Справа №08583

Варто підкреслити, що на момент проведення згаданої зустрічі у листопаді 1941 року румунська окупаційна влада вже надала офіційний дозвіл на відкриття в Одесі шкіл з німецькою, румунською та російською мовами викладання, а питання українських шкіл перебувало в стані невизначеності й залишалося неврегульованим, що й зумовило справедливе невдоволення з боку української громади окупованого міста.

Що стосується окремих сторінок тогочасного життя у захопленому фашистами місті, то важливо зазначити, що у вимушених умовах окупації опинилася значна частина представників української театральної спільноти. Серед них — такі відомі митці, як В. Красенко, Й. Маяк, І. Твердохліб, М. Хорош, Я. Возіян, М. Боярська, К. Головченко. Заручницею обставин стала й здібна театральна молодь. (Див.: Гайдабура В.М. Театр між Гітлером і Сталіним: Україна. 1941—1944. Долі митців. К.: Факт, 2004. — С. 107).

У цих важких для українців умовах саме завдяки провідній організаційній ролі представника Похідної групи ОУН (бандерівців) Богдана Яворського Степан Бондарчук став тим активним діячем, якому вдалося згуртувати колектив Українського драматичного театру імені Т.Г. Шевченка, що працював у довоєнному приміщенні Українського театру імені Жовтневої революції по вул. Херсонській, 15 (сучасна вул. Пастера, 15. — Прим. А.Г.). На жаль, діяв він лише пів року — із січня по початок червня 1942-го. Але навіть за такий короткий проміжок часу вдалося підготувати репертуарну афішу із семи назв, сформувати творчий осередок акторів-однодумців, облаштувати його місцеперебування, надбати реквізит та сценічні обладунки, відремонтувати приміщення.

Усі сім вистав, запропоновані спраглим до театрального мистецтва глядачам, — це українська класика: п’єси М. Старицького («Маруся Богуславка», «Сорочинський ярмарок», «Циганка Аза», «Ніч під Івана Купала»), І. Карпенка-Карого («Суєта»), Т. Шевченка («Назар Стодоля»), 

І. Котляревського («Наталка Полтавка»). Степан Корнійович був директором театру, а його дружина Софія Андріанівна — режисеркою. Саме цей перелік вистав наведений у зверненні Бондарчука на адресу губернатора Трансністрії від 9.05.1942 р., де він клопоче про отримання дозволу на виїзд у відрядження до Києва «з метою придбання музичної та драматичної літератури для Одеського драматичного театру імені Тараса Шевченка». (Архів УСБУ в Одеській області. Спр. 08583. Том 2. — Арк. 25).

Захоплення від гри українських акторів та загальний успіх театральних постановок серед населення міста викликали неабияке роздратування у тимчасових завойовників. За брутального втручання окупаційної влади приміщення українського театру довелося терміново звільнити, поступившись румунському драматичному театру. При цьому значна частина майна й цінних у художньому сенсі декорацій були нахабно розграбовані, вивезені в невідомому напрямку та безслідно зникли назавжди. І все ж окупантам, попри їхню відверту українофобію, не вдалося викоренити в Одесі українське національне мистецтво, як це вони зробили, скажімо, у Чернівцях. Тому навіть короткострокова театральна діяльність творчого тандему С. Бондарчука і С. Мануйлович в окупованому приморському місті заслуговує на визнання й належну оцінку вдячних нащадків.

Про високопрофесійний підхід до театральної справи і високоповажне ставлення до української мови та культури загалом у сім’ї С. Бондарчука — С. Мануйлович свідчать результати обшуку, проведеного слідчими органами за місцем їхнього постійного мешкання за адресою: вул. Кінна, 14, кв. 22. Зокрема, у протоколі обшуку від 7.05.1944 року серед вилучених матеріалів друкованих окупаційних видань зазначені також зошит із творами Бориса Грінченка, переписаними від руки, словники, текст п’єси «Патетична соната» Миколи Куліша, виданої у Львові у 1943-у, різноманітні звернення до окупаційної влади щодо діяльності українського театру в Одесі на 37 аркушах. (Архів УСБУ в Одеській області. Спр. 08583. Том 1. — Арк. 10).

Водночас виникає логічне питання: чому стосунки Степана Боднарчука з представником Похідної групи ОУН (б) Богданом Яворським не отримали подальшого розвитку? Відповідь на нього проглядається з пояснення, наданого Степаном Корнійовичем під час проведення заходів, пов’язаних зі звільненням із таборів ГУЛАГ. Як зафіксовано у протоколі допиту, проведеного слідчим УКДБ Одеської області 25.02.1957 року, він заявив, що Богдан Яворський наполягав на прийнятті до театру кількох сторонніх осіб, очевидно, причетних до підпільної діяльності ОУН (б) в Одесі, задля переведення управління театром на колективні засади, на що Бондарчук принципової згоди не дав і «на цьому підґрунті посварився з ним». (Архів УСБУ в Одеській області. Спр. 08583. Том 1. — Арк. 234).

