14 секунд правди і по тому: як Чорнобиль підірвав радянську імперію

Розпач, страх, чорний гумор і чутки

Коли Євгеній Веліхов, учений-фізик, віцепрезидент АН СРСР, 8 травня 1986 року приїхав до Києва, супроводжуючи в пропагандистській поїздці поважного гостя — тодішнього директора МАГАТЕ шведа Ханса Блікса, його зустріли свіжим анекдотом: «У раю зустрічаються чорнобилець і киянин. «Що привело тебе сюди?» — запитав киянин. «Радіація, — відповів чорнобилець. — А тебе?» «Інформація», — сказав киянин». Це свідчить про те, що за якийсь тиждень після катастрофи люди опанували себе й могли вже, нехай і «по-чорному», але жартувати — запрацювали захисні реакції суспільства. Втім, нікуди не ділися розпач, гнів, страх, а все — через хронічну відсутність тієї ж інформації.

Українська літературознавиця, перекладачка Михайлина Коцюбинська зауважила про «інформаційний зашморг», накинутий радянською владою, а поетеса Ірина Жиленко писала в щоденнику про те, що «Уряд підло і маразматично мовчить або бравурно бреше… Єдиним джерелом інформації в перші дні після аварії на ЧАЕС були чутки: «Кажуть, кажуть…». Й оте «кажуть» — єдине джерело інформації. Уряд робить вигляд, що не сталося нічогісінько вартого уваги…».

Павло Палажченко, перекладач Михайла Горбачова, тодішнього очі-льника СРСР, згодом згадував, що Москва була «на порозі паніки»: «Містом ширилися чутки. Мало хто довіряв офіційній версії… Державні ЗМІ — і за звичкою, і від страху посіяти паніку — применшували наслідки катастрофи. Настрої в Москві були похмурими і нерідко злісними. Словом, настрої недовіри владі».

Традиція замовчування

В СРСР неодноразово відбувалися аварії на атомних станціях. Але всі вони залишалися засекреченими: влада і КДБ ретельно приховували інформацію як від громадськості, так і від фахівців.

Наприклад, наприкінці 1982-го сталася аварія на Вірменській АЕС, поблизу міста Мецамор. Тоді вибухнув генератор, турбінна зала вщерть вигоріла. Для усунення наслідків на об’єкті терміново доставляли аварійну бригаду аж з Кольського півострова, що за Північним полярним колом.

Невдовзі під час запуску реактора на Балаковській АЕС вибухнув перепускний клапан. Перегріта пара за температури 300 градусів Цельсія заповнила кільцеве приміщення навколо корпусу реактора. Чотирнадцять людей зварилися заживо. Але жодної адекватної інформації про це в ЗМІ не було — лише скупі, в декі-лька рядків повідомлення в «Правде» та чутки.

Перші 14 секунд правди

У перші два дні після катастрофи на Чорнобильській АЕС у ЗМІ не з’явилося жодного, навіть найменшого, повідомлення. Лише ввечері 28 квітня, на третій день аварії, в телевізійній програмі «Время» на центральному московському телебаченні була озвучена скупа 14-секундна інформація. Її подали фактично під тиском міжнародної спільноти, яка почала бити на сполох, вимагаючи пояснення причин підвищеного рівня радіації.

Одними з перших порушили тему радіації шведи: 27 квітня вони зафіксували її підвищений рівень на власній території. Перевіривши показники на Форсмарській АЕС, що на північ від Стокгольма, і переконавшись, що проблема криється деінде, спробували отримати інформацію дипломатичними каналами. Але марно — радянське керівництво затято мовчало. І лише після того, як Швеція пригрозила звернутися до МАГАТЕ, Радянський Союз визнав факт аварії.

29 квітня, з дозволу Москви, інформацію про аварію надрукували майже всі українські газети — три рядки тексту під спортивними новинами: «Від Ради Міністрів СРСР. На Чорнобильській атомній електростанції сталась аварія, пошкоджений один з атомних реакторів. Вживається заходів для ліквідації наслідків аварії. Потерпілим надається допомога. Створено урядову комісію».

