Дещо з історії ОУН в Одесі

Інтерес до цієї теми викликала й інша цікава інформація, свого часу опублікована одеським істориком В. Щетниковим на підставі вивчення румунських документів періоду тимчасової фашистської окупації Одеси, що збереглися у Державному архіві Одеської області (надалі — ДАОО). Вивчаючи діяльність українських патріотів, автор склав перелік із щонайменше десяти осіб, які працювали у культурно-навчальних закладах в окупованому місті й перебували під підозрою у причетності до українського визвольного руху. В цьому переліку назване й прізвище С. Бондарчука як тодішнього директора Одеського українського театру імені Т. Шевченка, відкритого на початку 1942 року з дозволу міської окупаційної влади, але буквально вже через кілька місяців забороненого і розграбованого (див.: Щетников В.П. До питання про діяльність українського руху опору в Трансністрії // Одеса і українці. — Одеса, 1997. — С. 35—36).

Інші дослідники — доктор історичних наук, професор Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова Т. Вінцковський та директор Центру міжнародних зв’язків і менеджменту Кагульського державного університету ім. Б.П. Хиждеу (Молдова) І. Нікульча, які опрацьовували відповідні джерела українських та румунських архівів, також припускали, що «група С. Бондарчука могла належати як до ОУН, так і до іншої націоналістичної організації», зауваживши, що «на жаль, простежити цю гіпотезу за іншими джерелами неможливо» (див.: Вінцковський Т.С., Нікульча І.Я. Українське самостійницьке підпілля у Трансністрії (1941—1944 рр.). // Український історичний журнал. — 2007. — №. 5. — С. 130). І все ж отримані ними результати архівно-пошукової роботи дозволили науковцям зробити виважене припущення, що «дане питання вимагає подальшого вивчення матеріалів з архівів СБУ…» (там же. С. 132).

Матеріали згаданих розвідок спонукали автора цих рядків до здійснення наступних кроків і стали підставою для письмового звернення до архіву Управління СБУ в Одеській області з відповідним запитом про наявність документів щодо громадян С. Бондарчука і С. Мануйлович у період тимчасової окупації міста. Отримана відповідь за електронним підписом керівництва УСБУ була досить змістовною, засвідчивши наявність у відомчому архіві матеріалів кримінальної справи за номером 08583 у двох томах, розслідуваної органами УНМДБ по Одеській області в 1944 році. У справі йшлося про вісьмох осіб, звинувачених у приналежності до Організації українських націоналістів у період окупації Одеси. При цьому важливо зазначити, що архівний підрозділ УСБУ надав ще й відскановані копії документів з тієї справи, і в переліку імен вказані прізвища С.К. Бондарчука, С.А. Мануйлович та їхнього сина Всеволода.

Попередній перегляд документів справи показав, що серед тогочасних знайомих акторської пари був і професор Одеського університету Федір Михайлович Шумлянський (1887—1980), також звинувачений у приналежності до українського націоналістичного підпілля під час тимчасової окупації міста.

Ці обставини підштовхнули до подальшого вивчення і порівняння інформації із документів, що зберігаються в архівній установі, а відтак створили передумови не тільки для відтворення певної послідовності в перебігу тогочасних подій у поневоленій Одесі, а й для доповнення вже наявних відомостей про загальну картину причетності різних за напрямами формувань ОУН до спільної боротьби у важких умовах підпілля в окупованому місті та за його межами.

Масив архівних документів, який підлягав вивченню, охоплював період не тільки 1941—1945 років, а й певний проміжок повоєнного часу. Останні з них були додані аж у 1992-у, тобто вже у часи проголошення державної незалежності України. Обсяг інформації, зафіксованої у виявлених матеріалах, давав надію на розкриття окремих аспектів оперативних таємниць сталінських спецслужб та румунських репресивних органів, а також на внесення ясності щодо використання ними різних методів оперативної протидії діяльності організованих осередків підпілля ОУН як у період тимчасової румунської окупації, так і в повоєнний час, уже після звільнення міста від фашистів. 

У зв’язку з цим на фоні тодішніх подій неможливо було не помітити того факту, що майже одразу після довго-жданого визволення Одеси від загарбників 10 квітня 1944-го в житті згаданих осіб почали відбуватися раптові та разючі для них зміни, а наступні роки стали для них періодом важких особистих випробувань.

