Ісаєве: три століття буремної історії

Невдовзі царат подарував 7,5 тисячі десятин козацької землі як нічийних генералу Івану Ісаєву, якого призначили командувати тутешніми чорноморцями. І вже у «Відомостях чотирьох повітів…» за 1792 рік у сільці, перейменованому на Ісаївку, мешкали 52 осіб, з яких — 40 селянок.

1796-го поміщик Ісаєв виклопотав дозвіл на будівництво Свято-Казанської церкви, яку було освячено в жовтні 1800-го. Храм і донині слугує людям. Саме під його склепінням був охрещений уродженець цього знаменитого села, естрадний співак українського походження, гітарист, виконавець народних і характерних танців Петро Костянтинович Лещенко (1898 — 1954).

У середині ХІХ століття генеральські нащадки розпродали спадщину, яку в 1866-у викупив землевласник Херсонської губернії Іван Гіжицький. Породичавшись із дворянами Курісами, він заповів ісаївську вотчину своєму онукові Олександру Курісу.

Диво тилігульської долини

У тихоплинному Тилігулі віддзеркалюються небесно-голубі шати дивовижного палацу, збудованого 1905 року в стилі модерн. Звів його уже згаданий місцевий дворянин Олександр Іванович Куріс для своєї дружини Єлизавети-Наталії Владиславівни та п’ятьох дітей.

Дотепер прекрасно збереглися архітектурні елементи: різьблені вікна, вітражі, карнизи, асиметричний дах, балкони, стельова ліпнина, кахлі, різьблені перила. А з меблів — лише масивний обідній стіл. За переказами, палац прикрашали скульптури і картини відомих художників та родинні портрети. Увіковічував заможне сімейство художник Люсьєн Моно, який на запрошення Курісів приїхав з далекої Франції. На згадку про Україну, окрім щедрого гонорару, митець повіз на батьківщину колоритні тутешні пейзажі.

Ісаївські поміщики — прямі нащадки сина козацького сотника, учасника російсько-турецької війни Івана Онуфрійо-вича Куріса (1762 — 1836), який розпочав військову кар’є-ру у 1773 році рядовим Дніпровського піхотного полку. Відзначився при взятті Ізмаїла та в інших військових кампаніях. У 1802-у полковник Куріс звільнився зі служби. Мешкав та господарював поблизу Тилігуло-Березанського лиману в селі Курісово-Покровське. Він, його діти, онуки та правнуки залишили після себе на Одещині визначні пам’ятники зодчества, вишукані колекції творів мистецтва і величезну бібліотеку.

Однак нова оселя в Ісаєвому з вишуканою колекцією живопису, книгозбірнею, меблями та вітражами так і не стала повноцінною резиденцією дворянської родини. Недовго насолоджувалися Куріси життям у цьому маєтку. Революційні події 1905-го та Перша світова війна 1914-го змусили їх емігрувати у Швейцарію, а після 1917-го перебратися до Франції. До України вони більше не поверталися.

Залишки панського майна місцевий люд розтягнув по своїх повітках. На щастя, через поважне ставлення до власників, які проявляли турботу про селянських дітей, маєток не пустили за «червоним півнем». Адже панночка обдаровувала працівників у їхні дні народження, на церковні свята, опікувалася школою.

Рішенням виконкому Одеської обласної ради від 27 грудня 1991 року палац Куріса в Ісаєвому був взятий під охорону держави як пам’ятник містобудівництва й архітектури місцевого значення.

Пам’ятку бережуть і… привиди

Свого часу на сільському сході місцеві жителі запропонували влаштувати у маєтку семирічну трудову «профшколу». Згодом у ній розміщувалася філія Одеського інституту народної освіти, а потім — агрономічний технікум, який перетворили на зоотехнічний. Тепер тут — Ісаївський професійний аграрний ліцей, який очолює Сергій Ісаєнко.

Завдяки працівникам освіти палац добре зберігся. І не тільки їм. Місцевий люд упевнений: оберігають його і духи Курісів, які й досі мешкають десь у підвалах.

Цю легенду повідала колишня працівниця закладу Єва Ізірська, яка частенько влаштовувала екскурсії палацом для численних туристів.

2000-го з Парижу приїздив онук останнього ісаєвського поміщика Олександр Куріс разом з дружиною Анною-Марією й пожертвував чотири тисячі доларів на перекриття даху. А в 2025-у в Ісаєвому побував депутат Національної асамблеї Франції Габріель Атталь — онук Олександра Куріса.

«Да буде правда»

Габріель Атталь, колишній наймолодший прем’єр-міністр Франції, віднедавна очолює парламентську групу дружби між Францією та Україною.

Європейський політик, соратник президента Емманюеля Макрона, він пишається своїм українським, козацьким корінням. За родинною легендою, його предки перебралися в Україну з Греції ще у XVI ст. Першим відомим представником роду був кінний козак Полтавського полку Петро Куріс, нащадки якого поріднилися навіть з гетьманами Війська Запорозького Михайлом Ханенком і Данилом Апостолом!

Торік Габріель Атталь разом матір’ю Марі де Куріс відвідали с. Курісове Березівського району (колишня Петрівка Комінтернівського району). Побували у палаці, що реставрується, у храмі, де була усипальня п’яти поколінь їхніх предків. Втілилася його дитяча мрія — відвідати Ісаєве, про яке йому так багато розповідав дідусь. 26 лютого 2025-го він завітав на свою історичну батьківщину з поважною делегацією французьких політиків і парламентаріїв.

Директор Ісаївського ліцею Сергій Ісаєнко, привітавши гостей, подарував Габріелю Атталю герб Курісів з родинним девізом «Да буде правда», з яким по життю крокує їхній французький нащадок. У відповідь той вкотре підтвердив, що правда на боці України, а справедлива боротьба українців за свободу проти росі-йського агресора є боротьбою всіх французів та всіх європейців, які й надалі надаватимуть військову та фінансову допомогу, необхідну нашій країні для спротиву агресору та відбудови.

На запитання Сергія Ісаєнка, чи балотуватиметься він 2027-го у президенти, Габріель Атталь дипломатично промовчав.

Та, ймовірно, таки висуне свою кандидатуру, бо третина французів вважає його найкращим з урядовців, які побували на посаді прем’єр-міністра.

З цікавістю гості ознайомилися з палацом, навчальними корпусами, шанобливо поклали квіти до погруддя Кобзаря, відвідали церкву і вшанували пам’ять полеглих Захисників України на кладовищі у с. Добри-днівка.

«Україна втрачає багато чудових людей у цій війні. Українці потребують справедливості. Перший крок до неї — завершення бойових дій», — наголосив Габріель Атталь.

За українською традицією, гостей частували національними стравами. На згадку подарували сувенірні чашки зі світлиною палацу і герб України вирізьблений з дерева.