Сміх як спосіб виживання

Сьогодні дотепність здається просто приємною рисою характеру. Нам подобаються люди, які вміють розсмішити, швидко відповісти або знайти кумедне у, здавалося б, безнадійній ситуації. Але, можливо, колись це людині допомагало здобувати авторитет, уникати конфліктів, привертати увагу інших і навіть знаходити партнера.

Саме таку незвичайну думку пропонує лінгвістка Університету Вейна Ліляна Проговац, яка акцентує на можливості «виживання найдотепніших». Вона пропонує подивитися на цю історію ще під одним кутом: а що, якщо поряд із силою і здатністю співпрацювати важливою перевагою була дотепність? Наші далекі предки, звичайно, не розповідали анекдотів у сучасному розумінні, але з розвитком мови у них з’явилося дещо принципово нове, як-от можливість перемагати не тільки силою, а й розумом. Уяві-мо двох людей, які змагаються за увагу групи або за певний статус. Один може доводити свою перевагу силою, а інший — придумати влучне прізвисько, дотепно відповісти, висміяти суперника чи розсмішити всіх навколо. До фізичної бійки не дійшло, але переможець міг визначитися. У цьому й полягає суть гіпотези: мова могла перетворити суперництво з фізичного на інтелектуальне. Той, хто швидше думав, краще володів словами і вмів побачити смішне там, де інші його не помічали, міг привертати до себе увагу та здобувати певний соціальний статус. Сьогодні ми назвали б це харизмою або дотепністю. Для наших предків це, можливо, було ще й способом посісти своє місце серед інших.

Навіщо потрібні були прізвиська? Особливо цікава тут історія самих слів. Сучасна мова здається нам складною і майже безмежною. Але колись вона була значно простішою. Лінгвісти намагаються відтворити її ранні форми, хоча сама мова, на відміну від кісток чи знарядь праці, не залишає після себе скам’янілостей. Тому вчені шукають у сучасних мовах дуже давні, прості конструкції, які можна умовно назвати «живими скам’янілостями». Так, в англійській є слова на кшталт crybaby, pickpocket, killjoy, scatterbrain. Вони утворені з двох простих частин, але разом дають яскраву характеристику людини: плакса, кишеньковий злодій, той, хто псує веселощі, розсіяна людина.

Можливо, подібні мовні конструкції колись були одним із найпростіших способів описати людину, дати їй характеристику або прізвисько. А прізвисько могло бути не просто назвою, а жартом, образою, способом привернути увагу або продемонструвати власну кмітливість. Тобто мова поступово ставала не лише способом повідомити: «там їжа» або «небезпека», а й способом сказати: «Подивіться, як дотепно я можу описати цю людину». І це вже зовсім інший рівень людського спілкування. Тому здатність переносити частину суперництва у сферу слів могла бути еволюційно вигідною. Не обов’язково бути найсильнішим, якщо можна виявитися найкмітливішим.

І тут «виживання найдотепніших» несподівано зустрічається з ідеєю «виживання найдружніших». Адже гумор може не лише розділяти людей на переможців і переможених, а об’єднувати. Коли люди сміються разом, між ними виникає відчуття спільності. Жарт може зняти напруження, самоіронія показати, що людина не становить загрози, а спільний сміх нагадати, що ми все-таки одна група. Отже, гумор міг одночасно виконувати дві, на перший погляд, протилежні функції: допомагати людині конкурувати і водночас допомагати групі залишатися разом.

Ця теорія має й інший, досить несподіваний бік. Людська історія є не лише боротьбою за ресурси і статус, а й за й вибір партнера. Можливо, розумна, красномовна і дотепна людина могла здаватися привабливішою, оскільки хороший жарт демонструє одразу кілька здібностей: швидкість мислення, уяву, знання мови, уміння відчувати реакцію інших. Людина, яка здатна розсмішити, фактично показує: «Я вмію думати, я розумію інших, я можу цікаво взаємодіяти». Якщо такі якості справді впливали на вибір партнера, вони могли поступово закріплюватися в наступних поколіннях. Саме цей механізм Проговац розглядає як одну з можливих причин розвитку людських мовних здібностей. Інакше кажучи, можливо, люди починали говорити дедалі складніше не тільки тому, що їм потрібно було краще описувати світ, а й вражати одне одного.

Водночас виникає питання: а чи справді гумор зробив нас людьми? Тут потрібно зупинитися і не перетворювати красиву ідею на доведений факт. «Виживання найдотепніших» є гіпотезою, а не встановленим сценарієм людської еволюції. Ми не можемо повернутися на десятки чи сотні тисяч років назад і перевірити, хто з наших предків був найкращим жартівником і чи справді це допомагало йому вижити.

