Родина Комарових: портрет на тлі епохи

У центрі цієї історії — Михайло Комаров (1844 — 1913). Бібліограф, фольклорист, лексикограф, літературний критик, перекладач, видавець, громадський діяч, голова одеської «Просвіти». До Одеси він переїхав 1887 року і прожив тут до кінця життя.

Його називали «українським серцем Одеси». Я назвала б його одним із творців української культурної екосистеми на півдні Російської імперії. Дослідник Ігор Стамбол говорить про нього, використовуючи термін «культуртрегер». І справді: Комаров займався етнографією, літературною критикою, історією літератури, лінгвістикою, бібліографією, питаннями мистецтва — і надихав своїм прикладом інших.

Навколо Михайла Комарова гуртувалася українська інтелігенція Одеси. У його помешканні на тодішній Поштовій, 27 відбувалися збори місцевої «Громади». У родині Комарових гостювали Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Михайло Грушевський. Сам Михайло Федорович товаришував і листувався з Борисом Грінченком, Іваном Тобілевичем, Михайлом Старицьким, Дмитром Яворницьким, Агатангелом Кримським, Дмитром Дорошенком, Євгеном Чикаленком та багатьма іншими.

А ще — публікував раніше не друковані твори Віктора Забіли, Степана Руданського, Костянтина Думитрашка, Петра Гулака-Артемовського, Олекси Стороженка…

Комаров був одним із фундаторів української бібліографії й першим бібліографом Тараса Шевченка — він уклав перший систематизований покажчик творів Шевченка та літератури про нього.

Був активним членом «Київської громади», відкрив у Києві платну приватну бібліотеку, а за отриманий від неї дохід видав збірку творів Марка Кропивницького.

Протягом багатьох років Комаров був фактично «адвокатом і захисником» української літератури перед царською цензурою, організатором й учасником збірників та альманахів, які відіграли помітну роль в історії нашої літератури.

Відомий він і як публіцист. Зокрема, є автором важливої статті «Дещо з історії українського письменства ХІХ віку» (1885), у якій ішлося про урядові заборони творів українських письменників, згубний вплив Валуєвського циркуляру 1863 року та Емського указу 1876-го на розвиток нашої літератури.

Промовиста деталь: його підпис стоїть другим серед 42 підписів під важливим документом від 21 січня 1905-го — зверненням групи української інтелігенції Одеси до голови Кабінету Міністрів Російської імперії Сергія Вітте з вимогою повного скасування таємних актів 1863, 1876 та 1881 років як незаконних і шкідливих для духовного розвитку українців.

Комаров був переконаний: «без праці не буде і відродження, а тому потрібно збирати етнографічний матеріал, творити літературу у всіх її галузях, а особливо для народу».

Саме тому на початку 1890-х Михайло Федорович починає друкувати в Одесі власні твори історичного змісту та просвітницького характеру, які ілюстрував талановитий український художник Амвросій Ждаха.

Тобто перед нами людина, яка понад сто років тому робила те, що сьогодні ми назвали б формуванням українського інформаційного й культурного простору.

Але виставка в Літературному музеї — не лише про Михайла Комарова. Вона і про його родину, в якій виросло семеро дітей — науковців, письменників, перекладачів, культурних діячів.

І тут історія стає вже досить сумною. З великої родини пережити радянські репресії вдалося доньці Вірі Комаровій та синові Богдану — бібліографу, публіцисту, природознавцю, педагогу й громадському діячеві. Після першого арешту і заслання він, не чекаючи продовження переслідувань, виїхав аж до Таджикистану. Дожив до старості, але так і не отримав за життя ні реабілітації, ні дозволу повернутися в Україну.

Найстарша донька Михайла Комарова, близька подруга Лесі Українки Маргарита Комарова-Сидоренко, померла 1929 року.

Перекладачка Любов Комарова була заарештована органами НКВС в Одесі під час сталінського Великого терору за звинуваченням в «антирадянській націоналістичній діяльності» та розстріляна у 1937-у.

Ще одну доньку — поетесу й перекладачку Галину Комарову — спіткала така ж доля за рік після сестри.

Відвідавши виставку, ви зможете побачити архівні документи, фотографії, листування, рукописи, рідкісні книжкові видання цієї талановитої родини.

І водночас переконаєтеся, що це зовсім не «старомодна» музейна виставка. У ній використані сучасні мультимедійні та інтерактивні рішення. Наприклад, тут можна «погортати» цифрову копію газети «Рада» за 1913 рік, роздивитися рукописи Богдана Комарова, причому повністю вони демонструються вперше.

А ще — і це особливо цікаво для всіх, хто займається історією української мови, — вперше на постійній основі в Одесі експонується чотиритомний «Словарь російсько-український», упорядкований Михайлом Комаровим і виданий у 1893—1898 роках.

Окрема частина проєкту, реалізованого Одеським літературним музеєм за підтримки програми «Партнерство за сильну Україну», менторства Одеського національного художнього музею й технічної допомоги Одеської національної наукової бібліотеки, — чудова книга «Родина Комарових: портрет на тлі епохи».

228 сторінок досліджень, архівних матеріалів, документів та ілюстрацій. Авторка-упорядниця — Дар’я Гармидер, наукова співробітниця Одеського літературного музею; вступну статтю написав історик Ігор Стамбол. До редакційної колегії уві-йшли Тетяна Ліптуга, Галина Закіпна, Лариса Майборода, Олена Нуньєс та Олена Яворська. Переклад передмови анг-лійською — Катерини Єргєєвої, художнє оформлення — студія Івана Воїна.

І що дуже правильно — книга вже викладена у відкритий доступ. Тож її можна не лише побачити на виставці, а й спокійно читати за посиланням на сайті Літмузею, розглядати документи й фотографії, шукати знайомі одеські адреси, імена, зв’язки між людьми.

Надзвичайно актуальний і важливий проєкт та гарне його втілення! Але от що, на мій погляд, тут найважливіше.

Ми надто довго звикали дивитися на українську історію Одеси як на історію окремих постатей: Комаров, Липа, Вороний, Леся Українка, Франко, Курбас… А тут дуже добре видно, що це були не випадкові українці в «неукраїнському» місті. Це було середовище, мережа, спільнота. Вони знали одне одного, листувалися, гостювали одне в одного, видавали книжки, укладали словники, створювали бібліографії, відкривали громадські організації, поширювали українську пресу. Творили українську Одесу — тоді, коли робити це було значно важче, ніж нам сьогодні.

Тому приходьте на виставку. Дізнавайтеся більше — і не лише про родину Комарових, а про Одесу, яку дуже довго витирали з нашої пам’яті.

Одеський літературний музей (вул. Ланжеронівська, 2) працює з 10.00 до 20.00, вихідний — понеділок.

Ярослава РІЗНИКОВА.