Наталія ЧЕБАН: «У дітей має бути дитинство»

— Пані Наталю, що для вас означає 24 серпня 1991 року?

— Це дуже чуттєве для мене свято. Як і наша Україна, за характером я незалежна, цілеспрямована і… молода! Впевнена (дай Боже!), що у нашої країни попереду велике, квітуче майбутнє.

— Яким було ваше дитинство?

— Мабуть, таким, як і в кожної тогочасної дитини. Зараз я часто запитую свою маму: «Як ми взагалі вижили в той час?». Добре пам’ятаю тодішню фінансову нестабільність. Батьків практично не бачила вдома, бо вони працювали на кількох роботах, щоб хоч якось зводити кінці з кінцями. Тож ми росли дуже самостійними.

А ще був у моєму дитинстві танцювальний ансамбль «Балт-ська зірочка». Дуже гарна сторінка мого життя. І зараз бачу результат, який залишився зі мною назавжди. Оця, знаєте, хода з піднятою головою досі присутня. Постава така — танцювальна, народна — досі в мене є. Я й нині можу добре станцювати український гопак та інші народні танці.

— Ви маєте досить революційний характер. І, наскільки знаю, ще в юності були причетні до молодіжної політичної діяльності…

— Так. Політична діяльність чомусь вабить мене ще з дитинства. Хоч досі я не долучаюся до неї безпосередньо, і все ж спостерігаю, аналізую. Думаю, що рано чи пізно я до цього прийду. Хочеться бути причетною до позитивних змін у країні.

— Ви вже намагалися щось змінювати?

— Так. Я була заступницею голови організації «Молодь за реформи Балтщини». Ми проводили багато громадських та благодійних акцій, заходів, збирали молодь, навчалися.

Вже коли очолила Немирівську школу, втілювали проєкт, який я започаткувала ще працюючи в Балтському ліцеї №2. Це парламентська діяльність, парламентська просвіта учнів.

Нині я помічниця депутата Подільської районної ради. Відвідала багато конференцій, заходів, навчань із жіночого лідерства в політиці. Тому, думаю, ця сторінка мого життя тільки відкривається.

— Як ви прийшла в педагогіку і як стали директоркою навчального закладу?

— Педагог у мені ріс ще з раннього дитинства. Моя тітка була вчителькою початкових класів. Вона все своє життя пов’язала з освітою. А в сараї у бабусі лежало багато списаних зошитів тітчиних учнів. Я брала червону ручку — мені її подарували — і «перевіряла» ці зошити.

Пам’ятаю, як знайшла десь шматок фанери. У бабусі було сухе молоко, і я цим сухим молоком (замість крейди) писала на фанері: «число», «класна робота». Сусідські діти, всі, хто до нас приходив гратися, «навчалися» у мене. Іншого вибору не було! Завела журнал, виставляла оцінки — мені це дуже подобалося. Тож іще з дитинства проявлялися педагогічні здібності.

Але потім підросла, вступила до нашого Балтського педагогіч-ного училища. Провчилася пів року й чомусь подумала, що це не моє. Забрала документи і пішла в 11-й клас. Після школи вступила на юридичний.

Ще в молодіжній організації працювала секретарем у методичному кабінеті під керівництвом Ліди Федорівни Оранчук. І педагога, і людини з великої літери. Мабуть, саме бажання бути схожою на неї вплинуло на моє рішення вступити до педагогічного університету.

Працювала в Немирівському ліцеї. Після декретної відпустки викладала географію у Балт-ському ліцеї №2. Там дуже хороший фундамент для вчителя. Завдяки колегам отримала багато досвіду і знань. Це був дуже швидкий період становлення. Потім знову — декрет, під час якого дізналася про конкурс на посаду очільника Немирівського ліцею. Вирішила спробувати, подала документи, виграла конкурс і в 2021-у була призначена директоркою.

Звичайно, як кожна людина, спочатку відчувала страх, бо відповідальність дуже велика. Це не тільки фінансове забезпечення закладу чи матеріально-технічні питання. Це, передусім, майбутнє дітей, а відтак і майбутнє країни, яке в наших руках. Мені пощастило з колективом, ми всі підтримуємо одне одного, бо маємо спільну мету.

Наш девіз такий: дитина — це дитинство. Ми не можемо забирати у неї дитинство, але повинні налаштувати її так, щоб вона пішла у життя, розуміючи, чого прагне.

