Мавка — символ незнищенної гідності

У цьому сенсі сама Мавка в LISOVA постає не лише персонажем українського поетичного міфу, а є образом самого життя — вільного, тонкого, неутилітарного, такого, яке неможливо виміряти користю.

Її присутність у світі людей завжди є випробуванням — не стільки для неї самої, як для тих, хто поруч. Бо зустріч із красою ніколи не буває ней-тральною. Вона або підносить людину, або викриває її нездатність жити на висоті власного серця. Як писала колись Галина Могильницька у вірші «Крамольне»: «Любіть! Лиш... будьте гідні власної любові!».

І саме тому трагедія «Лісової пісні» — не лише в тому, що любов виявляється зрадженою. Вона в тому, що людина, якій було дозволено доторкнутися до дива, виявилася неготовою його втримати.

У цьому сюжеті Лукаш — не просто герой, що вагається між двома жінками чи двома світами. Він — образ людини, яка почула музику буття, але не змогла жити за її законом.

Цей мотив набуває особливої сили саме в балетній формі. Те, що у слові можна було б пояснити, у танці мусить бути прожите тілом, жестом чи паузою. І тут LISOVA працює надзвичайно точно: вона переводить Лесину драму зі сфери літературної символіки у простір безпосереднього відчуття.

Модерна хореографія, нова музика, візуальні технології, 3D-ефекти та анімаційні рішення не просто «прикрашають» постановку, а допомагають створити стан переходу між видимим і невидимим, між людським і стихійним, між тим, що називається реальністю, і тим, що насправді є глибинною правдою про людину.

Особливої ваги постановці додає й те, що музику до неї було створено спеціально молодим українським композитором Тимофієм Старенковим. Те, що це не запозичене емоційне тло, не вставлений у вже знайомий сюжет готовий партитурний матеріал, а окремий голос вистави, народжений разом із нею, стає принциповим.

Адже коли нове сценічне прочитання класичного твору має власну, спеціально народжену для нього музику, воно перестає бути ілюстрацією і стає самостійним мистецьким висловлюванням. Тоді й Леся Українка приходить до глядача не як хрестоматійна постать, а як жива співрозмовниця.

Цього разу на головну героїню перевтілилась балетмейстерка-постановниця киянка Олеся Шляхтич. Відтак ми побачили балет у своїй першооснові, де творчиня наповнює образ глибоким голосом власного задуму та додає йому живого подиху.

У коментарях про виставу вона наголошувала, що, працюючи з модерною пластикою, намагалася втілити в образі Мавки не лише міфологічну сутність, а й саму Лесю Укра-їнку, її внутрішню драму, її останню любов. Цей ключ надзвичайно важливий. Він дозволяє побачити в LISOVA не лише сценічне прочитання відомої історії, а своєрідний діалог між твором і долею його авторки. Тоді Мавка — це не тільки лісова істота, а й постать жіночої свободи, духовної чутливості, самотності й незнищенної гідності. Не декоративна «лісова краса», а душа, яка відмовляється жити нижче від власної правди.

У цьому і полягає, мабуть, головна філософська сила LISOVA. Вона нагадує, що найбільші людські трагедії починаються не з великих катастроф, а з малого внутрішнього компромісу. З тієї миті, коли людина погоджується зрадити найтонше в собі — заради спокою, зручності, побутової визначеності, «нормального життя».

«Лісова пісня» завжди була твором про неможливість такої зради без наслідків. Але сьогодні, в епоху виснаження, тривоги, воєнної реальності й постійної необхідності бути сильними, ця думка звучить особливо гостро для кожного з нас.

Бо вистояти — це не тільки вижити. Це ще й не втратити здатності чути музику світу, бачити красу, берегти в собі те, що не можна перевести в категорії користі.

Саме тому, друзі, хто не бачив LISOVA в Одеській опері, — за першої ж нагоди йдіть, на-солоджуйтесь, відчувайте, думайте!

Ярослава РІЗНИКОВА.

Фото Одеського національного театру опери та балету.