Останній кошовий отаман Запорозької Січі

Виникає багато запитань щодо дати народження Петра. Донині підставами для її визначення є напис на могильній плиті, встановленій через 53 роки після його смерті, а також лист архангельського цивільного губернатора І. Мезенцева. Останній у 1801-у визначив вік Калнишевського 110 роками, зваживши на надзвичайно старечий вигляд в’язня.

За легендою, записаною в 1970 році від старожилів Пустовійтівки, восьмилітній Петрик пас худобу за селом і зустрів запорожців; ті дали хлопчині покурити козацької люльки, і він, відчувши дух козацької вольниці, подався з ними на Запорожжя. Утім, перші достеменні згадки про Петра Калнишевського з’являються у джерелах лише у 1750-х: він належав до Кущівського куреня Війська Запорозького Низового, із 1752-го згадується як похідний полковник, із 1754-го — як військовий осавул, пізніше — як військовий суддя.

У 1762-у Петро Калнишевський був обраний кошовим, але того ж року, після зустрічі в Москві з імператрицею Катериною II на її коронації, втратив посаду. І все ж у 1765-у, всупереч царській волі, його знову обрали кошовим отаманом, і на цю посаду переобирали десять разів поспіль. Посівши місце кошового отамана, він виявив талант державного діяча й адмі-ністратора, дипломата й воєначальника.

Його заслуги, авторитет згодом мусила визнати й цариця, котра 1770 року оголосила подяку Війську Запорозькому за доблесть у російсько-турецькій війні, а самого кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами (за деякими дореволюційними джерелами, найвищою відзнакою імперії — орденом Андрія Первозванного). 1773-го йому було присвоєне військове звання російської армії «генерал-лейтенант». Адже саме під командуванням Петра Калнишевського запорозькі козаки у 1770-у взяли штурмом турецьку фортецю Хаджибей.

Після ліквідації гетьманства 1764 року запорожцям доводилося на власній шкірі відчути вовчі зуби царського уряду, жорстоку й послідовно деспотичну політику Катерини II. Козацькі землі постійно захоплювали російські вельможі та поміщики, їх роздавали колоністам, що спричиняло майже безперервні суперечки і сутички.

Попри майже безперервні бойові дії, Калнишевський переймався не лише визначенням та захистом кордонів запорозької території, а й усіляко стимулював якнайшвидше освоєння її великих і безлюдних просторів, сприяв переселенню селян із різних регіонів України на землі «Вольностей Війська Запорозького Низового» та прилеглі території. Завдяки його турботам у Дикому Полі з’явилося 45 нових сіл, 4000 хуторів, у яких до 1775 року мешкало близько 55 тисяч осіб. Він, наскільки міг, намагався вести самостійну політику, максимально уникаючи конфронтації з царизмом.

У «Маніфесті» Катерини II від 3 серпня 1775 року про зруйнування Запорозької Січі серед переліку багатьох «звинувачень» прямо сказано, що «заводя собственное хлебопашество, розторгали они тем самое основание зависимости их от Престола нашего...». Це було основне звинувачення на адресу кошового.

Доля Запорозької Січі остаточно вирішилася 23 квітня 1775-го на так званій раді при «височайшому дворі». На ній з розробленим планом знищення Січі за допомогою збройних сил виступив новоросійський генерал-губернатор Потьомкін, котрий відіграв зрадницьку, підступну роль. Деякий час він загравав із козаками, навіть записався до Кущівського куреня, одержавши прізвисько Грицько Нечеса, але саме він став виконавцем «монаршої волі» й особливо жорстоко розправився із запорозькою вольницею.

Проти Запорозької Січі було використане понад 100-тисячне військо на чолі з генералом Текелі, що поверталося з російсько-турецької війни. Воно швидко зайняло Запорожжя, почасти — завдяки раптовості нападу, а також нечисленності січової залоги. Старшинська рада з участю духовенства після тривалого обговорення вирішила здати Січ без опору. Однак переважна частина рядового козацтва мала намір вступити в боротьбу з царськими військами. Багато зусиль доклали кошовий отаман Петро Калнишевський і запорозький архімандрит Володимир Сокальський, щоб переконати козаків скоритися імператорській волі. Свою позицію вони пояснювали небажанням проливати християнську кров.

Найбільше постраждав Петро Калнишевський, якого разом із двома кошовими старшинами без суду й слідства відправили в довічне заслання й ув’язнення. Про сумну долю колишніх запорозьких керівників не могли довідатися навіть найближчі родичі. Лише майже через століття дослідники за архівними документами встановили, що кошового отамана Петра Калнишевського заслали в Соловецький, військового писаря Івана Глобу — в Туруханський, а військового суддю Павла Головатого — в Тобольський монастирі. Останній кошовий отаман запорозьких козаків провів чверть століття в нелюдських умовах.

Помер Петро Іванович Калнишевський на 113-у році життя 12 листопада 1803-го в цьому ж монастирі, де добровільно залишився й після його «помилування» Олександром І у 1801-у. Похований на головному подвір’ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Могила не збереглася.

Останній кошовий Запорізької Січі був глибоко віруючою людиною і багато допомагав церквам і монастирям України. За своє життя він лише особистим коштом збудував із десяток церков на Роменщині, у Києві, на Запоріжжі, робив їм щедрі дарунки. При всіх храмах на землях «Вольностей Війська Запорозького» були церковно-парафіяльні та підвищеного типу школи, діяли шпиталі для немічних, старих і хворих, які утримувалися коштом святого праведника.

2008 року Помісний Собор Української православної церкви Київського патріархату з нагоди 1020-ліття Хрещення Київської Русі-України благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих. На вшанування останнього кошового отамана в багатьох містах і селах України встановлені пам’ятники або пам’ятні знаки, названі вулиці та храми. В Одеській області поблизу Березівки, на місці, де у 1770 році козаки під керівництвом Петра Калнишевського стояли табором на берегах Тилігулу, встановлено пам’ятний знак. А ще відреставровано криницю, з якої, за легендою, вони пили воду.

28 лютого 2011 року депутатська більшість Одеської міськради, основу якої складали представники Партії регіонів, визнала помилковим рішення сесії міськради попереднього скликання від 10 липня 2008-го «Про погодження місця розташування пам’ятника кошовому отаману Петру Калнишевському». Лише 30 липня 2024-го розпорядженням голови Одеської ОВА Олега Кіпера провулок Чапаєва в Пересипському районі перейменований на честь останнього кошового отамана Запорозької Січі. Сподіваємося, що після нашої перемоги над московитами Одеса гідно вшанує не тільки Петра Калнишевського, а й усіх героїв боротьби за незалежність.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.