Впевненість у завтрашньому дні

Це тепер ми вважаємо, що учасники путчу були приречені. А 19 серпня 1991 року мало хто міг повірити, що очільники радянської армії, КДБ та міністерства внутрішніх справ — головні силовики Союзу — виявляться політичними імпотентами. І про що я міг думати у свої 24 роки в українській столиці?

Про те, що чергова спроба змін у Радянському Союзі, як і в 60-ті роки ХХ сторіччя, зазнала фіаско. Про те, що це позначиться на моїй подальшій роботі й житті як такому. Я перед цим провів серію інтерв’ю із «шістдесятниками», учасниками попередньої відлиги. Й усвідомив, що найактивніші з них жили 25 років у справжній «внутрішній еміграції» або зрадили власну молодість. Але я знав, що пішов набагато далі за моїх співрозмовників, бо вже тоді активно співпрацював з «Радіо Свобода», публікував статті у першій незалежній газеті в СРСР, ви-світлював зміни в країні у «Молоді України» — і за нових умов усі ці тексти мали би бути ви-знані «антирадянськими». Тож для мене «внутрішня еміграція» була б найкращим варіантом. Я знав, що заколотники вже підготували перелік кандидатів на інтернування (все життя я потрапляю в такі документи) і готувався зустрітися з представниками нового старого режиму.

Але ця невизначеність тривала недовго. Буквально за кілька днів стала очевидною неспроможність силової машини Радянського Союзу, було заборонено колись всесильну Комуністичну партію, проголошено незалежність України та інших колишніх радянських республік. Історія знову зробила приголомшливий поворот! І нового — тепер санкційного — списку з Москви мені довелося чекати аж 23 роки.

Але тоді, у серпні 1991-го, я усвідомлював, що для переважної більшості моїх співвітчизників незалежність — парламентське рішення, за яким не стоїть їхній власний біль. Так, у нашій країні завжди були люди, готові боротися за свободу — і не просто за свободу, а за національну гідність, проте більшості вони не становили. Я завжди був на боці цієї меншості — її у нас люблять називати пасіонарною, але, як на мене, це просто українці. Та я не розумів, наскільки ці люди зможуть врятувати молоду державу від байдужості.

Майдани довели, що українці готові на боротьбу і жертви заради майбутнього країни. Але справжньою зміною в національній свідомості стала саме ця війна. Не бачу в цьому нічого позитивного — краще війни не було б, люди були б живими і вдома, а еволюція відбувалася б повільнішими темпами. Але війну почали не ми, а вони — ті, хто якраз бажав силою не допустити подібних змін.

І тепер в Україні все більше людей, обпалених війною. Людей, які коренями своїми не просто в українській землі, а в українській державності. Людей, які усвідомлюють, що якщо не їх, то їхніх дітей примусять відмовитися від українськості, якщо ворог переможе. Людей, які усвідомлюють, що на могилі сина або чоловіка навіть прапор не дадуть поставити і свічку запалити, якщо ворог переможе. Людей, які усвідомлюють, що вони будуть ховатися по хатах зі своєю мовою і своєю правдою, якщо ворог переможе. Людей, яким не байдуже, як називається вулиця, навіть якщо вона не заасфальтована. Людей, які знають, що молитви в чужому храмі чує тільки чужий патріарх — і ще диявол, якому він прислуговує.

Цих людей з їхнім горем, їхнім болем, їхніми втратами і їхньою вірою вже так багато, що я точно знаю — вони не здадуть Україну, бо Україна є єдиною їхньою розрадою. Може, їх менше за росіян. Може, тих, хто в самій Україні погодився б на будь-які умови припинення війни лише тому, що люди «хотят просто жіть», теж немало. Але цим людям вже нема чого втрачати, окрім України. Україна і є нашою впевненістю в завтрашньому дні у часи, які ми сприймаємо як епоху суцільної невпевненості. І тому переможемо ми. Ми, а не вони.

Віталій ПОРТНИКОВ.