Мова – ключ до успіху

При цьому важко визначити той найефективніший спосіб, який призвів би до перевороту в суспільній свідомості. Діяти батогом чи пряником? Накладати штрафні санкції чи терпляче роз’яснювати, що ворог — як хижак на кров — реагує на російську мову, а тому її слід вивести з публічного вжитку? Івановська чесно каже, що не має готових алгоритмів дій, але бачення того, що могло б переломити ситуацію, є.

– Пані Олено, у річному звіті, який ви представили нещодавно, сказано, що «було виявлено складний виклик — позаурочну двомовність«. Що ви робите, аби на перервах вчителі та школярі спілкувалися українською?

– Це складне питання. Воно не зникає з порядку денного, бо є спадком СРСР і Російської імперії, які насаджували гегемонію в мовній сфері. І цього спадку ми не позбулися й дотепер. Але проблема не в тому, що школярі не знають української. Проблема в тому, що і учні, і вчителі розглядають свою взаємодію поза уроком як такий собі приватний простір. А це так не є.

Тому потрібним й актуальним вважаю законопроєкт Піпи — Корнієнка №13072, який вимагає постійного використання української не лише від учасників освітнього процесу, а й від обслуговуючого персоналу шкіл. Ба навіть більше: освітнім середовищем цей закон визнає не тільки стіни школи, але й, скажі-мо, екскурсію чи виїзд групи дітей разом з учителем на той чи інший захід. Виховання — це безперервний процес, таким він і має залишатися. (Ідеться про проєкт закону «Про внесення змін до деяких законів щодо використання мови в освітньому процесі». Документ зареєстрували у Верховній Раді 11 березня 2025 року. Серед його авторів — Олександр Корнієнко, Наталія Піпа, Володимир В’ятрович та інші депутати. Суть документа: запровадити поняття «українськомовне освітнє середовище»; школи зобов’язані підтримувати українську мову не лише під час уроків, а й на перервах, у позакласному спілкуванні та на території закладу; фактично обмежити використання російської мови в школах, включно з позаурочним часом. — Ред.)

– Закон Піпи — Корнієнка лежить у Раді з березня 2025-го…

– Так, тривалий час не відбувається жодних рухів. Але ми дуже чекаємо на його ухвалення. Тоді керівники освітнього процесу будуть діяти відповідно до свого обов’язку, викладеного в цьому законі, а не лише керуючись переконаннями.

– Припустімо, закон ухвалили, а учні спілкуються російською. Ви бачите якісь важелі впливу на них?

– Звісно, що самого покращення законодавства тут недостатньо. Держава має провадити послідовну мовну політику, а відповідальним у цій царині є Міністерство культури, де є спеціальний відділ, який так і називається «відділ мовної політики та аматорського мистецтва». Мінкульт повинен реалізувати низку конкретних завдань, зокрема накопичувати україномовний контент, на який виділили 4 млрд гривень.

Так. Це дуже важливо, що держава нарешті виділяє кошти на створення українського культурного продукту, дитячого зокрема. Але задовольнити запит на такий контент недостатньо. Визначальним чинником є те, який приклад бачать діти в родинах, тому тут необхідна робота з дорослими — використати соціальну рекламу тощо. Відповідальність за мовну гігієну дитини лежить на батьках.

Словом, проблема тут комплексна, і вона потребує наукового підходу, досліджень психо- та соціолінгвістів. Від них ми ще не отримали рекомендацій, як нам правильно комунікувати з дітьми та підлітками, аби вони не збочували в білінгвізм. Державна політика має бути скерована на те, щоб володіння державною мовою було тим ключем, без якого двері успіху в дорослому житті просто не відчиняться.

– А зараз бракує україномовного дитячого контенту? Є перекладені українською мультики, освітні канали… Навпаки, повсякчас стикаюся з твердженням, що зараз його більш ніж достатньо, було б бажання дивитися…

– Ось як це на практиці. Мама, щоб мати бодай пару вільних годин, дає дитині планшет; знаходить у тому планшеті україномовний мультик. Дитина його подивилася. А далі що? А далі YouTube підтягує все, що завгодно, передусім російськомовний продукт. Це ж чорна діра, той інтернет, де нема ніякого сита, яким можна було б відсіяти непотрібний контент.

Хіба лише дуже свідомі батьки витрачають час і налаштовують відповідні обмеження — наприклад, використовувати відео винятково з українською доріжкою. А якщо її нема? Провайдери, які налаштовані надавати тільки україномовний продукт, витрачають на переклад мільйонні ресурси. А буває й так, що такі виробники, як «Дісней», не хочуть давати дозвіл на переклад українською… Нам треба забороняти російськомовну доріжку взагалі! Бо тільки тоді умовний «Дісней» втратить споживачів контенту…

– Але ж YouTube усе одно підтягуватиме після україномовного «Діснея» російськомовний мультик. Тобто тут потрібні інші підходи...

– Ви абсолютно праві: щирого бажання дивитися українське замало, коли алгоритми YouTube працюють за інерцією глобального ринку, де нас десятиліттями маркували як частину пострадянського простору. Якщо дитина подивилася україномовного «Діснея», а наступним у списку йде російський контент — це не випадковість, а технічна налаштованість платформи, яка максимізує час перегляду через найдешевший і наймасовіший для цього регіону продукт. Тому потрібні певні рівні системного захисту: цифрова дипломатія і тиск на технічних гігантів, створення критичної маси власного контенту, медіагігієна й батьківський контроль.

