«Не побачивши українського неба...»

Навчався Михайло спершу в Гадяцькому повітовому училищі, а в 1859 році закінчив Полтавську гімназію, де його вчителями були такі видатні педагоги, як історик Олександр Стронін і латиніст Казимир Полевич. «Полтавська гімназія дала юнакові багато», — писала про те навчання Олена Пчілка. Михайло знав напам’ять поему Котляревського «Енеїда» і з задоволенням декламував уривки з неї друзям та знайомим.

У 1859 — 1863 роках навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира, 18 травня 1861-го був серед тих, хто зустрічав під Києвом домовину Тараса Шевченка. У виголошеній від імені студентів університету промові наголосив: «Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець».

У 1863-у за рекомендацією професора Віталія Шульгіна залишений при кафедрі загальної історії для підготовки до професорського звання. Через два роки захистив дисертацію «Імператор Тиберій» і здобув право викладати в університеті. Читав лекції із загальної й давньої історії. Молодий доцент отримав трирічне відрядження за кордон, де мав змогу слухати лекції видатних учених, працювати в європейських бібліотеках та архівах.

Після повернення занурився у роботу. Брав активну участь у діяльності Південно-Західного відділення Російського географічного товариства та київської «Старої громади». Це було коло таких видатних українців як Володимир Антонович, Микола Лисенко, Тадей Рильський, Михайло Старицький, Петро Косач.

У 1864 році Михайло одружився із землячкою, яку знав з дитинства, — Людмилою Кучинською. На час одруження вона була драматичною актрисою, а ще, прагнучи ознайомити росіян із кращими зразками української літератури, перекладала твори наших авторів.

Михайло Драгоманов досліджував історичне минуле українського народу, часи козаччини. Він не поділяв поглядів Пантелеймона Куліша про те, що козаки були лише «розбишаками», а доводив, що козаччина — школа лицарства, яка своїм устроєм наближалася до вільних європейських держав. Через донос українофоба Михайла Юзефовича у 1875-у наказом Олександра ІІ доцента М. Драгоманова звільнили з Київського університету за «неблагонадійність». Йому заборонили жити в Україні.

У березні 1876-го через Галичину й Угорщину Михайло Петрович вирушив до Європи з наміром заснувати там осередок національної політичної думки, започаткувати випуск української газети. Восени він створив у Женеві громадсько-політичний збірник «Громада». Того ж року вперше використав свій найвідоміший псевдонім «Українець» (інколи підписувався як М. Українець). Пізніше подібний псевдонім обрала собі його племінниця Лариса (Леся) Косач. Видав п’ять томів збірника. Головна ідея «Громади» — дати якнайбільше матеріалів для вивчення історії України та її народу, його духовних почувань, прагнення до свободи та рівності серед європейської і світової спільноти.

Майже 15 років Драгоманов з родиною прожив у Женеві. Там заснував вільну українську друкарню, налагодив випуск книжок українською мовою, видавав безцензурний журнал. Досконале володіння сімома мовами (до слова, «драгоман» у козаків означало перекладач) допомагало йому перекладати українські твори європейськими мовами. За цей час уклав чотиритомник фольклорних студій, двотомник політичних студій; кількатомне дослідження з історії античного світу і Середньовіччя. За свою працю отримав премію імені Уварова Російської академії наук, яку віддав Іванові Франку на видавничі справи.

У 1878 році на Паризькому літературному конгресі Михайло Драгоманов виступив на захист української мови і культури зі своєю брошурою французькою мовою «Українська література, заборонена російським урядом»  і різко засудив Емський указ. Примірник доповіді одержали Віктор Гюґо та Карл Маркс. Після цього було ще чимало його різких промов і статей.

Михайло Драгоманов відіграв ключову роль у літературній долі Панаса Мирного (справжнє прізвище — Рудченко), допомагаючи видавати його заборонені в Російській імперії твори за кордоном. Родини Драгоманових і Рудченків товаришували ще в Гадячі. Малий Панас користувався бібліотекою Драгоманових, а інтелектуальна атмосфера цієї родини формувала світогляд майбутнього письменника.

На чужині у Драгоманових народилося троє дітей. Михайло Петрович переживав, що їм «ні Дніпро, ні Псьол нічого не говорить і не говоритиме, і сього не поправиш!», але всі троє — Лідія, Аріадна і Світозар — повернулися в Україну.

На запрошення уряду Болгарії в 1889 році Михайло Драгоманов викладав на кафедрі загальної історії історико-філологічного факультету новозаснованої Вищої школи (пізніше — університету) в Софії, де працював до своєї кончини. Російський уряд неодноразово вимагав від болгарської сторони відмовитися від послуг ученого, але та не послухала. Болгари охоче надали б йому громадянство, та він відмовлявся, бо мріяв повернутися додому. В одному з останніх листів написав незвичні для себе слова: «Невже помру, не побачивши українського неба, журливих верб над водою?».

Леся Українка часто приїздила у Софію до рідного дядька, гостювала місяцями, допомагала упорядковувати бібліотеку. Так було і 2 липня 1895 року, коли Михайло Петрович повернувся з лекції. Він був задоволений, бо відчував, що лекція про українську пісню була вдалою. Сів у крісло, зітхнув — і відійшов (стався розрив аорти). В Софійському університеті залишилося більше чотирьох тисяч примірників книжок із приватної бібліотеки Михайла Драгоманова.

Під зливою з градом студенти несли позолочену олов’яну труну 54-річного професора, вкриту квітами. Михайло Петрович заповідав, щоб його не відспівував не бритий і не митий московський піп, а тому похований за протестантським обрядом на католицькому цвинтарі в Софії.

Після смерті чоловіка 57-літня вдова Людмила Михайлівна на чужині не залишилася, і в 1899-у з дітьми повернулася до Києва. Вона на 23 роки пережила чоловіка, похована коштом УНР в 1918-у.

Дочка Лідія (1866—1937) — болгарська письменниця, вийшла заміж за літератора Івана Шишмана, який перекладав Тараса Шевченка болгарською, а в 1918-у був амбасадором Болгарії в Україні.

Син Світозар (1884—1958) — український економіст, громадський діяч, професор київських вишів, який згодом емігрував до США.

Донька Аріадна (1877—1954) приятелювала із Лесею Українкою, вийшла заміж за відомого галицького художника Івана Труша.

Ім’я Михайла Драгоманова пошановане в Україні. На його честь названі Національний педагогічний університет у Києві, вулиці у Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Рівному, Луцьку, Гадячі, Лубнах та інших населених пунктах. В Одесі постановою міської ради №1513-VIII від 27.09.2023 на увічнення пам’яті видатного українця пойменовано вулицю (колишня — Достоєвського).

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
краєзнавець.