Робота Ліляни Проговац має теоретичний характер. Вона поєднує дані лінгвістики, результати попередніх досліджень мозку та еволюційні міркування. Це цікава спроба подивитися на походження мови не лише як на історію необхідності щось повідомити, а як на історію соці-альної гри, конкуренції та привабливості. Можливо, саме в цьому починається довгий шлях від простого звуку до мови, від мови до жарту, а від жарту до літератури. Якщо подивитися на це ширше, дотепність виявляється зовсім не легковажною справою. За веселою реплікою може стояти складна робота мозку, а за сміхом виникає соці-альний зв’язок. Жарт допома-гає уникнути конфлікту, а влучне слово дає можливість продемонструвати кмітливість та інтелект. Здатність розсмішити іншого задовольняє одну із найдавніших людських потреб: бути прийнятим, почутим і потрібним своїй групі. Тож, можливо, люди ставали людьми не лише тоді, коли навчилися тримати камінь у руці чи розпалювати вогонь.

Якщо припустити, що гумор у процесі еволюції міг виконувати важливу соціальну функцію, то історія Одеси дає надзвичайно цікавий матеріал для роздумів. Уявіть місто, де вміння вчасно та влучно пожартувати цінувалося дорожче, ніж золото. Одеса перетворила сміх на надійну зброю і тверду валюту й побудувала своє царство дотепності, де вміють вставити свої п’ять копі-йок у будь-якій ситуації та можуть сміятися навіть під обстрілами! Одеський гумор народився зовсім не від якогось надто веселого та безтурботного життя під чорноморським сонцем. Ідеться не лише про популярний стереотип «одесита, який уміє пожартувати». Значно цікавіше те, що в Одесі сформувалося середовище, у якому гумор став частиною міської культури, літератури, журналістики, театру та повсякденного спілкування. Саме тому Одесу можна розглядати як своєрідний культурний експеримент. У цьому місті гумор справді допомагає людям краще взаємодіяти, долати напругу, встановлювати соці-альні зв’язки та переживати складні обставини.

Одеса історично була портовим і торговельним містом, у якому перетиналися різні культури, мови та соціальні групи. Саме багатомовність і різноманітність міського середовища часто пов’язують із формуванням особливої одеської мовної та гумористичної традиції. І тут виникає цікавий зв’язок із еволюційною теорією. У складному соціальному середовищі людині потрібно не тільки говорити, а й швидко розуміти співрозмовника. Треба відчувати інтонацію, помічати двозначність, розпізнавати іронію, знаходити спосіб зняти напруги. Жарт у такій ситуації може бути значно ефективнішим за довге пояснення. Дотепність стає соціальним інструментом. Людина, яка вміє одним реченням розрядити конфлікт, знайти спільну мову з незнайомцем або перетворити незручну ситуацію на привід для сміху, отримує певну перевагу в соціальній взаємодії. У цьому сенсі одеський гумор можна розглядати не просто як любов до смішного, а як культуру соці-альної адаптації.

Особливо цікавою є роль гумору в ситуаціях, де зустрічаються люди з різними інтересами. Торгівля, порт, ринок, журналістика, багатонаціональне міське середовище — усе це передбачає постійні переговори. Люди повинні домовлятися, конкурувати, переконувати, сперечатися, але водночас продовжувати взаємодіяти. У таких умовах гумор може виконувати роль соціального амортизатора. Замість прямого конфлікту можна використати іронію. Замість образи — самоіронію, замість категоричного твердження — парадокс, а замість агресивної відповіді — дотепну репліку. Саме ця здатність перетворювати конфлікт на гру може бути однією з причин, чому гумор так добре приживається в міському середовищі. І тут виникає паралель із еволюційною гіпотезою: якщо гумор колись допомагав людям зберігати соціальні зв’язки, то міська культура могла перетворити цю давню психологічну функцію на справжнє мистецтво.

Мабуть, найцікавішим доказом особливої ролі гумору в Одесі є те, що він не залишився лише на рівні побутового анекдоту. Він перейшов у літературу. Одеса дала або виховала цілу плеяду таких відомих письменників, як Ісак Бабель, Валентин Катаєв, Юрій Олеша, Осип Рабінович, Володимир Жаботинський та інші. Літературне середовище Одеси початку XX століття було надзвичайно активним, а між письменниками існували тісні особисті та творчі зв’язки. Особливо показовими є Ільф і Петров. Їхня творчість продемонструвала, що гумор може бути не просто способом розважити читача. Через парадокс, сатиру, гротеск та абсурд можна говорити про суспільство, людську жадіб-ність, бюрократію, мрії, страхи та суперечності епохи. Тобто гумор переходить на новий рівень, який не просто допомагає людині пережити конкретну складну ситуацію, а й осмислити реальність.