Коли приходжу до школи і 200 дітей біжать мене обіймати, думаю, що це і є те, заради чого ми всі тут працюємо. І це стосується не тільки нашої школи, а, впевнена, всіх закладів освіти.

— Розкажіть про педагогічні перемоги у вашому житті.

— Я брала участь у багатьох конкурсах. Зокрема, у «Педагогічній надії Одещини», де ми — Балтський ліцей №2 — стали абсолютними переможцями й посіли перше місце в області. Саме «ми», бо я не можу присвоїти цю перемогу собі, оскільки це була робота всього колективу — директора, заступників, вчителів, дітей. Ми всі разом готувалися.

Пам’ятний і конкурс «Учитель року». На той момент я, тоді ще молода спеціалістка, мабуть, не на сто відсотків була готова до нього. І все ж посіла друге місце в районі. Вважаю це теж високим результатом.

Було багато проєктів: сортування сміття, просвітницька діяльність дітей... Клас, яким я керувала, брав участь у різних змаганнях і заходах, ставили вистави, проводили ярмарки…

Робота у Балтському ліцеї №2 — це чудовий період свого життя. Дуже вдячна всьому колективу і директору за все, що зараз умію.

— На долю України випали серйозні випробування. А що відбувалося у вашому житті?

— Важке випробування — розлучення. Зараз я живу за принципом: усе, що не робиться, робиться на краще. Я в цьому впевнена. Якщо сьогодні погано — значить, це на краще. Тоді ж, звичайно, такого розуміння не було. Мені здавалося, що виходу нема. Але поруч були рідні. Була моя мама, за що я їй дуже вдячна. Вона все життя мене підтримує, завжди поруч. 

Дуже багато з того, що в мене зараз є, як я морально почуваюся, — це завдяки їй. У нас було дуже багато проговорених безсонних ночей. Після цих ночей мама йшла на роботу, а я лягала спати. І коли прокидалася, на столі чекав сніданок. Це вартує дуже багато.

Я виросла без батька, і мама замінила мені всіх: і батька, і матір, і подруг, і друзів, яких тоді було мало.

— Які почуття охопили у перші дні повномасштабного вторгнення?

— Перше, що було, — великий страх. Дуже страшно було за дітей. Не тільки за своїх, а за всіх. Переживали за земляків, адже на той момент була інформація про загрозу з боку Придністров’я, яке поруч. Звідки ворог піде і що буде — невідомо.

Потім були кадри з Бучі. Дуже страшно. Жили від сирени до сирени.

Тоді ми з чоловіком відвезли дітей разом з мамою у Пужайкове до моєї свекрухи. Повернулася на роботу. Спочатку не знала, що буде далі з навчанням, зі школою. Десь через три дні зідзвонилася з колегами, зустрілися у школі. Розуміли, що не можемо дозволити собі просто сидіти по погребах, бо якщо всі боятимуться і ховатимуться, ті, хто взявся за зброю, щоб захисти державу, не вистоять. Тож вирішили: треба допомагати, хто чим може.

На шкільній кухні створили осередок допомоги. Ліпили вареники, робили тушонку, пекли пиріжки, рогалики — усе, що могли. Шукали пляшки, склянки, термоси, рушники по сусідах. Ми знали, що у визначені години хлопці їхатимуть центральною вулицею і забиратимуть усе приготоване. Це могло бути й о першій годині ночі, й о третій. Ми виносили їм гарячу їжу. Давали чай. То були дуже напружені дні, які нас неймовірно згуртували. Випробування показало, хто є хто насправді. Ми змінювалися разом з країною. Це було дуже чуттєво, зі сльозами на очах.

Потім задумалися над захисною спорудою. Поспілкувалися з нашим мером, почали працювати над укриттям. І вже у вересні 2022 року вийшли на очне навчання.

Водночас не припиняли (і не припиняємо) допомагати нашим захисникам. Плетемо сітки, самі шукаємо матеріали, закуповуємо їх. Придбали і передали кілька Starlink, «Чуйку», генератори тощо. Усвідомлюємо, що не можемо опускати рук, не маємо права зараз розслаблятися, бо хлопці й дівчата на передовій не всесильні — без нашої допомоги вони не втримають фронт…

— Попри війну, життя продовжується. І триває освітня реформа. Що зараз відбувається у вашому закладі?

— Кожна реформа несе зміни. Вони не завжди такі, як нам би хотілося. Я вчителювала ще до реформи, й бачила результати того навчання. Зараз у нас запроваджуються стандарти Нової української школи — НУШ. Як показала практика, вона, як і всі попередні зміни, має свої плюси, і мінуси.