Західні ЗМІ про 2000 загиблих

Західні ЗМІ одразу ж кинулись шукати доступ до всіх наявних джерел інформації, але наштовхувалися на непроникну стіну радянської бюро-кратії. Потрапити в Україну було фактично неможливо. Доводилося по крихтах вишукувати хоч якісь відомості.

Американський журналіст Лютер Віттінгтон, кореспондент United Press у Москві, незадовго до аварії на ЧАЕС познайомився на Красній площі з українкою, яка, на його думку, мала контакти з відповідними державними органами. Коли сталася трагедія, він негайно зателефонував їй і зі слів співбесідниці зрозумів, що 80 людей загинули одразу під час вибуху, а ще 2000 померли дорогою до лікарні. Деякі колеги Віттінгтона скептично поставилися до цих цифр, вирішивши, що він просто не зміг правильно зрозуміти киянку, адже досить посередньо знав мову. Також підозрювали, що це провокація від КДБ з метою подальшої дискредитації західних журналістів.

Попри те, не перевірена, але сенсаційна новина із-за залізної завіси швидко розлетілася світом. У вівторок, 29 квітня, заголовки кричали криком. New York Post на першій шпальті писала: «2000 людей загинули в ядерному жахітті. Совіти просять про допомогу — атомна станція вийшла з-під контролю». Лондонська Daily Mail була ще категоричнішою: «2000 загиблих в атомному фільмі жахів». У США звістка про 2000 загиблих стала головною новиною телебачення. Один із посадовців у Пентагоні, даючи коментар для телекомпанії NBC, зауважив, що наявні супутникові знімки вказують на значні руйнування ЧАЕС, тож звістка про 2000 смертей цілком вірогідна.

На пресконференції дозволили… ставити питання

Пильну увагу і швидку реакцію західних ЗМІ в Радянському Союзі було оцінено як «кампанію масової істерії». ТАРС виступив із заявою: «На превеликий жаль, окремі групи на загальному фоні співчуття і розуміння намагаються використати те, що сталося, у безчесних політичних цілях. Чутки та спекуляції не мають нічого спільного з елементарними нормами моралі, поширюються як пропаганда. Прикладом слугує безпідставне перебільшення щодо тисяч загиблих і паніки серед населення».

Утім, закордонні ЗМІ буквально змусили радянське начальство припинити замовчування високих рівнів радіації. Керівництво СРСР зрештою дало згоду на відвідання західними журналістами, нехай і обмеженій групі, Києва та місця катастрофи.

6 травня 1986 року, коли показники на дозиметрах почали знижуватися, МЗС СРСР організувало пресконференцію. На ній перший голова урядової комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Борис Щербина визнав, що евакуацію цивільного населення було відкладено через занижені рівні радіації. Радянським журналістам, а також їхнім колегам із «соціалістичного табору» вперше дозволили ставити на пресконференції питання. Натомість західні кореспонденти мали готувати питання в письмовій формі й подавати їх заздалегідь. Але й це було вже неабияким проривом для жорстко закритої інформаційної політики СРСР.

Услід за першим запізнілим визнанням того, що трапилося, інформації почало з’являтись дедалі більше. Того ж дня «Правда» опублікувала статтю, в якій уперше пояснювалося, що вибух на Чорнобильській атомній станції 26 квітня спричинив масштабну пожежу. ТАРС обережно повідомляв про поширення радіоактивних речовин за межі забороненої зони в Україні та Білорусі.

«Літературна Україна» оптимістично писала, що атом «тимчасово вирвався з-під контролю». Але радянські вчені «міцно тримають руку на всьому, що відбувається всередині і довкола реактора». Тож мешканці евакуйованих територій уже невдовзі зможуть повернутися у свої домівки. Варто лише зачекати, коли завершаться дезактиваційні роботи.