Під час свого першого допиту 15.05.1944 року за наполяганням слідчого С. Бондарчук був змушений подати ширшу характеристику діяльності «мельниківців» в Україні. І протоколі зафіксовано, що «мельниківці» є однією з течій українських націоналістів, яка сформувалася після смерті керівника ОУН Коновальця. Керівником «мельниківців» є полковник Мельник. «Мельниківці», як і «бандерівці», ставлять перед собою кінцеву мету боротьби — створення «Самостійної і незалежної України». Основною відмінністю течій є тактика в досягненні головної цілі, а саме «бандерівці» розраховують на власні сили, ведуть боротьбу проти окупантів та більшовииків, а «мельниківці», за висловом «бандерівців», є «пристосуванцями» — при створенні «Самостійної України» сподіваються на допомогу німців та інших великих держав. У програмі «мельниківців» передбачено створення «націократичного» ладу, за якого кожен, незалежно від майнового стану, може бути обраним до державного апарату. Питання землі, фабрик та заводів мають бути вирішені майбутнім правовим сус-пільним ладом». (Архів УСБУ в Одеській області. Спр. 08583. Том 1. — Арк. 21-22).

На вимогу слідчого С. Бондарчук серед інших осіб, причетних до діяльності ОУН в Одесі, змушений був назвати й ім’я нового учасника — Федора Крикуна, відомого йому по роботі в кооперативі чиновників міської управи (примарії). Арештований також підтвердив, що останній не-одноразово бував у нього вдома для спілкування. Під час допиту Степан Корнійович змушений був підтвердити свою приналежність до організації ОУН (м) та до її діяльності в Одесі, а також повідомити в деталях про обставини, пов’язані із залученням до неї його самого та членів його родини з проведенням відповідного вербування уповноваженим представнком ОУН (м).

Зокрема, повідомив, що влітку на його квартиру в Одесі за адресою: вул. Кінна, 22, кв. 14 завітав Крикун Федір Кіндратович, з ініціативи якого члени родини Бондарчука — дружина Бондарчук-Мануйлович Софія Андріанівна і син Всеволод, а також спеціально запрошений житель Одеси Гуменний Михайло склали присягу на вірність ОУН («мельниківців»). А ще розповів про контакти в умовах підпілля з використанням цифрового шифру та повідомив про вибір ним особистого псевдоніму «Батько» для зв’язку і конспірації.

Цікавою є інформація про обставини знайомства з Ф.К. Крикуном. Після закриття українського театру Степан Корнійович через матеріальну скруту сім’ї змушений був звернутися до кооперативу чиновників примарії Одеси, керівником якого тоді був Сергій Миколайович Некрасов. Там йому запропонували посаду агента-заготувача продуктів у сільських районах. Ф.К. Крикун обіймав таку ж посаду в межах Одеси.

Зважаючи на спільність поглядів на становище українства в умовах окупації та взаємну симпатію й особисту довіру, Крикун запропонував Бондарчуку ознайомитися з цілою низкою націоналістичних видань, назви яких зафіксовані письмово під час допиту. Серед них — газети «Нова доба» та «Поступ» (остання видавалася у Празі), брошури «мельниківського» спрямування, зокрема й одна з найвідоміших — «Націоналістичний рух».

У матеріалах протоколу допиту наведені й певні біо-графічні дані про Ф.К. Крикуна, які мають дослідницький інтерес. Зокрема, зазначається, що він «родом з Понятовки на Одещині (нині село під тією ж назвою в Одеському районі. — Прим. А.Г.), де мешкають його батьки. …Сім’я Крикуна (дружина, дочка та мати дружини) проживають в Одесі за адресою: вул. Пироговська, 5, кв. 51. Прибув з Києва навесні 1942 року. Прикмети Крикуна Федора: високий на зріст, міцної статури, широкої кості, обличчя овальне, ніс звичайний, особливих прикмет не має, одяг — чоботи, темні штани, куртка». (Архів УСБУ в Одеській області. Спр. 08583. Том 1. — Арк. 21).

Під час допиту 16.05.1944 року на вимогу слідчого Бондарчук надав свідчення про основні завдання, які «в процесі подальшої роботи ставилися перед ним: 1) здобування коштів на потреби організації шляхом проведення комерційних операцій на території Одеської області, 2) розповсюдження нелегальної націоналістичної літератури, 3) вербування нових членів організації в селах відвідуваних районів». (Архів УСБУ в Одеській області. Спр. 08583. Том 1. — Арк. 23). Тоді ж змушений був зізнатися про дві тисячі марок, отриманих безпосередньо як результат комерційної діяльності й переданих ним особисто на потреби підпілля ОУН (м).

Степан Корнійович повідомив також про кілька поїздок у період 1942—1943 років з метою заготівлі продуктів для населенням окупованого міста до Любашівки, Кривого Озера, Чуйкового (сучасне с. Олександрівка Подільського району Одеської області. — Прим. А.Г.), Бірзули (нині м. Подільськ. — Прим. А.Г.), де намагався розповсюджувати різні націоналістичні видання. Серед тих, з ким підтримував зв’язків у Бірзулі, названі Галина Клочан, учениця артиста українського театру Йосипа Маяка, і шкільний вчитель Катюшевський, у с. Чуйкове — вчитель Сергій Рахубенко (земляк Ф.К. Крикуна за місцем народженням у с. Понятовка. — Прим. А.Г.), а також староста Кривого Озера Павло Березанський. Проте, за свідченням Бондарчука, ніхто із цих осіб з тих чи інших причин не надав згоди на вступ до організації «мельниківців» в умовах підпілля.