Вражали своєю оперативністю дії слідчих тодішнього УНКДБ по Одеській області щодо затримання й арешту С.К. Бондарчука — 14 квітня, С.А. Мануйлович — 18 квітня та їхнього сина Всеволода — 30 квітня, заарештованих за підозрою в причетності до Організації українських націоналістів. Щодо арешту професора Ф.М. Шумлянського, то тут була певна пауза, пов’язана з незалежними для репресивних органів обставинами, а саме — його відсутністю на той час у вже звільненому місті та перебуванням на території Румунії. Відтак арешт професора за тим же звинуваченням відбувся майже на рік пізніше — 21 лютого 1945-го.

Якщо уважніше придивитися до послідовності перебігу тих подій, то слід зазначити, що С.К. Бондарчука попередньо затримали 14 квітня, а документи про його кримінальне переслідування та постанову про арешт оформили із понад добовим запізненням — 16 квітня 1944 року. Слідчий підрозділ УНКДБ по Одеській області оголосив йому підозру за порушення ст. 54-1а — «перехід на бік ворога», ст. 54-10 — «пропаганда та агітація, яка полягає в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади», 54-11 — «участь в організації, утвореній для підготовки або вчинення одного із злочинів, передбачених у цьому розділі» тогочасного КК УРСР. Слідом за ним й іншим пізніше заарештованим у рамках об’єднаної кримінальної справи особам висунули переважно такі ж звинувачення у контрреволюційних злочинах, які загрожували арештантам «вищою мірою соціального захисту — розстрілом» та оголошенням «ворогом трудящих».

У постанові про арешт С.К. Бондарчука від 16 квітня, з-поміж іншого зазначалося, що він особисто «належав до контрреволюційної організації українських націоналістів, створеної представником Центрального проводу ОУН Богданом Яворським в Одесі».

Варто звернути увагу на те, що сучасні історики Є.Г. Горбуров і М.М. Шитюк називають ім’я Яворського як керівника Миколаївського обласного проводу ОУН — псевдонім «Директор». При цьому зазначають, «що «Директор» тримав зв’язок з Одеським обласним проводом ОУН, куди часто виїжджав — через Одесу надходили завдання та вказівки з центрального проводу ОУН в Україні. «Директор» також займався питаннями матеріального забезпечення миколаївських осередків ОУН, безпосередньо керував інформаційною мережею в області, яка мала на меті агітацію, поширення літератури серед населення, залучення нових членів до організації тощо» (див.: Горбуров Є.Г., Шитюк М.М. Суспільно-політична та бойова діяльність націоналістичного підпілля Півдня України в роки німецько-румунської окупації. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. — С. 27).

У документах «Одесского мартиролога» (Т. 3. — Одесса, 2005. С. 672) Богдан Яворський названий представником оунівського підпілля, який восени 1942 року залучив до лав учасників руху опору студента історико-філологічного факультету Одеського університету Святослава Караванського (1920—2016), майбутнього відомого українського дисидента, котрий за свої переконання провів понад 30 років ув’язнення у сталінських і радянських таборах. Детальнішу інформацію щодо останнього див.: Мизичко О. Український студентський рух в Одесі у роки румунської окупації (1941—1944) // Інтелігенція і влада. Матеріали п’ятої Всеукраїнської наукової конференції 24—25 грудня 2009 року. — Ч. 1. — Одеса, 2009. С. 159—164.

У «Частковому списку членів ОУН — жертв нацизму», опублікованому в канадському виданні «Гомін України» (м. Торонто) Богдан Яворський — уже з іншим псевдонімом («Мирон») — названий як учасник похідних груп ОУН (б), обласний провідник ОУН (б) Одещини, референт СБ обласного проводу ОУН (б) (див.: «Гомін України», рік LXII, №40 (3380), 26 жовтня 2010, С. 43). У цьому ж часопису, поряд з іншими учасниками визвольних змагань, вміщена і його фотографія як активного підпільника ОУН.

З історичних джерел знаємо, що ОУН була створена у 1929 році націоналістичною молоддю, яка ставила за мету участь у боротьбі проти будь-яких окупантів України, що зазіхали на її землі. З часом і під впливом подій, пов’язаних зі зміною міжнародної обстановки напередодні і з початком Другої світової війни, а також у зв’язку з накопиченням певних протиріч у самій ОУН в органі-зації стався розкол і від лютого 1940-го постали фактично дві різні структури, які мали однакову назву «ОУН». Степана Бандеру обрали головою революційної ОУН, а керівником її поміркованого крила залишився полковник Андрій Мельник (відтоді їх почали називати «бандерівцями» й «мельниківцями»). Націоналісти ставили за мету створення на окупованих територіях України незалежної держави (див.: Косик О. Українська повстанська армія. Короткий історичний огляд // Українська Повстанська Армія: шлях до визнання. — К. — Видавець Дмитро Мартинюк. 2007. С. 10—11).