Як мама і як директорка маю дещо різне ставлення до цієї реформи. Як мамі мені подобається, що з моєю дитиною граються, що вона не боїться підняти руку, що створене комфортніше середовище її перебування.

З іншого ж боку — результати оцінювання. Як педагог я дуже добре розумію, як прочитати свідоцтво досягнень. А от як мама без педагогічної освіти і практики, мабуть, не розібралася б, що саме моя дитина вміє, чого не вміє і над чим нам треба працювати.

Саме оцінювання створює певне нерозуміння у батьків. Коли були бали, батьки бачили: тут «два» — треба підтягнути, тут «десять» — можна відпочити. Зараз вони цього не бачать, оскільки у свідоцтві досягнень прописано інше — чого дитина навчилася...

— А потім настає час іти у п’ятий клас. Як цей перехід відбувається для школярів?

— Для дітей — супер. Перехід нормальний, тому що саме ставлення вчителів до учнів дуже змінилося. Змінилося виховання і сприйняття учня вчителем. Але, з іншого боку, змінилося і сприйняття вчителя учнем. Якщо раніше вчитель для дитини був людиною, яку треба слухати, поважати, дослухатися до неї, то зараз цієї межі вже нема. Вона стерлася. Дехто із досвідченіших колег, які багато років віддали професії й добре розуміються на дитячій психології, ще тримають баланс. Але він дуже нестабільний. Діти, на жаль, уже не завжди відчувають повагу до вчителя. Вони часто сприймають його як свого друга, товариша, що теж не завжди добре. Іноді дуже складно знайти підхід до кожної дитини.

— Як реформування старшої школи позначиться на вашому закладі?

— До 2027-го наш ліцей має стати гімназією. Цього року депутати за поданням міського голови проголосували за те, щоб ліцеї громади востаннє набирали 10-ті класи. Ми його набрали. Надалі ж, відповідно до чинного законодавства, для продовження навчання вже в 

11-у класі, діти повинні будуть перейти до профільного академічного ліцею. Оскільки правила постійно змінюються, сказати ствердно, як буде далі, зараз вкрай складно. Можливо, нинішні десятикласники таки підуть і в 11-й у нашому закладі, адже вони не навчалися за програмою НУШ. Але вже після цього набір до старшої школи припиниться і наш заклад стане гімназією.

— Як ви ставитеся до довгих літніх канікул?

— Позитивно. Програма зараз дуже складна. Навіть НУШ не можна назвати легкою. Діти дуже завантажені. Якщо говорити про наш навчальний заклад, то він — опорний. До нас підвозять дітей з чотирьох навколишніх сіл. О 8.30 починаються заняття. Тож діти виходять з дому о 7.30, бо їх везуть автобусом 40 хвилин або й годину. Їм треба прокинутися, зібратися, доїхати. Зі школи вони від’їжджають о 15.30 і ще годину їдуть додому. А ще ж є домашні завдання. Де залишається час на футбол, танці, співи, щоб прочитати книжку чи подивитися мультфільм? Це теж результат реформи. Я все-таки за те, щоб у дітей було дитинство. А літо — пора дитинства. Хто знає, що чекає їх попереду і яким буде їхнє доросле життя…

— Школа готова до нового навчального року?

— Повністю. Єдине, над чим працюємо — заміна теплотраси. Коли минулої зими вдарили сильні морози, у класах було лише 15—16 градусів. Попри те, що в котельні цілодобово працювала зміна кочегарів і вогонь взагалі не гасили, температура все одно не піднімалася вище за 15—16 градусів. Через це змушені були переходити на дистанційне навчання. Не можна тримати дітей у школі, коли на вулиці 30 градусів морозу, а в приміщенні лише плюс 16. Міський голова вирішив: треба міняти теплотрасу. Залучили кошти від ЮНІСЕФ, закупили матеріали. До 1 вересня роботи мають бути завершені.

— Реформа передбачає забезпечення шкіл необхідним обладнанням. Як із цим у вас?

— Наш заклад добре оснащений. Зараз у кожному кабінеті є або інтерактивна панель, або сенсорна дошка, або проєктор, мультимедійна панель. Матеріально-технічне забезпечення, вважаю, на достатньому рівні. Вчителі забезпечені ноутбуками, хромбуками, є принтери. Працювати є на чому. Дуже багато матеріалу можна викладати наочно. Певна річ, завжди є куди рости і що ще закуповувати, але як для сільського закладу скаржитися гріх.

