Франків міст «зрозуміння і спочування»

Ми ж — під час нашої зустрічі — зупинилися на трьох іпостасях цієї унікальної людини, великого українського інтелектуала: Франко-журналіст, Франко-політик і Франко-перекладач.

І коли я розповідала про Франка-перекладача, зізнаюся, дуже хотілося відразу піддатися спокусі цифр — а вони справді вражають. Франко володів майже двадцятьма мовами. Крім української, вільно писав польською та німецькою, знав латину і давньогрецьку, практично всі слов’янські мови, працював з текстами англійської, французької, італійської, іспанської, єврейської культурної традиції. За різними підрахунками, переклав твори майже двох сотень авторів і представив українською десятки національних літератур та фольклорних традицій — від античності й стародавнього Сходу до Шекспіра, Ґете, Байрона, Гайне, Сервантеса.

Але мене значно більше зацікавило інше запитання: навіщо Франко стільки перекладав?

Бо й без перекладів ця людина, здається, проживала одночасно кілька життів. Писала поезію і прозу, проводила наукові студії, досліджувала фольклор, економіку, історію літератури, редагувала часописи, займалася політикою, організовувала видавничі проєкти, переживала арешти, постійно боролася з матеріальними нестатками — і водночас роками перекладала Ґете, Гайне, Байрона, Шекспіра, античних авторів, давньоіндійські тексти, арабську поезію.

Навіщо?

Мені здається, сам Франко дав на це найточнішу відповідь, коли говорив про переклад як про те, що збагачує «душу цілої нації», і про «золотий міст зрозуміння і спочування» (яке ж чудове слово!), який прокладається між різними народами і поколіннями.

І слово «нації» тут, як на мене, ключове. Бо для Франка переклад ніколи не був приватною вправою літератора чи демонстрацією власної освіченості. Він ставився до нього як до одного з інструментів творення нації.

Спробуйте уявити тогочасну ситуацію. Кінець 1870-х років. Української держави нема. Відповідно, нема державних інституцій, які могли б системно підтримувати українське книговидання, освіту, перекладацькі програми. На українських землях, що входять до Російської імперії, діють заборони на український друк. Професійних перекладачів обмаль, фінансової підтримки практично нема, читацьке середовище невелике.

При цьому українська культура щоразу змушена доводити, що її мова придатна не лише для народної пісні, етнографічного запису чи побутової повісті, а й для філософії, науки, великої драми, складної психологічної прози — зрештою, для будь-якої інтелектуальної розмови.

Й от саме в таких умовах Франко робить свій вибір.

Він міг би жити в іншій мовній і культурній системі. Я вже згадувала, що польською та німецькою володів змалку як рідними, навчався у Відні, був органічно включений у багатонаціональний простір Австро-Угорської імперії, друкувався в різномовних часописах, безпосередньо спілкувався з відомими інтелектуалами своєї доби, міг вільно подорожувати Центрально-Східною Європою.

Але він цілком свідомо обирає себе як українця!

Й ось молодий Франко разом з однодумцями починає у Львові видавати серію з дуже скромною назвою — «Дрібна бібліотека». Назва майже домашня і затишна, але задум, якщо вдуматися, грандіозний!

У цих невеликих книжечках український читач отримує не лише художні твори, а й найновіші суспільні та наукові ідеї Європи. У 1879-у Франко перекладає працю німецького природознавця Ернста Геккеля «Відки і як взялися люде на землі?» і того ж року виходить його переклад Байронового «Каїна» Геккель і Байрон. Еволюційна наука і бунтівна європейська поезія! По суті, Франко створює українською мовою маленький пересувний університет.

І це дуже багато про нього пояснює. Він ніколи не розумів національне відродження як замикання у власному фольклорі, хоч фольклор глибоко знав і надзвичайно цінував. Навпаки, був переконаний: щоб культура справді стала собою, вона повинна навчитися говорити з іншими культурами на рівних.

Один із найкращих прикладів такого підходу — Франків «Фауст». Перша частина трагедії Ґете окремою книжкою виходить у Львові 1882 року. І на титулі стоїть дуже промовисте: «З німецького переклав і пояснив Іван Франко». Оце «і пояснив» мені особливо подобається. Бо перед нами вже не просто людина, яка перекладає слова з однієї мови іншою — Франко бере на себе роль посередника між цілою епохою європейської думки й українським читачем.

А його передмова до «Фауста» починається майже виклично і навіть жорстко: «У нас нема літератури!». Але Франко зовсім не принижує українську культуру, а, навпаки, провокує її до розвитку, нагадуючи, що колись Лессінг так само безжально говорив про стан німецької літератури, а потім прийшли Гердер, Ґете, Шіллер. Тобто, на його думку, розвинути літературу можна працею, освітою, відкритістю до світової думки і, що дуже по-франківськи, вимогливістю, насамперед — до самих себе.

Навіть самого «Фауста» він читає через цю оптику. Для Франка це не лише історія вченого, який укладає угоду з Мефі-стофелем. Головну ідею твору він бачить у переході від абстрактного шукання до діяльності — до, за його словами, «ділання для добра суспільного».

І ти раптом розумієш: Франко перекладає Ґете, але водночас говорить про Україну. Його цікавить не лише те, що написав великий німецький поет. Через Ґете він ставить запитання власному суспільству: а ми? Чи здатна наша інтелігенція перейти від красивих слів до відповідальної праці?

Тому Франків переклад майже завжди трохи більший за переклад. Іноді це фактично культурна програма.