Наявність осередків і підтвердження діяльності обох організацій — ОУН (б) та ОУН (м) — простежуються і в окупованій Одесі, що відображено і в матеріалах згаданої вище архівної справи.

Варто зазначити, що на початку 1941 року центральний провід ОУН розпочав створення похідних груп, які мали діяти після нападу фашистської Німеччини на СРСР, просуваючись услід за німецькими військами в глибину радянської території. Такі групи формувалися за кордоном в умовах конспірації, переважно з емігрантських кадрів ОУН.

Перед похідними групами, що планували діяти в південному регіоні УРСР, ставилися такі завдання: захопити в свої руки всі керівні посади у місцевих органах самоврядування на окупованій території або поставити на їх чолі спеціально відібраних осіб, які вороже ставилися до радянської влади; створити міцні оунівські організації; розпочати активну націоналістичну пропаганду серед населення. Такі дії, на погляд оунівського керівництва, мали довести окупаційній владі, що населення окупованих областей Півдня України повністю підтримує ОУН.

Південні групи оунівців були заздалегідь організовані, керівництво визначило місцевості, яких вони повинні досягти, осісти там і працювати. Висилали ці групи проводи ОУН як «бандерівців», так і «мельниківців» (див.: Горбуров Є, Котляр Ю., Шитюк М. Повстансько-партизанський рух на Півдні України в 1917—1944 рр. — Херсон. — ОЛДІ-плюс. 2003. С. 185—187).

Ім’я Богдана Яворського як представника «центрального комітету українських націоналістів» називає й С. Бондарчук під час першого допиту, проведеного невдовзі після арешту, що й зафіксовано у протоколі слідства від 15.04.1944 року. Тоді ж була заповнена анкета на арештованого, де засвідчені певні відомості про Степана Корнійовича Бондарчука, які різняться з вміщеними у сучасній Вікіпедії. За даними цього інтернет-ресурсу, він є уродженцем села Кодня, що на Житомирщині, а за матеріалами анкети затриманого — села Закусилівка тієї ж Житомирщини.

Впадає у вічі й те, що С. Бондарчук одразу й досить відверто називає слідчому УНКДБ дату свого вступу до ОУН — листопад 1941 року, а також засвідчує особисту участь у зустрічі з Богданом Яворським на приватній квартирі у колі групи з десяти інших осіб, переважно з представників української інтелігенції Одеси. При цьому за-значає головну мету того зібрання, узгоджену й озвучену представником ОУН: «відкрити українські театри, школи, випускати газети, журнали і таке інше з метою організації та виховання українців в націоналістичному дусі Самостійної України» (архів УСБУ в Одеській області. Спр. 08583. Том 1. — Арк. 14).

Серед учасників тієї зустрічі в Одесі він вказав прізвища: Садового Федора Йосиповича, вчителя початкової школи, Крижанівського Віктора, Каковського Всеволода (Кармазин-Каковський Всеволод Якович (1898, Полтава — 1979, Ясси — за даними Вікіпедії, за уточненими даними: 1898, с. Крештешти, поблизу м. Ясси, Румунія — 1988, м. Мюнхен, Німеччина. — Прим. А.Г.), Мануйлович Софії Андріанівни, своєї дружини, Черняхівського Володимира та його дружини, Маяка Йосипа Федоровича (1882—1974), артиста українського театру, Шумлянського Федора Михайловича, професора університету (як імовірного учасника), Пелішенка Євгена Івановича. Як підсумок, що зазначено у протоколі, — написання тексту звернення на адресу румунського окупаці-йного губернатора з відповідним клопотанням про відкриття названих українських установ та закладів «складались мною (тобто С.К. Бондарчуком — Прим. А.Г.) та Шумлянським» (архів УСБУ в Одеській області. Спр. 08583. Том 1. — Арк. 15). С. Бондарчук визнав також факт отримання примірників нелегального українського видання — газети «Нова доба», наданих Богданом Яворським усім присутнім для ознайомлення з патріотичним змістом та розповсюдження серед однодумців.

(Далі буде).

Антон ГРИСЬКОВ,
історик-краєзнавець,
член правління Одеської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.