Марина ЗАБУРАННА. Ну-с, консерва!

По хліб!

Якось вмить оглядаюся на вікно, в яке прямо-таки намагаються влізти пухкі бузкові віти, а за ними — високі каштанові суцвіття. Гарно! Травень! Вулицею біжать люди — різні, а попід бузком ховається двійко підлітків: точно зламають, точно!

Купила хліб і швидко повернулася додому. Зустріла майстра. Майстер, за добрим одеським звичаєм, майже мій родич, який від тієї радості пообіцяв мені знижку — п’ять доларів. Пообіцяв — значить… це ще нічого не значить. Та і я знижки не дуже люблю: грошима таки дешевше!

Холодильник відремонтували. Швидко. Ну, думаю, треба на базар побігти. Не стояти ж порожнім тепер холодильнику, який відремонтували все ж зі знижкою — п’ять доларів. Та й сезон овочів почався! Кабачки, огірки, помідори! І шпинат треба! Шпинат! Так у тих своїх штанах і пішла. А що — ділова така жіночка: штани, сорочка, підбори і плащ. Модні вже кілька сезонів ці плащики.

Одеські базари завжди різнокольорові, пахучі, гучні й веселі, метушливі часом. Люблю забігати сюди ближче до одинадцятої у будні. Як і сьогодні. Тітка Маргарита пропонує свіжу тюлечку! Дядько Борис десь із Кілії привіз таких красивих огірків! Ну! Ну як тут втриматися! Треба брати!

Дорогою додому слухала щось у навушниках. Відносно задоволена собою і своїм життям. І щаслива, бо купила свіжу тюлечку! Іду й думаю, як би встигнути до вечері спекти гречаного хліба. Аж раптом, мов нізвідки, з’являється якийсь чоловік років сорока п’яти. Напідпитку.

— Алла Ніколаєвна, я от за вамі бєгу, смотрю і со страхом думаю, нє поставітє лі ви мнє двойку?

Оооооо! Йду далі. Мовчу. Не реагую. Хоч у мені й здійнялася хвиля обурення. Тіло аж вібрує! А він продовжує:

— А вам вот так в етіх туфєльках нармальна? Такой каблук! Может, красовкі, дєвушка?..

Вперто ігнорую і йду собі далі, вдаючи, що слухаю лекцію. І воно б нічого, якби він, оцей чоловік, не підняв у моїй голові бунт думок. Думок про мої штани. Думок, які й до того не вщухали. Скільки ще знаків тобі треба, жінко? Може, вже сьогодні час?

— Дєвушка, а ви тут, навєрноє, бухгалтером гдє-то рядом работаєте?

Як мені хотілось розплакатися, розридатися! Прямо посеред вулиці! І сказати, що про нього думаю! Але йому в такому стані сказати — страшно, та й чи має сенс?! А я ж не бухгалтер! І навіть не бухгалтерка! Не в офіс я — на базааар! Я ж жінка — молода й красива! А він до мене отак! Не знайомитися йде! Не компліменти робить! А ось так — зневажливо підколює!

Але я мужньо стримувала емоції і йшла далі. Могла б сказати, що він — бовдур, але ж — ні, не сказала. Розумію, що це — підказка! Що по-іншому до мене достукатися не могли!

— Ну-с, консерва! Сіра миша! Як у тобі в оцих штанах помітити жінку? Її ж навіть через збільшувальне скло не буде видно! Вже тобі он якийсь випивайко озвучив! Свої б не ризикнули. А він — насмілився. Що йому — це ж майже, як у потязі: ми більше, швидше за все, не побачимося.

Чоловік дорогою зник. Рівно тоді, коли я прийняла думку, для чого мені ця зустріч. А в голові, мов на повторі:

— Дєвушка, а ви тут, навєрноє, бухгалтером гдє-то рядом работаєте?

— Алла Ніколаєвна, двойку нє поставітє?..

З того часу у моєму гардеробі немає тих нудних, широких, мов знятих із якогось діда, чорних штанів. І не тільки їх. Такий урок!