Акцент — на критиці Заходу

Михайло Горбачов з’явився перед широким глядацьким загалом 14 травня, через 18 днів після катастрофи на 4-у енергоблоці ЧАЕС. Під час виступу, який транслювався і в прямому етері американського телеканалу CNN, очільник СРСР теж удавав, що нічого страшного не трапилося, й не оминув нагадати про те, що треба дати «відсіч вигадкам буржуазної пропаганди».

Сергій Плохій у книзі «Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи» зауважує: «Протягом першого місяця аварії приблизно 1/3 висвітлювання радянськими ЗМІ ситуації на ЧАЕС стосувалося критики Заходу. Радянські пропагандисти радо наголошували на неточностях та перебільшеннях у перших іноземних повідомленнях про інцидент — перебільшеннях, зумовлених інформаційною блокадою з боку самого СРСР».

На Чорнобильську АЕС Горбачов завітав лише після виведення військ з Афганістану в 1989 році, на тлі різкого погіршення економічних показників. Він разом із дружиною відвідав реактор №2 ЧАЕС і нове місто Славутич — наймолодше й останнє збудоване місто Радянського Союзу. В Києві генсек виступив перед місцевим партійним керівництвом. Розповів про заманливі програми захисту довкілля й обіцяв проводити референдуми перед будь-яким серйозним промисловим проєктом, що викликав сумніви і суперечки у суспільстві. Закликав із розумінням ставитися до тотального дефіциту, а ще пригрозив, що радянські республіки, які задумали полишити СРСР, «грають з вогнем».

Під час запланованої зупинки на розі Хрещатика й бульвару Шевченка Горбачов, вийшовши з автомобіля, почав спілкуватися з киянами. Але розмова пішла не за планом. Місцевий люд не хотів слухати про «перебудову», а одразу ж перейшов до наболілого. «Люди бояться», — сказала йому одна жінка. Коли ж він намагався щось їй відповісти, інша, перебивши генсека, з викликом запитала про будівництво двох нових ядерних реакторів у Криму…

Головне — взяти «потрібний тон»

Владі знадобилося чимало часу, аби осягнути, що насправді сталося, а потім обрати потрібний тон спілкування зі суспільством.

Звісно, цей тон задавали газети «Правда» та «Известия». Уже в середині травня 1986 року вони друкували приголомшливі репортажі про тиху самопожертву простих чоловіків: чорнобильських пожежників, шахтарів, метробудівців — нових прометеїв, які безстрашно кинулися рятувати батьківщину. Насправді це були надзвичайно теплі, живі історії. У репортажах ішлося про небезпеку радіації, від чого може скластися враження, що мур замовчування і приховування пробито і свіжий струмінь гласності нарешті проторував собі шлях. Але головною метою подібних дописів було формування чергового «пантеону Слави», переведення інформаційної оптики з проблем радіації, забруднених територій, евакуації потерпілих, відсутності житла тощо на чергові «героїчні рейки».

У дописах ішлося про мужність і героїзм, але жодного слова — про реальну небезпеку. Натомість, провідною була думка про те, що надзвичайна ситуація ось-ось закінчиться.

За фасадом оптимізму

Попри те, що газети рясніли переможними й оптимістичними заголовками, реальність була дещо іншою.

Ось лише один із прикладів. До осені 1986 року десятки тисяч «партизан», резервістів середнього віку, були мобілізовані на службу по всьому СРСР і відряджені працювати на високоактивні ділянки зони — до отримання накопиченої дози в 25 бер. Ці люди виконували найбрудніші та найбільш небезпечні роботи. Потім їх посилали на дезактивацію й демобілізували, взявши підписку про нерозголошення. Декому перед від’їздом давали нагороди й пропонували подарунок на вибір: касетний магнітофон чи годинник.

