Установча місія

У суспільній свідомості проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року нерідко сприймається як початок сучасної української державності. Насправді ж цей день став логічним завершенням процесу, який розпочався значно раніше — з ухвалення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990-го.

Саме Декларація вперше визначила фундаментальні принципи майбутньої держави: верховенство українських законів, самостійність у внутрішній і зовнішній політиці, економічну незалежність, власне громадянство, право на власні Збройні сили, фінансову систему та міжнародні відносини. Уперше було задекларовано право українського народу самостійно визначати свою історичну долю.

Однак значення Декларації не обмежувалося її політичними заявами. Вона стала програмою практичного державо-творення. Протягом наступних місяців Верховна Рада України першого скликання послідовно реалізовувала її положення, формуючи інституційні основи майбутньої незалежної держави. Було внесено принципові зміни до Конституції Української РСР, законодавчо закріплено пріоритет Конституції і законів України, ухвалено закон «Про економічну самостійність Української РСР», створено Національний банк України, започатковано власну фінансову систему, реформовано судові органи, розпочато створення самостійних державних інституцій. Кожне із цих рішень було ще одним кроком до реального суверенітету.

Особливо важливим стало рішення Верховної Ради України відмовитися підтримати так званий «оновлений Союзний договір», який мав зберегти Радянський Союз у модернізованій формі. Конституційна більшість українського парламенту усвідомлено відхилила цей проєкт, фактично зробивши вибір на користь власної державності.

Події серпня 1991 року лише прискорили історичний процес. Після провалу московського путчу Верховна Рада України 24 серпня ухвалила Акт проголошення незалежності України. Це рішення стало не політичною імпровізацією, а закономірним завершенням курсу, визначеного Декларацією про державний суверенітет.

Не менш важливим було рішення парламенту винести питання незалежності на Всеукраїнський референдум. 1 грудня 1991 року понад дев’яносто відсотків громадян України підтримали Акт проголошення незалежності. Це була не лише переконлива перемога прихильників незалежності, а й найвищий можливий рівень демократичної легітимації нової держави. Саме волевиявлення українського народу стало вирішальним аргументом для швидкого міжнародного визнання України.

Згодом історики й правники дедалі частіше характеризували Верховну Раду України першого скликання як парламент, що виконав установчу місію сучасної української державності. Це визначення отримало і законодавче закріплення. Така оцінка є не лише даниною історичній пам’яті, а й визнанням реальної ролі парламенту у створенні незалежної України.

Нещодавно держава зробила ще один важливий крок до історичної справедливості, законодавчо встановивши статус Засновника сучасної держави Україна для народних депутатів, які підтримали Декларацію про державний суверенітет України та Акт проголошення незалежності України. Йдеться не про привілеї й не про особливі відзнаки. Йдеться про належне визнання відповідальності тих людей, які в переломний момент історії ухвалювали рішення, що визначили майбутнє нашої держави.

Сьогодні, коли Україна знову зі зброєю в руках захищає свою свободу і незалежність, події 1990–1991 років набувають нового звучання. Ми дедалі глибше усвідомлюємо, що незалежність не виникає одномоментно. Вона формується через політичну мудрість, відповідальні державні рішення, підтримку народу та готовність захищати власну державу. Саме тому Декларація про державний суверенітет України залишається не лише історичним документом. Вона є символом початку сучасного українського державотворення і нагадуванням про те, що майбутнє країни завжди починається з відповідальності людей, які здатні ухвалювати рішення в інтересах своєї держави.

Через майже тридцять шість років після її ухвалення ми маємо всі підстави сказати: шлях, який розпочався 16 липня 1990-го, триває й сьогодні. Його продовжують ті, хто боронить Україну на фронті, працює заради її розвитку в тилу та зберігає віру в те, що незалежність — це не лише історичний факт, а щоденна праця всього українського народу.

Минає тридцять шість років. Багатьох моїх колег уже нема серед живих. Але щоразу, коли переглядаю фотографії тих засідань, згадую не лише результати голосувань. Перед очима постають обличчя людей, які, попри різні політичні погляди, розуміли: історія поставила перед ними вибір, від якого залежало майбутнє України.

Микола ГОЛОВЕНКО,
академік НАМН України, народний депутат — Засновник сучасної держави Україна.

На світлині: депутати Верховної Ради першого скликання від Одещини. Саме їм судилося виконати історичну місію — ухвалити Декларацію про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України та закласти правові основи сучасної української державності. Перший ряд (сидять, зліва направо): Македонський І.І., Симоненко В.К., Поджаров І.І.; верхній ряд: Романов Ю.С., Дорогунцов С.І., Головенко М.Я. Снігірьов М.М.