присутні на презентації викладачі місцевого художньо-графічного факультету педуніверситету. Сподіваємося, що мережа бібліотек докладе максимум зусиль для подальшої популяризації цього вкрай необхідного видання.

Володимир КУДЛАЧ,
художник, мистецтвознавець,
член НСХУ, НСЖУ, модератор заходу.

НА СВІТЛИНІ: Олексій Роготченко і Володимир Кудлач.
Фото з архіву ОННБ.