Олексій ГАРАНЬ: Ми хочемо миру, але не ціною капітуляції

Звісно, проблеми залишаються. Наприклад, мовне питання. Частина українців і далі користується російською, у тому числі серед біженців у Європі, і це створює ризик хибного сприйняття їх як росіян. Але загалом позитивні зрушення очевидні й вони фіксуються.

Ще один момент — це якість подачі соціологічних даних. Скажімо, нещодавно активно обговорювали цифру, що 70% українців нібито споживають російськомовний контент. Але якщо подивитися глибше, то виявляється, що достатньо один раз натрапити на такий контент — і людина вже потрапляє в цю категорію, хоча переважно користується українською. Тому до таких цифр треба ставитися обережно: дивитися, хто проводив дослідження, за якою методикою.

Це, до речі, стосується і ширшої теми — публікації електоральних рейтингів.

— Публікувати такі рейтинги під час війни — це нормально?

— На початку повномасштабної війни серед соціологів була негласна домовленість: не публікувати електоральні рейтинги. Водночас політики, звісно, продовжували їх замовляти — і влада, й опозиція, бо це для них важлива інформація. Але в публічний простір ці дані не виносили.

На жаль, із кінця 2024 року ця практика змінилася. Почали з’являтися відкриті рейтинги — спочатку від таких структур, як-от «Социс» чи «Рейтинг», а потім і від інших компаній, зокрема «Інфосапієнс». Водночас є центри — КМІС, Центр Разумкова, Фонд «Демократичні ініціативи» ім. І. Кучеріва, які позицію не змінили.

Особисто я вважаю публікацію електоральних рейтингів під час війни шкідливою. Якщо ці дані потрібні політикам чи іноземним партнерам, їх можна надавати в за-критому форматі. Але постійне «вкидання» в інформаційний простір створює ефект гадання на кавовій гущі: ми не знаємо, коли будуть вибори, хто братиме участь, які будуть політичні конфігурації…

Натомість суспільство починає втягуватися в цю дискусію, що переростає у чвари. Іноді доходить до абсурду. Наприклад, мені пропонують прокоментувати рейтинг, де різниця між кандидатами — у межах статистичної похибки, але їх уже «розставляють» по місцях. Це просто несер-йозно.

Все це лише відволікає від головного — від концентрації на перемозі та збереженні єдності.

— Які позитивні, можливо неочевидні, трансформації відбулися в українському суспільстві за цей час?

— Трансформації почалися ще до повномасштабної війни, але після 2022 року вони різко прискорилися. Передусім це стосується ідентичності — відчуття приналежності до України.

Водночас важливо, що традиційні регіональні поділи значною мірою втратили свою вагу. Я думаю, у повоєнній Україні вони вже не відіграватимуть тієї ролі, яку мали раніше.

Але натомість можуть з’явитися нові лінії напруження: був на фронті чи не був, виїжджав за кордон чи залишався в Україні…

До цього додається складна соці-ально-економічна ситуація, яка, очевидно, збережеться надовго і вимагатиме непростих, непопулярних рішень. Це, у свою чергу, створюватиме ґрунт для популізму.

Я не думаю, що після війни з’являться відверто проросійські сили у класичному вигляді. Але можуть виникати політичні сили з більш «м’якою» риторикою, апеляціями до компромісів. Частина старого електорату теж залишилася — просто змінилася форма його політичного представництва.

Водночас є й дуже позитивні процеси. Наприклад, суттєво скорочується кількість вірян Московського патріархату (до 5%) — це природна динаміка. Те саме стосується ідентифікації з росіянами. 95% громадян України назвали себе етнічними українцями.

І тут важливо не перегинати палицю. Якщо людина в побуті говорить російською, це не означає, що вона ворог. Якщо це український громадянин, який підтримує армію, працює на країну, з ним треба працювати, переконувати, а не тиснути.

Я, наприклад, спілкувався з вірянами УПЦ, які кажуть: «Ми тут хрестилися, це наша громада». І що, оголошувати їх ворогами? Ні. Потрібна спокійна розмова й особистий приклад. Це особливо важливо в мовному питанні.

— А що думаєте про мобілізацію?

— Щодо мобілізації — так, проблема є, і вона серйозна. Значна частина людей не готова йти до війська, ухиляється від служби. Але соціологія дає неоднозначну картину.

Скажімо, за даними КМІС, близько 50% українців заявляють про готовність захищати країну. Але важливо розуміти, що саме стоїть за цією відповіддю: у якій формі, за яких умов. Є підстави вважати, що частково це може бути «соціально бажана відповідь» — коли люди говорять те, що, як їм здається, від них очікують.

Водночас інше дослідження — Інституту соціальної та політичної психології — показало тривожну тенденцію: ставлення до тих, хто ухиляється від служби, фактично розділило суспільство навпіл. Близько половини опитаних кажуть, що певною мірою розуміють таких людей. І це насторожує.

Очевидно, що тут потрібна системна робота. Питання не лише в примусі чи адмініструванні, а в тому, як держава загалом працює з людьми, якщо хоче залучати їх до армії. Ми бачимо, що є підрозділи, наприклад, Третя штурмова бригада, «Хартія», які ефективно вибудовують комунікацію і забезпечують приплив людей. Тобто кращі практики є.

Якщо ж говорити про систему ТЦК загалом, то вона очевидно працює не так, як потрібно. Але проблема не в самій ідеї ТЦК. Часто звучить: «Давайте ліквідуємо ТЦК». Добре, ліквідуємо, і що далі? Доведеться створювати іншу структуру. Механічна заміна нічого не вирішить.

Потрібні чіткі, зрозумілі правила: що чекає на новобранця, які умови служби, які терміни, які гарантії. І тут держава явно недопрацьовує.

Окрема проблема — це образ ТЦК у суспільстві. Фактично сформувалася атмосфера, в якій ТЦК подається чи не як головний «ворог» українців. Очевидно, що в цьому зацікавлена Росія, і вона активно це підживлює — через соцмережі та інформаційні кампанії. Але, на жаль, до цього долучається й частина нашого суспільства, часто несвідомо.

Якщо представники ТЦК порушують закон — вони мають нести відповідальність. Але є й інша сторона: абсолютно неприпустимими є напади на представників ТЦК, а тим більше — вбивства.

І тут, на жаль, держава в певний момент недопрацювала. Ще у 2023 році почалися випадки силового спротиву, напади, а потім і перші вбивства. На це потрібно було реагувати жорстко й одразу, не озираючись на рейтинги. Бо коли суспільство бачить, що за такі дії нема швидкої і жорсткої реакції, це лише погіршує ситуацію.

До речі, законодавство передбачає серйозну відповідальність: за замах або вбивство військового чи правоохоронця при виконанні — від 7—10 років ув’язнення аж до довічного. Але питання — в невідворотності покарання і в чіткій публічній позиції влади.

Я вважаю, що суспільство очікує від президента чіткої реакції на такі випадки. І те, що її не було або вона була недостатньо виразною, — це помилка. Чітка позиція тут не послабила б владу, а навпаки — посилила б її.

До слова, маю ще кілька думок щодо так званих «бусифікованих»…

— Поділіться, будь ласка...

— Я спілкувався з різними людьми, яких називають «бусифікованими», безпосередньо, не з чуток. І картина там не така однозначна, як часто подається.

Частина з них каже: «Так, я потрапив у таку ситуацію, але я не тікав, я пішов служити». Є й ті, хто не йшов добровольцем і не планував підписувати контракт, але говорить: «Якщо прийде повістка, я не ховатимусь, піду».

Більше того, деякі, вже потрапивши до війська, кажуть: «Чому ми чотири роки ховалися і жили в постійному стресі? Треба було раніше йти». Коли люди потрапляють у нормальний підрозділ, до адекватного командира, включається фактор колективу, військового братерства — вони адаптуються.

Я особисто спілкувався з військовими, у тому числі важкопораненими, які пройшли кілька операцій. Нещодавно лежав у лікарні, й ми багато говорили про це. І що важливо: ніхто не каже «давайте віддамо Донбас».

Є й інша сторона. Я знаю випадки, коли люди роками ховаються від мобілізації — сидять у чотирьох стінах, майже не виходять. Це ж колосальний психологічний тиск. І є випадки серйозних проблем зі здоров’ям, навіть смертей. Можливо, десь це збіг, але очевидно, що такий спосіб життя — це величезний стрес для організму.

Тому проблема мобілізації — це не лише питання примусу чи адміністрування. Це комплексна історія: довіра до держави, зрозумілі правила, справедливість, комунікація… Без цього жодна система ефективно не працюватиме.

— Й останнє питання… Складається враження, що слово «перемога» сьогодні звучить в Україні наче обережніше. Чи поділяєте ви це відчуття? І що українці зараз вкладають у це поняття?

— Розуміння перемоги справді змінюється, але це об’єктивний процес. Ми не змогли довести контрнаступи 2022—2023 років до завершення, значною мірою через недостатню військову підтримку з боку партнерів. Хоча не тільки…

Якщо подивитися на опитування того часу, то тоді перемога асоціювалася насамперед із повним звільненням територій, а також із поразкою Росії чи й навіть її розпадом. Сьогодні ці очікування стриманіші.

Водночас більше 70% українців і далі вірять у перемогу — і це дуже високий показник. Просто змінився зміст: тепер під перемогою дедалі частіше розуміють збереження суверенітету, стримування ворога і фіксацію ситуації по лінії фронту.

І я вважаю, що це теж перемога. Важливо це чесно проговорювати. Це не поразка — це перемога в тих умовах, в яких ми перебуваємо. Бо головне — зберегти державу, її незалежність, європейський курс і потенціал для подальшого розвитку.

Водночас українці категорично не готові визнавати юридичну втрату територій, бо це відкриє шлях до нових етапів російської агресії.

Іноді на Заході це подають спрощено: мовляв, українці хочуть переговорів, а не миру. Але це — маніпуляція. Ми хочемо миру більше за будь-кого. Просто ми не готові погоджуватися на мир ціною капітуляції.

Якщо говорити про витривалість суспільства, то наприкінці минулого року понад 60% українців казали, що готові терпіти труднощі стільки, скільки потрібно. Зараз ця цифра знизилася — до 50%. Але й цей рівень (на п’ятому році війни) означає, що здатність до опору зберігається.

Мирослав ЛІСКОВИЧ.