Цікаво, що одеська літературна традиція не зводиться до суто комедійного жанру. Ісак Бабель є чудовим прикладом того, як одеська дотепність може співіснувати з драматизмом і навіть трагізмом. У його творах гумористичне, абсурдне та трагічне часто сусідять. Це принципово важливо для еволюційної теорії. Якщо гумор є механізмом психологічної адаптації, то він не обов’язково повинен зникати в трагічних обставинах. Навпаки, саме в найскладніших ситуаціях потреба людини знайти певну дистанцію від страху може ставати особливо сильною. Тому одеська традиція показує: гумор не обов’язково означає легковажність, а іноді є способом витримати те, що без певної психологічної дистанції пережити дуже важко.

Ще одним важливим кроком стала поява в Одесі професійних гумористів, сатириків і пародистів. Пародія є своєрідною інтелектуальною грою, яка демонструє здатність людини розпізнавати шаблони та порушувати їх. У цьому сенсі пародист є майже ідеальним прикладом людини, яка перетворила одну з базових властивостей людського мозку на професійну майстерність. Найяскравішим прикладом такого перетворення повсякденної дотепності на літературне мистецтво є Михайло Жванецький. Його феномен полягає в тому, що він перетворював звичайну розмову, побутову ситуацію або соціальну проблему на маленьку інтелектуальну конструкцію. Смішним у нього часто ставало не щось фантастичне, а саме повсякденне життя, з його бюрократією, суперечностями, людськими слабкостями та нелогічністю.

Дослідники одеської літератури називали Жванецького своєрідною «літературною легендою», підкреслюючи, наскільки його тексти стали частиною культурного образу міста. У цьому можна побачити закономірність: спочатку гумор допомагає людині виживати в соці-альному середовищі, потім стає способом спілкування, далі — частиною міської культури, а зрештою перетворюється на літературне мистецтво.

Чому саме Одеса? Тут, усе ж, потрібно уникати надто простого пояснення. Не можна сказати, що одесити «від природи» смішніші за мешканців інших міст. Значно переконливішим є культурне пояснення. Місто створює середовище, у якому певні способи поведінки винагороджуються. Якщо дотепність допомагає людині спілкуватися, домовлятися, завойовувати авторитет, привертати увагу та долати незручні ситуації, наступні покоління засвоюють цю модель поведінки. Так виникає традиція. Дитина чує жарти дорослих, засвоює інтонації, вчиться відповідати дотепно, бачить, що вдала репліка ви-кликає сміх і схвалення. Потім вона передає цю модель власним дітям. Через десятиліття формується вже не просто набір окремих жартів, а культурний стиль мислення. Саме тому можна говорити про «одеський гумор» не як про біологічну властивість одеситів, а як про культурну традицію, яка підтримує та розвиває природну людську схильність до гри, сміху, іронії та соціального наслідування.

Тому історію одеського гумору можна розглядати як своєрідне продовження еволюційної історії сміху. І якщо це припущення правильне, то історія одеського гумору заслуговує на значно серйознішу увагу, ніж просто як яскравий культурний стереотип. Можливо, її варто досліджувати як окремий приклад того, як людська здатність до мовної гри перетворюється на соціальний інструмент, а соціальний інструмент з часом стає мистецтвом. Тоді одеські анекдоти, фейлетони, сатиричні тексти, пародії та знаменита здатність «відповісти одним словом» постають не просто веселими рисами міського характеру. Вони стають матеріалом для ширшого питання: чому люди взагалі так високо цінують здатність іншої людини бути дотепною? Відтак одеський гумор може стати для концепції «виживання найдотепніших» не крапкою, а новим напрямком дослідження. Можна порівнювати різні культури, простежувати, за яких соціальних умов особливо розквітає дотепність, досліджувати зв’язок гумору з конкуренцією, співпрацею, статусом і вибором партнерів. А головне, можна перевіряти, чи справді здатність швидко й творчо грати словами має ті соціальні переваги, про які говорить лінгвістка Ліляна Проговац.

Можливо, через багато років науковці дивитимуться на людську еволюцію не лише як на історію сильних і пристосованих, а як на історію тих, хто навчився домовлятися, розпові-дати, вигадувати, сміятися і 

перемагати словами. А Одеса в цій історії могла б постати не просто містом, яке любить пожартувати, а одним із найяскравіших прикладів того, наскільки далеко людина здатна розвинути свою давню еволюційну зброю. Зброю, яка не завжди завдає болю, іноді знімає напругу, часто змушує думати, а найкраще своє призначення виконує тоді, коли змушує людей сміятися разом.

Колись, можливо, сміх допоміг людині вижити, а сьогодні гумор допомагає одеситам вистояти, не втрачати самоіронії, підтримувати одне одного і зберігати відчуття нормального життя навіть тоді, коли обставини зовсім не сприяють сміху. Можливо, саме тому одеська дотепність сьогодні звучить не лише як жарт, а й як своєрідна форма життєстійкості.

Микола ГОЛОВЕНКО,
академік НАМН України, завідувач відділу біомедицини
Фізико-хімічного інституту НАН України.