«Я мушу бути зі своїм народом»

У 1900 році закінчив академію. Йому, кандидатові богослов’я, запропонували роботу в одній із російських семінарій, але він відмовився й почав працювати учителем у селах Янівці та Гороховатці. У 1901-у — помічник інспектора в Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Щоправда, його викладацька кар’єра там завершилася скандалом. На закінчення 1903 — 1904 навчального року було зроблено загальну фотографію курсу, на якій наснажені національними ідеями семінаристи, з подачі Володимира Чехівського, в самому центрі помістили світлину Тараса Шевченка. У наступному навчальному році працював у рідній академії в Києві, але в 1905-у за революційну діяльність та українофільські погляди його перевели до Черкас, де викладав російську словесність у тамтешньому духовному училищі та історію літератури і теорію словесності в чоловічій гімназії. Активно долучався до політичної діяльності: був членом Революційної української партії (РУП), згодом — Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), організувавши там осередок цієї партії.

Під час революційних подій 1905—1907 років Володимира Чехівського обирали депутатом до першої Державної думи (1906). Після її розпуску за участь в українському національному русі відбував заслання у Вологодській губернії. Лише наприкінці 1907-го завдяки наполегливості виборців та депутатів української фракції Держдуми повернувся із заслання до Києва.

Утім, позбавлений права викладати в духовних навчальних закладах, на початку 1908-го був змушений переїхати до Одеси, де працював інспектором, пізніше — директором Михайло-Семенівського сирітського будинку «Благодійного Товариства», вчителем літератури в електротехнічному училищі Гадяцького, політехнічному училищі Дойна (політехнікумі), у приватній гімназії Гінкулової-Гефена, у млиново-технічному училищі, комерційній школі. Задля підвищення кваліфікації у 1913-у прослухав однорічний курс для вчителів середніх шкіл при тоді Новоросійському університеті. У 1913—1914 роках викладав історію в 1-й та 3-й міських гімназіях. Перебував під гласним наглядом поліції. Брав активну участь у діяльності Української громади і товариства «Просвіта» Одеси.

Після Лютневої революції 1917-го став редактором газети «Українське слово», що виходила в нашому місті, очолив Одеський комітет УСДРП і з квітня був членом 

Української ради від Одеси. Із травня — окружний інспектор Одеської шкільної ради, очільник місцевої філії Всеукраїнського вчительського союзу. З літа 1917-го — гласний Одеської міської думи. В жовтні — листопаді — керівник Одеського революційного комітету. Із листопада — політичний комісар Одеси та губернський комісар освіти Херсонщини.

На початку 1918-го Володимир Чехівський переїхав до Києва, де читав лекції з історії України та української культури в політехнічному й медичному інститутах, а також на вчительських курсах. Тоді ж обраний членом ЦК УСДРП. У квітні призначений директором департаменту віросповідань з правами міністра в уряді УНР.

За правління гетьмана Скоропадського працював у міністерстві віросповідань та церковної політики, але не полишав партійної роботи: писав публіцистичні статті та розвідки із соціально-економічних питань. У процесі підготовки антигетьманського повстання став активним діячем Українського національного союзу, увійшов до Українського революційного комітету.

У ніч із 13 на 14 листопада 1918 року організував у Києві виступ проти гетьманського уряду. Директорія, яка 19 грудня прибула до столиці, затвердила Раду народних міністрів, а її головою призначила соціал-демократа Володимира Чехівського. Саме під час його прем’єрства 22 січня 1919-го був проголошений 

Універсал про об’єднання Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) у соборну (єдину) Україну. 1 січня 1919-го уряд УНР ухвалив закони про державну мову України (українську) і про автокефалію Української православної церкви, а 5 січня — земельний закон.

Однак шалений наступ більшовиків витіснив Директорію аж на Поділля. Її становище погіршилося і через присутність на Півдні іноземних військ Антанти. Прем’єр Чехівський, який був явним противником зближення із силами Антанти, зрештою опинився в меншості й у середині лютого залишив посаду. Після цього перебував в опозиції до Симона Петлюри, а навесні 1919-го став одним із організаторів Трудового конгресу в Кам’янці-Подільському, на якому з лівих засад «трудовики» розкритикували політику Директорії.

Володимир Мусійович залишився на території України після її окупації Червоною армією. Зі словами «Я мушу бути зі своїм народом» він повернувся до Києва. У 1920-у був одним з лідерів Української комуністичної партії (незалежних). У жовтні 1921-го брав участь у першому Всеукраїнському церковному соборі, який підтвердив незалежність Української автокефальної православної церкви. Був радником митрополита УАПЦ Василя Липківського і благовісником («проповідником») цієї церкви та організатором Пастирських курсів у Києві. Він став одним із головних ідеологів української церковної автокефалії, прихильником християнського соціалізму. У жовтні 1927-го — голова другого Всеукраїнського собору УАПЦ. Парадоксальне поєднання лівої ідеології та релігійності зумовило всю подальшу діяльність Чехівського.

Паралельно працював і в науковій сфері: викладачем історії в медичному та політехнічному інститутах.

Особисте життя Володимира Чехіського було завжди скромним. Особливо бідував у другій половині 1920-х, коли його як активного діяча УНР позбавили прав, усунули від викладання в медичному та політехнічному інститутах, інших закладах. Для утримання родини у 1924—1929 роках займався перекладами з російської мови на українську. Сучасники називали Володимира Мусійовича «Святою по вдачі людиною»

Наприкінці 1920-х радянська влада розпочала масовий терор, який спершу зачепив інтелігенцію. Тоді, в 1929-у, фабрикується так звана «справа Спілки визволення України», за якою звинувачують одразу кілька сотень осіб. Серед них і Чехівського. У 1930-у його засуджують до 10 років позбавлення волі. Вже через рік переводять до Ярославля. А із 1933-го — відбуває покарання у Соловецькому таборі особливого призначення. У 1936-у додатково засуджений до трьох років позбавлення волі. 3 листопада 1937-го розстріляний у карельському урочищі Сандармох разом з великою групою української інтелігенції.

На всіх етапах громадсько-політичної діяльності Володимир Чехівський величезного значення надавав справі збереження й розвитку національної культури українського народу. Але через зачарування модною на той час соціалістичною ідеологією він зробив найбільшу помилку (як і Володимир Винниченко), повіривши московським комуністам. На відміну від останнього, Чехівський залишився в окупованій Україні, сподіваючись вплинути на погляди більшовиків, але ця спроба була приречена на трагічний фінал. Реабілітований Верховним судом УРСР 11 вересня 1989 року.

Володимир Чехівський — не лише історична постать, а символ українського патріотизму, мужності, жертовності, глибокої віри та незламної боротьби за державну незалежність України й істинну автокефалію Української православної церкви. Його життя — це приклад для всіх, хто прагне вірно служити Богові, українській нації та українській державі.

У вересні 2024 року ім’я Володимира Чехівського присвоєне колишньому 2-у провулку Олександра Невського в Одесі.

За словами доктора історичних наук, професора Тараса Вінцковського, «Чехівський… був однією з тих постатей поряд з Сергієм Шелухіним, поряд з Іваном Луценком, поряд з Іваном Липою, які стали обличчям Української революції в Одесі і, напевно, в широкому сенсі на півдні України».

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.