Маршрутом «очеретяного» трамвая

Тарас Гончарук звернув увагу учасників екскурсії на важливі деталі побуту місцевих жителів. Межі земельних ділянок укладали із залишків каменю, створюючи неповторні композиції, у яких годі знайти два однакові елементи. Городи облаштовували в кілька ярусів — за зразком, запозиченим в італійців, щоб жоден клаптик землі не пропадав даремно, а давав урожай. Усе це свідчить про природну ощадливість, винахідливість та екологічність традиційного українського способу життя.

Українські хати-мазанки зазвичай білили вапном, яке не лише зміцнювало й захищало стіни, а й надавало оселям охайного, святкового вигляду. Недарма чепурна українська хата, оточена садом, так вражала чужоземців і стала одним із найупізнаваніших образів нашої культури: «Садок вишневий коло хати…».

Особливе враження справили печерні житла вздовж маршруту «очеретяного» трамвая. Вони водночас виконували роль осель і своєрідних укріплень, зберігали тепло взимку та прохолоду влітку. У них були просторі господарські приміщення для зберігання врожаю й окремого утримання худоби. Такі помешкання засвідчують високі адаптивні можливості українців, їхню здатність облаштовувати побут і давати собі раду навіть у невеликому віддаленому хуторі.

На маршруті збереглися й так звані бельгійські станції — пам’ятки періоду розвитку одеського трамвайного сполучення.

Кінцевим пунктом подорожі став Хаджибейський лиман. Дорога до нього пролягала то пагорбами, то «очеретяним» трамваєм. Екскурсанти слухали, як шумлять очеретяні зарості, а вагон погойдується, наче на хвилях, то занурюючись у зелені «джунглі», то виринаючи на відкриті ділянки.

Навколо лунали голоси птахів, а повітря було наповнене степовими ароматами полину, ромашки, шафрану та інших трав.

На березі лиману учасники милувалися смарагдовою водою і безмежною синню неба. Здавалося, що навіть найталановитіші художники-мариністи не змогли б сповна передати цю красу. Спостерігали також, як водяні вужі полюють на рибу, спритно зникаючи разом зі здобиччю у воді.

Енергійний і відданий своїй справі професор Тарас Гончарук, наділений умінням помічати найтонші природні та історичні деталі, щедро ділився енциклопедичними знаннями з минувшини, краєзнавства й гуманітарних наук. Із величезною любов’ю він розповідав про рідний край, щиро радів життю та виявляв свій особливий талант бути людяним, уважним, дотепним, трохи іронічним і невтомним.

На завершення переселенці заспівали українських пісень, висловивши в такий спосіб вдячність Тарасові Гончаруку за цю неповторну екскурсію.

Замість післяслова. Насамперед хочеться сердечно подякувати Тарасові Гончаруку. У своїй щирій захопленості він нагадує юнака, який прагне розповісти якомога більше, яскравіше й цікавіше. Уміє відчути зацікавлення кожного учасника екскурсії, підтримати його допитливість і відкрити новий простір для подальшого пізнання.

Водночас не полишає розуміння, що лише на зусиллях окремих ентузіастів важко вибудовувати дієві моделі екологічної освіти, пізнання історії та суспільного самоусвідомлення.

В Україні вже існують успішні приклади популяризації унікальних природних та історико-культурних маршрутів. Серед них — Тунель кохання біля селища Клевань у Рівненській області та Гайворонська вузькоколійка, подорож якою відкриває мальовничі краєвиди Поділля. Це лише окремі приклади з далеко не повного переліку природних, історичних і технічних див України.

Особливо хочеться, щоб такі екскурсії проводилися для дітей. Побачене й почуте може не лише розширити їхній світо-гляд, а й стати важливим профорієнтаційним досвідом, спонукати до вибору майбутньої професії або спеціальності.

Тарас Гончарук здатний стати для молоді авторитетною і значущою особистістю. Передусім це важливо для хлопців, яких у нашому суспільстві здебільшого виховують жінки і яким часто бракує позитивного чоловічого прикладу.

Але це вже не лише про історію чи природу. Це — про екологію думки, екологію спілкування та екологію нашого спільного простору.

Марія ФЕТІСОВА.