Ще виразніше це видно в його шекспірівському проєкті. Пантелеймон Куліш переклав низку драм Шекспіра, але чимало з них залишилися неопублікованими. Після смерті Куліша рукописи десяти драм потрапили до Франка, і в 1899—1902 роках він розгортає справжню видавничу кампанію. Українською виходять «Гамлет», «Макбет», «Коріолан», «Юлій Цезар», «Ромео та Джульєтта», «Король Лір», «Міра за міру» та інші твори.

Але Франко не просто ставить на книжках своє ім’я як редактор. Він звіряє Кулішеві переклади з англійським оригіналом, виправляє, уточнює, додає пояснення, а до кожної драми пише окрему популярну наукову студію, щоб український читач отримав не просто текст Шекспіра, а ключ до його розуміння. Дослідник Ярослав Гординський згодом нарахував у десяти драмах приблизно п’ять-шість тисяч Франкових правок.

Але є тут ще одна деталь, яка мені особливо подобається своєю неймовірною сучасністю. Франко запропонував створити «Шекспірів фонд», частина коштів від продажу вже виданих драм мала фінансувати переклад наступних творів Шекспіра, а згодом — інших класиків світової літератури. Тобто перекладач, редактор, видавець, читач, продаж книжки, кошти на наступний переклад — усе має бути пов’язане і працювати як система, як справжня інфраструктура культури.

Є ще одна Франкова історія, яка мені страшенно подобається. У 1891 році в дитячому журналі «Дзвінок» він друкує «Пригоди Дон Кіхота». Це не повний переклад великого роману Сервантеса — сам Франко називає свою роботу «свобідною переробкою». Він вибирає найважливіші епізоди, перетворює прозу на вірш, орієнтується на форму іспанських народних романсів, пізніше ще двічі повертається до тексту, виправляючи і доповнюючи його. Здавалося б, просто ще одна перекладацька праця. Але за нею стоїть дуже точне розуміння читача — української дитини, яка навряд чи візьметься за величезний роман Сервантеса. І Франко не відкладає її зустріч із Дон Кіхотом «на потім», він будує до Сервантеса міст уже зараз. Тобто переклад у нього стає ще й педагогікою.

Дуже цікаво і те, як саме Франко перекладав.

Говорячи про «Фауста», він наголошував, що прагнув зрозумілості й ясності, водночас намагаючись якомога точніше передати авторську думку так, щоб переклад не суперечив «духові нашої мови». На мій погляд, це напрочуд сучасна формула. Не рабське копіювання чужих слів, але й не довільний переспів, після якого від автора майже нічого не залишається. Треба зберегти автора і водночас створити справжній текст українською.

Франко дуже добре розумів, що перекладацька стратегія може змінюватися залежно від жанру, автора, призначення тексту. Десь потрібна максимальна дослівність, десь — певна свобода заради точнішого відтворення думки, ритму чи образу. Він не сприймав «вірний» і «вільний» переклад як два непримиренні табори й сам постійно шукав міру між ними.

А наприкінці життя зробив ще один крок, завдяки якому ми можемо говорити про Франка вже не просто як про перекладача, а як про одного із засновників українського перекладознавства.

У 1911 році з’явився польський переклад його «Каменярів», зроблений Сидором Твердохлібом. Франко взяв власний український текст і польський переклад та фактично рядок за рядком розібрав, що сталося з образом, ритмом, словом, інтонацією, де перекладач знайшов точне рішення, а де відійшов від першотвору. Наступного року ця студія ви-йшла окремою книжкою — «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання».

І знаєте, що для мене тут найбільш промовисте?

Франко знову починає не з техніки перекладу, а починає з культури. «Переклади чужомовних творів… для кождого народу являються важним культурним чинником», — пише він. Тобто навіть питання про те, чи правильно перекладач передав конкретне слово, для Франка, зрештою, впирається в значно більше питання: а що цей переклад робить із культурою? Чи розширює він можливості мови? Чи вводить нові поняття, образи, способи мислення? Чи допомагає суспі-льству перестати почуватися другорядним? Чи вчить не лише запозичувати чуже, а й говорити з іншими на рівних?

Мабуть, саме тому Франко перекладав так багато. Він будував не просто бібліотеку чужих текстів. Він будував простір української свободи, бо для культури, мові якої постійно відмовляли у праві бути мовою науки, філософії, складної інтелектуальної думки і великої літератури, перекласти Ґете або Шекспіра означало значно більше, ніж просто видати ще одну книжку. Це означало сказати: цією мовою можна говорити про все. Про своє село — і про світ, про минуле — і про сучасність, про Україну — і про людину взагалі. А ще цією мовою можна розповісти світові про саму Україну.

Тому після ближчого знайомства з Франком-перекладачем дещо змінюється і весь його звичний портрет. Перед нами вже не просто геніально праце-здатний письменник. Перед нами — культурний стратег, який дуже добре розумів: нація стає модерною не тоді, коли відгороджується від світу, а тоді, коли входить у велику світову розмову зі своїм голосом, без комплексу меншовартості і водночас без бажання розчинитися в чужому.

Мабуть, саме це і був його знаменитий «золотий міст».

І, думаю, саме тому наша розмова про Франка вийшла далеко за межі звичайного ювілейного заходу. Бо коли через 170 років після народження людини її думки про мову, культуру, Європу, національну гідність і потребу бути повноправним учасником світової інтелектуальної розмови звучать настільки сучасно, — це вже не лише розмова про минуле.

Щира подяка Ксенії Сорокіній, Кирилу Булаховському, працівникам бібліотеки і всім учасникам зустрічі, які слухали, запитували, доповнювали виступи й разом із нами відкривали Франка — живого, невтомного і неймовірно цікавого.

Ярослава РІЗНИКОВА.