НУШ щороку передбачає кошти не тільки для молодшої, а вже й для старшої школи. Цього року ми обладнали хімічну лабораторію: повністю зробили ремонт за всіма вимогами, закупили обладнання і меблі. У сучасній школі кабінети фізики та хімії свого часу дуже страждали. Тому ми щороку намагаємося їх оновлювати.

Попри війну, школа у нашій громаді є одним із пріоритетів. З міським головою і профільними відділами працюємо як партнери, тож тільки-но виникає якесь питання-проблема, знаємо, що можемо звернутися, і вони нададуть посильну допомогу.

— Тридцять п’ять років. Що ця дата означає для вас особисто?

— За 35 років у мене було дуже багато змін у характері, цінностях, поведінці. Можу сказати одне: зараз я в тому віці, який для мене дуже комфортний, стабільний і спокійний. Почуваюся по-справжньому щасливою жінкою.

Я вже розумію, чого хочу, розумію, як цього досягти. Я бачу людей. Умію фільтрувати своє оточення. Я дуже щаслива у своїй сім’ї: вона така, про яку я, мабуть, і мріяла у дитинстві.

— А мрії збуваються?

— Обов’язково треба мріяти! Дуже багато з моїх мрій здійснилося. Так, я більше матеріалістка — не мрію полетіти в космос. У мене переважають земні мрії, які здійснилися завдяки моїм старанням і підтримці рідних. Це мама, яка завжди поруч. Це чоловік, який дає мені свободу, підтримку, опору. Це й мої діти, які змушують мене йти далі, самореалізовуватися, вдосконалюватися. Тому що інакше не може бути.

— Ви ровесниця незалежності. Це особливе відчуття?

— Так. 24 серпня мене вітають двома листівками: спочатку — з Днем незалежності, потім — з днем народження.

До речі, так збіглося, що цьогоріч у мене суцільні ювілеї: нашій Незалежності і мені особисто — 35 років, нашому навчальному закладу — 15, на посаді його директорки я вже п’ять років.

— А якщо говорити про країну: 35 років — це багато чи мало?

— Для держави 35 років — це досить малий період для сер-йозного становлення, розвитку. Якщо провести аналогію, то так, у мене є родина, друзі, але ще далеко не все, чого б я хотіла. Те саме й щодо країни: є до чого рости, є чого прагнути. Так, уже є певні напрацювання, є усвідомлення себе, але щоб ми жили так, як усі хочемо, ще працювати й працювати.

— Якою бачите Україну через наступні 35 років? І себе?

— І себе, й країну я бачу молодими, обов’язково молодими, гарними, квітучими, активними, дуже мудрими й незалежними — саме те, про що ми говорили: щоб ніхто не впливав на наші рішення. Я впевнена: все буде добре.

Через 35 років ми бачитиме зовсім іншу країну. Вона буде щасливою. Обов’язково. І всі ми — теж.

Період, у якому ми сьогодні живемо, — це трансформація нашої країни. Вона дуже болюча. Дуже багато втрат. І справді суттєвих втрат — найкращих людей. Дуже хочеться, щоб люди цінували те, що отримали завдяки тим, хто віддав своє життя. Обов’язково треба пам’ятати кожного хлопця і дівчину, які віддали свої життя. Цінувати кожну втрату. Зараз такий період, коли ми мусимо це усвідомити. Мені дуже хочеться, щоб усі пройшли через цю трансформацію і зрозуміли, що відбувається з нами сьогодні й куди маємо рухатися далі.

Вважаю, що зараз допомога кожного з нас воїнам ЗСУ, конкретному захисникові чи захисниці дуже важлива. Адже практично в усіх родинах є хоч один свій воїн. Іноді достатньо допомогти хоча б цій одній людині.

Разом із сітками, смаколиками та іншими потрібними речами завжди передаємо захисникам і листи та малюнки наших дітей, які потім прикрашають їхні бліндажі, загрівають їхні серця.

До слова, про сітки. У нас нема жодної дитини, жодного вчителя чи технічного працівника, хто не вміють їх плести. Навіть найменші учні вже знаються на цій справі. Звісно, це не те, чому ми хотіли б їх навчати. Але зараз по-іншому — ніяк. Саме так ми всі причетні до наближення перемога, яка обов’язково буде.

Людмила ШЕЛИХ.
м. Балта.

НА СВІТЛИНІ: з вихованцями.
Фото авторки.