Справа №08583

Серед випадкових осіб, яких зустрічав під час відвідин квартири Бондарчуків, згадав професора Шумлянського, при цьому зробив суттєве зауваження: «Шумлянський був у курсі того, що у Бондарчука Степана на квартирі зберігалася націоналістична література, оскільки одного разу під час візиту на квартиру Бондарчуків Бондарчук старший вимагав від мене у присутності Шумлянського націоналістичну літературу — «Десять заповідей», взятих мною у його сина Бондарчука Всеволода». (Архів УСБУ в Одеській області. Спр. 08583. Том 1. — Арк. 343).

Усі ці обставини лягли в основу обвинувального висновку слідчого органу НКДБ по Одеській області від 8 вересня 1944 року стосовно Степана Бондарчука, його дружини Софії Мануйлович і сина Всеволода, а разом з ними ще семи осіб, звинувачених у приналежності до діяльності організації українських націоналістів («мельниківців»).

У цьому документі наведені певні деталі, які містять додаткові подробиці про біографічні дані членів сім’ї Бондарчуків. Зокрема те, що до початку війни Степан Корнійович працював художнім керівником Одеського обласного театру імені С.М. Кірова, Софія Андріанівна завідувала театральним сектором у будинку художнього виховання дітей, а Всеволод Бондарчук до окупації міста був аспірантом Одеського водного інституту, а в період окупації — інженером-конструктором проєктного бюро Одеського судноремонтного заводу №2.

Під час судових засідань Військового трибуналу військ НКВС Одеської області, які відбувалися на початку жовтня 1944 року, Мануйлович, визнавши свою участь у діяльності націоналістичної організації, вказала і свій псевдонім: «Кличку я мала «Мусьме» (по-китайськи — «жінка»). Назвала я сама себе так». (Архів УСБУ в Одеській області. Спр. 08583. Том 1. — Арк. 386). Псевдонім Всеволода Бондарчука залишився, за матеріалами слідства, призабутим.

Щодо вироку Військового трибуналу від 25 жовтня 1944-го, то, слід підкреслити, до членів цієї родини він виявився більш ніж суворим. Так, Степана Корнійовича Бондарчука засудили до найвищої міри покарання — розстрілу, Софію Андріанівну Мануйлович — до двадцяти років каторжних робіт, а їхнього сина Всеволода — до п’яти років виправно-трудових таборів.

Утім, варто зазначити, що, згідно з довідкою Військової колегії Верховного суду СРСР від 21 лютого 1945 року, яка міститься у матеріалах справи, рішенням президії Верховного суду СРСР «Бондарчуку Степану Корнійовичу вища міра покарання замінена засланням на каторжні роботи терміном двадцять років». (Ар-хів УСБУ в Одеській області. Спр. 08583. Том 1. — Арк. 413).

У слідчій справі є також повідомлення про те, що «31 травня 1946 року за протестом Генерального прокурора СРСР вирок військового трибуналу стосовно Бондарчука Всеволода Степановича скасований, а справа проти нього припинена провадженням. Мануйлович-Бондарчук С.А. за рішенням Карагандинського облсуду від 16 лютого 1955 року з місць ув’язнення достроково звільнена через хворобу. Бондарчук С.К. 26 квітня 1956 року рішенням Верховного суду Комі АРСР від 14 квітня 1956 року з місць ув’язнення звільнений». (Архів УСБУ в Одеській області. Спр. 08583. Том 1. — Арк. 480).

Отже, підсумовуючи, на підставі викладеного можна стверджувати, що на теренах Одеси в період румунської окупації діяли представники обох проводів ОУН — як «бандерівців», так і «мельниківців». Їхні методи підпільної боротьби хоч і в деяких деталях відрізнялися, але спільною метою було визволення України від загарбників та створення незалежної самостійної української держави.

До честі керівників обох похідних груп ОУН, які діяли в окупованому місті в умовах взаємної недовіри й інтриг, спровокованих ворожими спецслужбами та фактом зухвалого тероризму (вбивство співорганізаторів ОУН (м) у Житомирі в 1941 році), саме в Одесі вони шукали взаємний компроміс та шлях до порозуміння у спільній боротьбі.

Саме у змаганнях за світлу мрію всіх поколінь українських націоналістів — незалежну українську державу — сім’я талановитих одеситів Бондарчук-Мануйлович під час фашистської окупації міста продемонструвала нездоланну силу духу, заплативши за це кращими роками життя та підірваним здоров’ям у сталінських концтаборах, і своєю жертовною працею наблизила очікуваний день національного визволення. Що ж до долі їхніх побратимів, членів організації ОУН, учасників боротьби із чужоземним поневоленням українського народу на теренах Одеси та Одещини в роки Другої світової війни, то ця тема вимагає подальших досліджень.

Антон ГРИСЬКОВ,
історик-краєзнавець,
член правління Одеської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.