Маємо перестати бути об’єктами чужих алгоритмів і стати авторами власної цифрової реальності. Якщо не розірвемо цей автоматичний ланцюжок зараз, ризикуємо виростити покоління, світосприйняття котрого знову буде сформоване через російську лінзу просто тому, що так вирі-шив робот.

– Повернімося до комунікації у школах. Актор Богдан Бенюк пропонував бити різками росі-йськомовних дітей. Це, звісно, крінж, але як вам ідея вдаватися до певних адміністративних заходів? Якщо дитина не виконує загальноприйнятих правил і вперто переходить на російську, чи можна знизити оцінку за поведінку? Це для прикладу…

– Радикальні заклики до фізичних покарань — це шлях в нікуди, який лише дискредитує ідею захисту мови. Ми не можемо послуговуватися методами тоталітарної системи, захищаючи цінності демократичного суспільства. Проте мовний режим у закладах освіти є питанням не приватної вподоби, а дотримання закону.

На мою думку, оцінка за поведінку — це анахронізм. Вона не вирішить мовної проблеми, а лише викличе спротив і створить ореол жертви. Натомість порушення мовного режиму слід фіксувати як недотримання правил внутрішнього розпорядку школи. І ще: школа має не бити різками, а формувати середовище, де спілкування мовою агресора є виходом за межі етичної та правової норми конкретної спільноти.

Заохочувальні методи, на мою думку, дієвіші, аніж ті, які передбачають певну карність. Зробити можна от що: перед 1 вересня моніторити рівень володіння дитиною державною мовою, щоб навіть ті, для кого першою мовою є не українська, не відставали від решти учнів. Батьки повинні скористатися безкоштовними курсами, щоб підтягнути дітей у мовному аспекті.

Добре, якби такі курси були просто в школі. Але якщо дорослі не скористалися можливістю підтягнути українську в дітей відразу, хай надалі користуються платними послугами. Батьки повинні турбуватися не тільки про фізичне та психічне здоров’я дітей, а й про їхню мовну компетентність, тобто готовність навчатися у школі українською.

– Якщо забити в гугл «викладача звільнили за російську мову«, відкриється чимало сторінок — тут і ліцей у Києві, і виші в Одесі, й навіть у Франківську. Яка статистика порушень мовного законодавства саме з боку викладацького складу?

– Загалом з початку року і до 12 травня до офісу уповноваженого надійшли 1045 звернень, з них скарг на порушення мовного законодавства у сфері освіти — 78. Нещодавно до мене приходила отримувати постанову про порушення вчителька біології однієї школи — вона переселенка, і її учні зафільмували, як використала під час уроку російську мову. У мене суперечливі почуття після зустрічі з цією жінкою…

– А ви особисто приймаєте всіх порушників?

– Так, адже постанову вручаю я. І з кожним порушником маю нагоду поспілкуватися, причому цілковито негативних вражень у мене не так і багато. Ця жінка все життя пропрацювала на сході України в російськомовній школі і сказала, що бувають ситуації, коли донести думку українською їй складно. Тоді вона переходить на російську, хоча дуже старається викладати українською, але це дається надзвичайно важко.

– Літня людина?

– Так… Тобто тут непроста історія. Вона каже, що взялася шукати безкоштовні державні курси, а їх нема. Бо й ресурсів на такі курси теж нема. На цьому, до речі, я наголошую у звіті: програма розвитку української мови, схвалена до 2030 року, передбачала виділення мільярда гривень на 2025-й, але профінансована лише на третину.

Зрозуміло, що ми живемо в часи, коли державний ресурс витрачають передусім на зброю, але мова – теж зброя, щоправда, духовна. Тому ми й наполягаємо, щоб держава виконувала зобов’язання, бо українська мова — не лише частина освітньої програми, а й елемент нацбезпеки.

Ось чому вважаю, що подолання позаурочної двомовності — найскладніший етап мовної деокупації освіти, адже тут ми переходимо від формального виконання закону на уроці до реальної мовної поведінки в коридорі. У звіті ми чітко зафі-ксували: ситуація, коли вчитель за зачиненими дверима класу переходить на російську, нівелює весь освітній ефект.

Ми маємо припинити дискусії про те, чи є перерва частиною освітнього процесу. Юридично – так, це час, протягом якого дитина перебуває під опікою закладу освіти. Законопроєкт №13072, який я підтримую, має на меті закріпити на рівні закону обов’язок використовувати державну мову впродовж усього часу перебування в закладі. Це створить єдине мовне поле: від порогу школи до виходу з неї.

Якщо педагог демонструє подвійні стандарти (українська — для уроку, російська — для життя), він виховує в дитині лицемірство. Я впевнена, що необхідно включити показник «створення українськомовного середовища» до критеріїв атестації педагогічних працівників. Це не шпигування, а професійна відповідність. Учитель, який не здатен підтримувати мовні правила закладу, має нести дисциплінарну відповідальність, аж до розірвання контракту в разі систематичних порушень.

– Власне, коли до громадян дійде, що мова — це спосіб захисту від ворога, а не просто чиясь примха?

– Мені здається, що після таких ночей, як сьогодні (інтерв’ю ми записуємо вранці 14 травня, після масованої атаки на Київ, яка забрала життя 24 людей. — Ред.), ми повинні мати розширені горизонти самоусвідомлення. Як і розуміння того, що культура й мова є нашою сутністю, без якої не буде нас самих.

(Далі буде).

Наталія ЛЕБІДЬ.