Преса щосили намагалася створити образ сміливих і мужніх будівників комунізму — бездоганних і безстрашних. Але правда — гірка, а часом і страшна, про те, як велося насправді чорнобильським «партизанам» і з чим їм довелося зіштовхнутися — ширилася Радянським Союзом. Дедалі меншало тих, хто мав бажання ризикувати власним здоров’ям. Отримавши повістку на «спеці-альні збори», запасники розуміли, 

з чим їм насправді доведеться зіштовхнутися. Тому дехто вдавався до старого перевіреного методу — дати хабара у військкоматі. Подейкували, що відкупитися від війни в Афганістані можна було за 1000 рублів, а від Чорнобиля — за вдвічі меншу суму. Іноді в деяких наметових таборах по периметру зони траплялися й бунти. Наприклад, двісті естонських «партизан», коли їх поставили перед фактом подовження терміну служби з двох до шести місяців, категорично відмовилися виходити на роботу.

Скресання інформаційної криги

Крига замовчування, напівправди і секретності почала скресати приблизно в 1988 році. Тоді в Києві відбулася перша Міжнародна конференція з медичних наслідків аварії. Радянські вчені вперше визнали, що на момент аварії на найбільш забруднених територіях України, Білорусі та Росії мешкало 17,5 мільйона осіб, включно з 2,5 мільйона дітей у віці до 7 років. Утім, залишалися й ті, хто непорушно стояв на старих позиціях. В останній день конференції очі-льник Інституту біофізики суворо відчитав тих учених, які прогнозували, що у майбутньому через аварію тисячі людей хворітимуть раком: «Ми ніколи не говоримо про кількість тих, хто захворів. Це аморально».

Газета «Правда Украины» в 1988-у почала публікацію щотижневих звітів щодо радіоактивності у трьох най-ближчих до Чорнобильської станції великих містах.

У лютому 1989-го, майже через три роки після катастрофи, по радянському телебаченню пройшов перший сюжет, у якому прямим текстом ішлося, що справжній масштаб радіоактивного забруднення за межею тридцятикілометрової зони приховувався і загальна площа забруднення фактично навіть більша, аніж площа всередині. «Все ж гласність перемагає, саме так ми могли б розпочати цю оповідь», — сказав кореспондент, стоячи перед картами, що показували найбільш забруднені місця на відстані до 300 км від станції, вже на території Білорусії — в Гомельській і Могильовській областях, де в квітні та травні 1986 року люди бачили чорні дощі. Земля була настільки отруєна, що потрібно було б евакуювати ще майже 100000 людей…

Що показав Чорнобиль

Чорнобильська катастрофа стала переломним моментом у розвитку радянських ЗМІ й значно прискорила крах Радянського Союзу. Доктор Джонатан Сандерс, який згодом кілька років працював кореспондентом CBS у Москві, зазначив, що «висвітлення Чорнобильської катастрофи стало переломним пунктом в історії радянських комунікацій. Телемовлення вперше… почало задовольняти запити населення на «невтішні» новини, відмовляючись замовчувати факти національних катастроф».

Варто було партії послабити свою залізну хватку, як з’ясувалося, що відновити попередній контроль над інформацією вже неможливо. Поволі розповіді у тогочасних газетах, журналах і на телебаченні ставали дедалі чеснішими і відвертішими. Статті, репортажі, телесюжети, інтерв’ю з учасниками подій, очевидцями катастрофи штовхали ЗМІ до більшої відкритості, відвертих дискусій та обговорень — усього того, що притаманне демократичному суспільству. Промінь Чорнобильської гласності значно розширив територію правди: у ЗМІ почали порушувати й інші гострі теми — війну в Афганістані, епідемію абортів (чимало тогочасних жінок боялися народжувати), наркотиків, жахіття сталінізму. Суспільство наче прокинулося від летаргійного сну. Коли відкрився огром обману й замовчувань, навіть дехто із найвідданіших прибічників СРСР був прикро вражений. Тож Чорнобиль отруїв не лише землю — він зруйнував довіру до влади. І від цієї невидимої радіації Радянський Союз уже не оговтався.

Світлана ШЕВЦОВА.

Джерело: «Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua).