№ 27 (22603) четвер 23 липня 2026 року

За останній час склалася традиція, що двічі на рік «Українська правда» (https://www.pravda.com.ua) записує інтерв’ю з керівником фонду «Повернись живим» Тарасом Чмутом. Адже розмова з ним — це наче звірити компас, щоб розуміти, куди рухаємося.

Про цю бесіду ми домовлялися кілька місяців. Чмут переносив зустріч через брак, на його думку, нових і актуальних тем, щодо яких він ще не висловлювався.

Цілком випадково погодили дату запису, не знаючи про плани Володимира Зеленського звільнити уряд Юлії Свириденко та позбутися Михайла Федорова з Міністерства оборони. Як співає Віктор Павлік: «Все сталося само собою» — кращого моменту для такої розмови годі було й шукати.

Найвеличніший пам’ятник Києва — це, безумовно, пам’ятник Богдану Хмельницькому, відкритий у 1888-у на Софійській площі під час святкування 900-ліття Хрещення Русі. Він був спільним результатом ініціативи українських інтелектуалів, підтримки царського уряду та роботи російських майстрів. Збір коштів проводився за всеросійською підпискою із 1870 року.

Хто ж був тим українським інтелектуалом, якому належала ідея встановлення цього пам’ятника? Ним був Микола Іванович Костомаров (1817—1885) — видатний український історик, етнограф, письменник, поет-романтик і громадський діяч, один із засновників Кирило-Мефодіївського братства та ідеолог українського національного відродження. Він народився 4 травня 1817 року в селі Юрасівка, Воронезька губернія (нині — РФ). Його батько був російським поміщиком, а мати — українською кріпачкою.

Україна вже понад дванадцять років бореться за своє існування, а п’ятий рік поспіль живе в умовах повномасштабної війни. Наші захисники й захисниці щодня ризикують життям заради держави, і держава зобов’язана забезпечувати належне поповнення Сил оборони. Це аксіома. Мобілізація — питання виживання країни.

Але є ще одна аксіома: навіть під час війни закон залишається законом, а права людини — недоторканними.

Те, що ми спостерігаємо останнім часом навколо мобілізаційних заходів, свідчить про системну проблему, коли межа між законними процедурами та відвертим свавіллям дедалі частіше стирається. І саме тому про це потрібно говорити відкрито, написав у своїй авторській колонці на «Українській правді» (https://www.pravda.com.ua) Дмитро ЛУБІНЕЦЬ, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини з 2022 року.

Президент Володимир Зеленський визначився з кандидатом на посаду Головнокомандувача Збройних сил України — ним стане генерал-майор Михайло Драпатий.

Народився 21 листопада 1982 року у Кам’янці-Подільському (Хмельницька область). Вищу військову освіту здобув у Харківському інституті танкових військ. По завершенні навчання у 2004-у почав службу в 72-й окремій механізованій бригаді.

На початку війни на сході України командував другим механізованим батальйоном цієї мехбригади. Брав участь у звільненні окупованого Маріуполя. За його наказом 9 травня 2014-го українські бойові машини піхоти прорвалися через блокпости окупованого міста. У першій БМП, яка перетнула загородження, був і сам Драпатий. Очолював прорив українських підрозділів з оточення під Ізвариним («Ізваринський котел»). Воював в Авдіївці та Ясинуватському районі Донецької області. Потім були бої в районі Бахмутської траси.

На момент повномасштабного вторгнення був заступником командувача Об’єднаних сил апарату Головнокомандувача ЗСУ. 17 березня 2024 року бригадний генерал Михайло Драпатий призначений заступником командувача військ оперативного командування «Південь» Сухопутних військ й очолив оперативне угруповання військ «Південь» (з червня — оперативне угруповання військ «Каховка», з вересня — «Кривий Ріг»). Керував обороною Кривого Рогу, тоді окупантів вдалося зупинити й стабілізувати лінію зіткнення. Був одним із командувачів, які керували звільненням правобережжя Херсонщини.

Сучасний світ ніколи не мовчить. Щосекунди екрани наших телефонів спалахують новими повідомленнями, які борються за найцінніше — нашу увагу. Та чи завжди інформація, яку ми споживаємо, робить нас мудрішими? Іноді вона не просвітлює, а виснажує, не допомагає зрозуміти світ, а непомітно починає керувати нашими емоціями, думками й навіть нашим ставленням до життя.

Звичайний ранок, людина щойно прокинулася і ще не встигла випити каву, як рука вже тягнеться до смартфона. На екрані одна за одною з’являються новини: ракетний обстріл, смертельна аварія, економічна криза, стихійне лихо, політичний скандал… Минуло лише п’ять хвилин, а серце вже б’ється швидше, думки наповнюються тривогою, настрій зіпсований ще до початку дня. При цьому нічого з прочитаного безпосередньо не сталося з цією людиною саме зараз. Проте її мозок сприймає кожне повідомлення як потенційну загрозу, ніби всі ці події відбуваються поруч. Так непомітно звичайний ранок перетворюється на джерело стресу, а телефон — із засобу зв’язку на постачальника постійної тривоги.

Нещодавно в Музеї української книги Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки імені М.С. Грушевського відбулася презентація книги Максима Бутченка «Острів ГУР. Таємниці. Операції. Війна».

Попри те, що автор не зміг бути присутнім особисто, завдяки сучасним цифровим технологіям він узяв участь у зустрічі онлайн. Під час цієї розмови розповів про історію створення книги, виклики, з якими зіткнувся, працюючи над нею, спілкування з військовослужбовцями Головного управління розвідки Міністерства оборони України, відповідальність за висвітлення подій війни (достовірність фактів і, водночас не розкриття військових таємниць).

120 років тому народилася Олена Теліга — українська поетеса, публіцистка, літературна критикиня, діячка ОУН

Її життя було яскравим і сповненим рішучості, але, на жаль, трагічно обірвалося: у лютому 1942 року її розстріляли нацисти в Бабиному Яру в окупованому Києві. Кожен, хто тільки знайомиться з постаттю Олени Теліги, вже не залишається байдужим ні до її долі, ні до долі нашої Батьківщини, за яку вона віддала своє життя.

Олена Теліга народилася 21 липня 1906 року в родині українських інтелігентів неподалік Москви. Її батько, викладач Московського інженерного училища, інженер-гідротехнік Іван Шовгенів (Шолґєнов), був родом із села Кам’янка Куп’янського повіту Харківської губернії і до переїзду мав прізвище Шовгеня. Мати — Уляна Нальянч-Квачковська — родом із Старокостянтинова на Поділлі зі священницької сім’ї, була чуйною і доброю жінкою. Мовою спілкування Шовгенівих на той час була російська, але колискові мати співала українською.

У Європі з’явився вражаючий пішохідний маршрут через шість країн. Його довжина — майже 3,5 тисячі кілометрів. Старт — у Польщі, фініш — в Італії.

Ця пригода аж ніяк не для слабкодухих. Як пише https://www.timeout.com, маршрут під назвою «Вовча стежка» складається із семи безперервних етапів. Загальний набір висоти на ньому — понад 78400 метрів, що можна порівняти із дев’ятикратним сходженням на Еверест.