«Йду до тебе, читачу, із серцем відкритим»

26 січня цього року Михайлові Гершковичу сповнилося 80, і тому збірка «З недопитої чаші натхнення», представлена автором до цієї дати, сприймається як певний підсумок його поетичної творчості. Не претендуючи на суто літературо-знавчий аналіз, спробую поділитися враженнями уважного читача від цієї книжки, що сприймається як підсумок тривалого й внутрішньо чесного шляху в поезії.

Збірка відкривається віршем-зверненням до читача, у якому дуже точно окреслено творче кредо автора: «Йду до тебе, читачу, / із серцем відкритим». А заклик «Слово, прийди до мене. / Будь мудрим і чесним, / Вагомим, і світлим, / мов праця людська» стає своєрідною естетичною декларацією й одразу визначає тональність усього видання — щиру, довірливу, позбавлену пози чи гри в інтелектуальну непроникність.

Водночас уже сам заголовок містить ще один важливий сенсовий ключ: натхнення — це не миттєвий спалах, а чаша, яку неможливо випити до дна. Відтак розмова триватиме, адже справжнє поетичне переживання завжди залишає після себе недомовленість, відлуння, подальший рух душі.

Однією з найпомітніших особливостей книжки є її жанрова основа — значну частину збірки становлять сонети. І це надзвичайно важливо для розу-міння авторського стилю, адже ця форма потребує дисципліни думки, культури ритміки, внутрішньої зібраності. У поета є цілком промовисте самоозначення: «Я взявся знов за п’ятистопний ямб, / І вже сонет складеться мимоволі». Ці рядки засвідчують, що класична форма для автора є внут-рішньо близькою й органічною: сонет не сковує його, а, навпаки, допомагає думці набути точності, а почуттю — внутрішньої рівноваги.

Ще сильніше це відчуття праці й творчої тяглості звучить у рядку «Й кладу свою сонетну борозну», де віршування осмислюється як щоденна, терпляча, майже хліборобська праця. У цьому є шляхетна вірність традиції, вплетеній у власний, особистий досвід.

Провідним емоційним стрижнем збірки є, безумовно, лірика почуття. Любов у поезії Михайла Гершковича не зводиться ані до юнацького захвату, ані до спогадової сентиментальності. Вона постає в різних станах — як захоплення, бентега, ніжність, втрата, пам’ять, спрага душевної близькості. Так, у ранніх текстах це почуття звучить безпосередньо, відкрито, навіть дещо наївно: «Ти єдина з красунь, / Що так серце вразила». А в пізніших рядках уже переходить у площину внутрішнього переживання, майже марення: «Уві сні та в уяві / Її погляди й рухи…» або «Мені наснилось раптом, що тримав, /Як щастя, у руках твої долоні…».

Важливо, що любовна лірика Михайла Гершковича майже завжди пов’язана з пейзажним образом, із природою як живим співрозмовником душі. Вона в його текстах не тло, а спосіб думання й відчування, що віддзеркалює внутрішній стан автора, допомагає йому вслухатися у власні душевні порухи: «А місяць звис у ночі на плечі… / І ніч до серця добира ключі», чи «Світліша сад. Оголеність ланів — / Неначе жінки перед одяганням. / І дихає земля тепліше зрання: / Її снігами лютий обігрів», або «Я так люблю оці липневі ночі, / Ці ясні й дивні зорі в небесах, / Коли хліба звагітніли в полях»…

Причому в найкращих ліричних фрагментах поетові вдається тонко переводити пейзаж у площину внутрішнього переживання без стилістичної манірності чи прагнення вразити оригінальністю будь-якою ціною. Навпаки, він дозволяє емоції звучати просто й щиро, і ця інтонаційна щирість є однією з найхарактерніших рис збірки: «Листопад я у гості / До душі запросив…», чи «Гроза своє відсвяткувала, / І вечір зляканий принишк…», чи «…Дощ / Гірке з душі змива, мов бруд із площ…».

Поряд з інтимною й філософською лірикою у збірці відчутно звучать і громадянські мотиви. І найсильніше громадянське почуття автора виражене не в риторичному піднесенні, а в поєднанні болю та вдячності: «Під тягарем тривог я все ж щасливий / Любов’ю до стражденної землі». Це формула зрілої свідомості: не сліпого оптимізму, не плакатної фрази, а вистражданої, відповідальної любові. І саме тому так переконливо звучить фінальне: «Я вірю у прийдешніх літ красу / Й цю віру до могили пронесу».

Безперечно, збірка не позбавлена рис, властивих великому авторському підсумку: у ній відчутна жанрово-інтонаційна однорідність. Сам автор свідомо вибудовує книжку навколо сонета: за його твердженням, до неї включені «майже всі сонети, написані з 1970 по 2024 рік, – їх понад 120». Ця вірність формі, з одного боку, є силою цього видання, а з іншого – стає його певним обмеженням: за такої кількості текстів виникає ефект повторюваності мотивів, інтонацій, образних вузлів, насамперед – осені, спогаду, пізнього кохання, плинності часу, надії крізь смуток, розмови з власною долею тощо. Це одна з найвиразні-ших психологічних ліній збірки, яка водночас місцями послаблює відчуття внутрішнього руху.

Разом із безперечними художніми удачами, коли форма, емоція і думка поєднуються дуже органічно, у книжці трапляються й стилістично менш переконливі вірші. Тоді рима ніби «веде» текст за собою і з’являється певна декларативність або фраза звучить більше як завершення строфи, ніж як внутрішньо визрілий поетичний вислів. Особливо це видно в частині суспільно-політичних сонетів, де авторська реакція – щира й темпераментна, але подекуди тяжіє до прямого судження, а не до багатозначного художнього образу.

Попри це, у сучасному поетичному просторі, де часто домінують або мовна експериментальність, або холодна іронічна дистанція, збірка віршів Михайла Гершковича вирізняється саме людяністю. Автор не прагне епатувати, не намагається штучно модернізуватися, не відмовляється від зрозумілого почуття, від класичної інтонації. Його сила – у щирості, у вірі, що вірш і справді може бути духовною підтримкою. Перед нами – поет, який протягом тривалого часу повертається до найсуттєвішого – до любові, пам’яті, природи, духовної праці, і саме в цій вірності самому собі він знаходить свою художню правду.

Саме тому таким важливим є звернення автора до власного слова: «Йди у світ, моє слово, / лети журавлино / Й торкайся сердець». У цих рядках – глибинне розуміння призначення поезії: йти до людини, відгукуватися в ній, залишати в її душі світло.

Отже, «З недопитої чаші натхнення» – це книжка не зовнішнього ефекту, а внутрішніх переживань, книжка, у якій поєдналися лірична відкритість, філософська зосередженість, пережите почуття та незраджена людяність. Безперечно, що ця збірка заслуговує на увагу як вагомий підсумок творчого шляху поета і як щире й тепле слово, звернене до читача.

Ярослава РІЗНИКОВА.