Вітальна сила материнства

Присутніх привітав голова одеської спілчанської громади, народний художник України, почесний член Національної академії мистецтв України Анатолій Горбенко. Одеська організація НСХУ — одна з небагатьох, а в Одесі чи не єдина серед професійних об’єднань, яка стабільно дії і встановлює зв’язки з різними прошарками місцевої інтелігенції, що, не в останню чергу, пояснюється особистими знайомствами та пріоритетами згаданого Сергія Савченка. З вітальними словами також виступили голова Одеської регіональної організації НСЖУ Юрій Работін, представники ГО «Робимо вам нерви» та літературознавиця, кандидатка філологічних наук Ірина Нечиталюк, яка на прикладі власних спостережень відзначила, зокрема, той відрадний факт, що якість української мови і масовість її вживання у середовищі митців мають тенденцію до зростання.

Звісно, такі зібрання, крім усього іншого, є прекрасною нагодою нагадати про досягнення одеської спілки, авторитетної як у художніх, так і в академічних колах. Анатолій Горбенко передав посвідчення члена-кореспондента Національної академії мистецтв України для Степана Рябченка, який у свої 39 років став наймолодшим у цьому статусі в історії НАМУ. Також було оголошено про присвоєння звання «почесний член академії» Анатолію Кравченку (посвідчення отримає невдовзі). Почесною грамотою НСХУ нагороджено Людмилу Богайчук, викладачку кафедри ужиткової творчості художньо-графічного факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського.

Помітно урізноманітнила й розширила аудиторію присутність учасників мовно-літературної вітальні «Дивослово», яка діє при Одеській національній науковій бібліотеці і якою керує культуролог Тетяна Ананченко. Тема материнства для шанувальників українського слова є такою ж провідною і вистражданою. Приємне враження залишило читання професійно написаного вірша учасниці вітальні Галини Денисенко. Варто зазначити, що більшість з тих, хто відвідує засідання «Дивослова» є переміщеними особами. Як зазначила пані Тетяна, вони свідомо порвали з «русскім міром» і віддали перевагу українській. В умовах екзистенційної боротьби за виживання суспільство закономірно радикалізується, і в цьому сенсі, на мою думку, чутливішими є більш емоційні жінки. Світом рухає антитеза. Жорстока колонізаційна війна спонукає до переосмислення цінностей, мислення в координатах більш широкої культури і звільнення з ідеологічних лещат колишньої метрополії. Наші співвітчизники отримали шанс виходу на якісно новий духовний рівень.

А як це співвідноситься, власне, зі змістом самої виставки?

Це цілком дискусійна тема: чи повинно мистецтво безпосередньо відгукуватися на події війни, робити його політичною зброєю, чи вже сам факт збереження здатності до творчості в несприятливих умовах, розширення сфери позитивного, послаблення стресовості, зрештою, підтримання фаховості робить його самодостатнім? На мою думку, кожен митець має право дати відповідь на це питання якістю своєї творчості, і вона тим якісніша, чим менш кон’юнктурна. Тема війни — це не мода, не соціальне замовлення чи вказівка згори, це порух душі, наша здатність співпереживати і виробляти нові дієві форми й адекватну ситуації образотворчу мову. Картину на тему війни треба в собі виносити й вистраждати, інакше ризикуєте скотитися до банальності. Власне, великі міста агресор перетворив на ще один фронт, і війна для мирних мешканців стала явищем повсякденним, а не тільки в медійному просторі.

З огляду на сказане показовою є робота Ольги Погрібної — портрет молодої жінки-галичанки під промовистою назвою: «Соломія Сікиринська. Вдова Героя України, добровольця, старшого сержанта Юрія Сікиринського. Мати чотирьох дітей». Пані Ольга — волонтерка, і мистецтво для неї є продовженням її громадянської позиції, нерозривним цілим у цій історії, що стала частиною її біографії. Художниця захоплюється своєю героїнею, її незламністю, непохитною волею, зрештою, її жіночістю і вродою. Півфігура представлена фронтально, демонстративно, жінка ніби відкрита випробуванням. Є щось романтичне в цій відкритості, зрілій жіночості і, водночас, зовнішній тендітності. В авторському запалі вгадується романтика, яку посилює представлення нашої сучасниці на червоному-чорному орнаментальному тлі. Авторка застосовує відповідні засоби — поєднання живописного і графічного, майже плакатного підходів.

Примітне ще одне полотно на воєнну тематику під назвою «»Юнга» — операторка FPV-дронів» Валентина Співака. На ньому дівчина притискає до грудей розгублену кішку, яка є центром композиції. Індивідуальність «Юнги» лише злегка окреслена, її обличчя ледь виглядає з-за тільця довірливого і настороженого друга. Вона — уособлення доброти, гуманності. Контекст драматичних подій тільки вгадується, але однозначно поза кадром війна засуджується як щось протиприродне. Концептуально подібний живопис наближений до фоторепортажу.

