Останній бій Романа Шухевича

Дитячі роки Романа пройшли в містечку Краковець, що неподалік Львова. У 1914-у родина переїхала до Кам’янки-Струмилової (нині — Кам’янка-Бузька), де батько обіймав посаду судді. Там хлопець розпочав навчання, яке продовжив вже у Львові — у гімназії, а згодом — у Львівській політехніці, де здобув фах інженера-будівельника. Був активним членом «Пласту». Втім його життя визначила не мирна кар’єра, а боротьба за українську державність.

У юнацькому віці Роман мав можливість спілкуватися з учасниками збройної боротьби за незалежність України, зокрема з полковником Євгеном Коновальцем, який певний час винаймав помешкання в будинку родини Шухевичів. Із середини 1920-х став членом Української військової організації. Дев’ятнадцятилітнім за дорученням УВО здійснив замах на польського шкільного куратора у Львові Станіслава Собінського. Попри всі зусилля польської поліції, цей замах так і не був розкритий, а Роман Шухевич здобув значний авторитет у підпіллі.

У 1930 році одружився з донькою священника Наталією Березинською, яка майже на пів століття пережила чоловіка (померла у 2002-у).

Після вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького 16 червня 1934-го Шухевича заарештували як одного з підозрюваних в організації автентату. Однак довести його провину в суді не вдалося, і він отримав досить незначне покарання: рік ув’язнення в концтаборі у Березі Картузькій.

Після звільнення зайнявся бізнесом. У1937-у створив першу в Галичині рекламну фірму «Фама», яка успішно просувала українські товари. У цій фірмі, що поширила свою діяльність на значну частину заходу України, активно працювали члени ОУН, яким важко було знайти роботу з гідною оплатою. Частині з них навесні 1939-го вдалося перейти на Закарпаття, де 15 березня було проголошено незалежну українську державу, і боронити її у лавах Карпатської Січі. Під час нападу угорської армії на Карпатську Україну Шухевич брав активну участь у боях.

З початком Другої світової війни виїхав до Кракова, де продовжував активну діяльність в ОУН. У 1940-у, після розколу організації на два крила, став одним із керівників ОУН(б) і був призначений крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях. За його сприяння в тому ж році було організовано Український легіон, який він і очолив.

Перед нападом нацистської Німеччини на СРСР українські націоналісти співпрацювали з німецькими військами у створенні двох військових формувань — батальйонів «Нахтіґаль» і «Роланд». В одному з них був і Роман Шухевич. Часто пишуть, нібито він очолював «Нахтіґаль», однак насправді батальйон перебував під контролем німецької армії, тому роль Шухевича була радше формальною. Хоча справді: саме «Нахтіґаль» першим увійшов у Львів після вигнання радянської влади й 30 червня 1941 року Роман Шухевич долучився до проголошення Акта відновлення Української Держави. Цей крок зустрів гостру реакцію з боку німецької влади, яка, зокрема, заарештувала за це Степана Бандеру та Ярослава Стецька.

Невдовзі через проукраїнську позицію Шухевича й інших українських старшин німецьке командування розформувало підрозділи «Нахтіґаль» та «Роланд» і до кінця 1941-го утворили одне формування — 201-й батальйон шуцманшафту (Український легіон). Одним з його керівників став Роман Шухевич. Батальйон воював на території Білорусі, де українські вояки займалися охороною комунікацій та німецької адміністрації, а також боротьбою з радянськими партизанами.

Наприкінці 1942-го, коли контракт українських військових закінчувався, більшість легіонерів вирішили його не продовжувати. За це їх ув’язнили. Романові Шухевичу вдалося утекти. Так розпочалося його підпільне життя. У 1943-у він очолив УПА, ставши головнокомандувачем. Під його керівництвом повстанська армія вела боротьбу проти двох тоталітарних режимів — нацистського та більшовицького. Шухевич реорганізував УПА, створивши чітку структуру управління, старшинські школи та систему звань, що дозволило вести ефективний спротив аж до 1950-х. Водночас він очолював провід ОУН на українських землях і був генеральним секретарем Української Головної Визвольної Ради — тимчасового уряду воюючої України.

Роки підпільної боротьби серйозно підірвали здоров’я головнокомандувача. Постійне перебування в замкненому сирому середовищі таємних схронів — криївок — призвело до загострення ревматизму і проблем із серцем та легенями. Оточення генерала розуміло, що потрібне термінове лікування в стаціонарі, й Шухевич двічі приїжджав за підробленими документами до Одеси в санаторій «Лермонтовський». Детальніше про ці події я писав у статті, опублікованій у «Чорноморських новинах» 27 червня 2024 року.

Кульмінацією боротьби Романа Шухевича стала його загибель 5 березня 1950 року в селі Білогорща поблизу Львова. Цей день увійшов в історію як приклад героїчної самопожертви й нескореності. Тоді Білогорщу за-блокували майже 700 бійців та офіцерів МДБ й розпочали обшуки всіх хат. В одній із них виявили й затримали Галину Дидик — довірену особу Шухевича. Сам він чинив збройний спостив: убив майора МДБ Ревенка, але під час перестрілки отримав важке поранення в груди. Щоб не потрапити в полон, командир УПА вистрелив собі у скроню.

Тіло Шухевича привезли в управління МДБ у Львівській області, а потім знищили — і досі не відомо, де, ким і в який спосіб.

Роман Шухевич був для радянської влади одним із найнебезпечніших ворогів. Таким він сьогодні є і для російської федерації. Не випадково ж, що на початку 2024 року рашистський «шахед» поцілив у будинок-музей, який був останнім прихистком командувача УПА.

Для нас же, українців, його героїчне життя та діяльність є прикладом, який надихає у боротьбі проти російського агресора.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.