За визнанням Бондарчука, саме керівник кооперативу чиновників примарії Сергій Некрасов, за інформацією того ж таки Федора Крикуна, відповідав за зберігання різноманітної націоналістичної літератури, а його дружина підбирала відповідні виписки та копії газетних статей, розмножених на друкарській машинці, для подальшого розповсюдження в окупованому місті і на території так званої Трансністрії. Щодо структури організації ОУН (м) на теренах Одеси Бондарчук детальної інформації не надав, визнавши тільки Федора Крикуна і Сергія Некрасова як представників вищого керівного рівня.

У відповідь на питання слідчого про те, на яку категорію громадян розраховувало «мельниківське» підпілля у боротьбі з окупаційним режимом, Степан Корнійович досить чітко висловився, що це орієнтація «на підтримку та активні дії з боку представників розумової праці, як-от: професура, представники мистецтва і навчальних закладів, інженерно-технічних працівників та сільської інтелігенції, котрі після боротьби «За Самостійну Україну» були б задіяні на посадах в різноманітних державних установах». (Архів УСБУ в Одеській області. Спр. 08583. Том 1. — Арк. 28).

Бондарчук також надав інформацію про відомі йому контактами та зустрічі Крикуна в Одесі з іншими емісарами ОУН (м) — «Мирославом» із Тирасполя та «Орестом» (у протоколі «Арест». — Прим. А.Г.). Останній тимчасово перебував в Одесі під час переїзду з Криму до Західної України. Самі зустрічі відбувалися у нашому місті в різні періоди впродовж 1942—1943 років, але без його безпосередньої участі та присутності.

На вимогу слідчого розповісти про детальну участь членів сім’ї — дружини Софії та сина Всеволода — у діяльності оунівського підпілля Степан Корнійович від відвертої відповіді ухилився, посилаючись на близькість родинних зв’язків і можливість слідства отримати додаткову інформацію від інших заарештованих осіб. Утім, заявив, що син неодноразово ділився з ним інформацією із зведень радянського Іформбюро, отриманих ним під час роботи в морському порту з невідомих йому джерел.

У переліку інших зв’язків Бондарчука слідчого цікавили прізвища Товстюка, Морозова, Рахубенка, однак Степан Корнійович, визнавши факт особистого знайомства з ними, відхилив твердження, що це начебто він залучив їх до організації «мельниківців», посилаючись лише на наявність доручення Федора Крикуна про зустріч з ними. При цьому повідомив, що Гаврило Морозов і Сергій Рахубенко були односельцями Крикуна, але не виявили інтересу до розповсюдження націоналістичної літератури серед місцевих жителів, яку Бондарчук попередньо залишав їм для озна-йомлення. А ще зауважив, що Гаврило Морозов був батьком його невістки і контакти з ним, крім комерційної мети — закупівля картоплі та продуктів у місцевих для потреб одеситів, мали ще й суто родинне підґрунтя.

Намагання слідчого пов’язати особу Бондарчука в підпільній діяльності «мельниківців» з іншими жителями Одеси — Віктором Крижанівським, В’ячеславом Ліпницьким та ще кількома, з його боку зустріли категоричне заперечення, як і причетність до написання листа з підписами окремих одеситів до міністра фашистської Німеччини Розенберга з проханням надання допомогу в проведенні збройної боротьби проти більшовицької влади.

(Альфред Розенберг — політичний і партійний діяч нацистської Німеччини, який після окупації частини території СРСР наголошував на необхідності послаблення СРСР не лише шляхом відокремлення від нього окремих державних утворень — насамперед України та Білорусі, а й надання українцям обмежених прав на розвиток власної культури та національної свідомості в певних рамках, на часткове самоврядування, окремі елементи державності під протекторатом Німеччини тощо. Ці ідеї Адольф Гітлер не підтримав. У 1946 році Розенберг за вироком Міжнародного військового трибуналу у Нюрнберзі був засуджений до страти через повішання. Страчений разом з іншими військовими злочинцями у ніч на 16 жовтня 1946-го. — Прим. А.Г.).

У відповідь на звинувачення слідчого щодо причетності до антибільшовицьких заяв і збору підписів Бондарчук повідомив, що змушений був це робити лише через утиски в роботі українського театру румунською окупаційною владою, розграбування театрального майна. Мовляв, підписи артистів збиралися задля захисту від свавілля. Відтак стверджував, що «не вважає такі дії ворожими до радянської влади і проявом ворожості до комуністичної партії (більшовиків)».

(Далі буде).

Антон ГРИСЬКОВ,
історик-краєзнавець,
член правління Одеської обласної організації
Національної спілки краєзнавців України.