Чимало творів є ретроспекцією, однак вони не втратили своєї свіжості й актуальності. Утвердженню родинних цінностей і поезії народних традицій присвячений розпис на шовку Лариси Дем’янишиної під назвою «Зелені свята» (2010). На ньому зображені три покоління, які завмерли біля світанкових свічок в очікуванні дива. Як і всі твори мисткині у техніці вільного розпису, це полотно приваблює легкістю виконання, артистизмом, поєднанням тонкого й корпусного письма (вогники свічок).

Темі материнства присвячені робота «Ніжність» Тамари Іванової, та монотипія «Я з тобою» (2022) Тетяни Маслової, які фіксують щасливий момент спілкування матері з дитиною. В останній із картин червоний колір, що домінує, посилює атмосферу тепла, затишку і любові. Зазначу, коли заявлена тема й подія в цілому особливо близькі художниці і коли їй затісно в межах образотворчого мистецтва, вона звертається до пісні. От і тепер певну сухість офіційного моменту відкриття імпрези пані Тетяна оживила виконанням а капела народної колискової, яка своєю архаїчною простотою повертає нас до першовитоків. Ця зануреність в архаїку певним чином відчувається і в монотипії, у якій використовується скупа стилізація на межі примітивізму.

Багатством почуттів і красою живопису наповнена робота Галини Павлюк «Матуся. Портрет художниці Євгенії Павлюк-Судьїної» (2008). Це більше, ніж живопис, це ніжна сповідь вдячної доньки і колеги.

У цій частині статті звертаю увагу на кілька робіт, які виділяються з-поміж представлених саме своєю мелодійністю, урізноманітнюючи традиційну експозицію «одеської школи». Це, перш за все, гуаш «Земля квітне» (1993) Оксани Здоровецької, яка бентежить своїми соковитими, напруженими і водночас радісними кольорами, прудкими, рухливими ритмами. Ще одна «музична», напівабстрактна робота молодого учасника виставки Івана Олійника «Версія зелено-синього» (2025) — представника художньої династії Олійників — привертає увагу свободою й емоційністю виконання, викликаючи алюзії зі знаменитою «німфейною» серією Клода Мане.

Декоративно і колористично вишукана флористична композиція «Троянди» (2024) Наталії Бережної. Гармонізацією спонтанних кольорів і пульсуючими ритмами вона теж породжує музикальні асоціації. Феєричний та епатажний Сергій Кириченко впізнаваний екзотичною картиною-панно «Бомбакс сейба на зеленому», виконаною в індивідуальній аплікативній техніці з використанням текстилю. Принагідно зауважу, що в останні роки в цій мозаїчній техніці він створив серію унікальних портретів наших захисників, учасників російсько-української війни, які демонструвалися в різних містах України.

Названі роботи приваблюють передусім своєю розкутістю, прагненням вийти за межі жанру і видових обмежень, притаманних станковим творам. Формат статті не дозволяє ґрунтовніше охарактеризувати експозицію, тому обмежуся переліком решти учасників, які демонструють високий рівень і працездатність: Валерій Басанець, Борис Бєлов, Євгенія Божко, Юрій Валюк, Володимир Василенко, Світлана Василенко, Варвара Гаврилюк, Наталія Гармидер, Олександра Герасименко, Анатолій Горбенко, Асія Гудименко, Тетяна Гуменна, Тамара Іванова, Віктор Ігнатьєв, Раїса Кобзаренко-Кориньок, Віктор Кориньок, Ольга Котова, Володимир Краня, Світлана Крижевська, Наталія Лоза, Олексій Малик, Ігор Мельничук, Анна Носенко, Микола Овсійко, Галина Павлюк, Сергій Савченко, Денис Савченко, Ольга Токарєва, Ірина Черненко та ін.

Вітальну силу мистецтва і духовну тяглість посилює включення до експозиції поодиноких робіт тих митців, які недавно нас покинули — Галини Резниченко (1957—2025) і Віктора Маринюка (1939—2025). Можна згадати добрим словом інших раніше незмінних учасників цього проєкту: Ганну Оникієнко (1931—2021), Есфір Серпіонову (1943—2025), Аллу Ворохту (1946—2025), Віктора Гоманюка (1960—2025), які, на жаль, теж відійшли у вирій. Але сама ідея ретроспективного показу видається симпатичною, хоча й, звісно, вимагає додаткових зусиль організаторів.

Насамкінець хочу наголосити на думці, висловленої в моїй статті «Мати-Берегиня як національний архетип» («ЧН», 11.05.2023), що в подібних проєктах випадкових людей не буває і саме тому картини й присутність учасників та запрошених створюють особливо теплу атмосферу. Віримо, що дочекаємося часів, коли під час вернісажів нас не тривожитимуть сирени повітряної небезпеки...

Володимир КУДЛАЧ.