Сіяч української свідомості

Оповідь про життя й діяльність Чикаленка лунала через цитати з його щоденників, спогадів і публіцистичних текстів. Лекція перетворилася на своєрідну розмову з епохою, де сам герой власними словами розкривав мотиви, сумніви та переконання.

Євген Чикаленко народився 1861 року в заможній родині на півдні України. Його молодість припала на часи, коли українське слово було скуте заборонами, а сама думка про окремішність українського народу здавалася владі небезпечною. Навчаючись у Харкові, він долучився до українського руху й за це певний час перебував під поліцейським наглядом. Переслідування не зламали його переконань — навпаки, лише загартували їх.

Оселившись у родинному маєтку, Чикаленко став успі-шним господарем, але не обмежувався турботами про власний добробут. Земля і прибутки були для нього передусім можливістю діяти на користь громади. Він жертвував кошти на культурні й освітні проєкти, розуміючи: без просвіти й друкованого слова нація не зможе зміцніти.

У своїх спогадах Євген Чикаленко писав: «Нам перше всього треба добитися скасування закону 1876 року, щоб мати змогу видавати газети та журнали, а головне — добитися української школи, що приведе до національної свідомості, а будучі покоління самі рішать питання про самостійність України. Пропагандою самостійности тепер ми перелякаємо громадянство, бо воно боїться за цілість Росії. Коли відділяться від Росії Фінляндія, Польща, Прибалтика, Кавказ і навіть Сибір, все-таки буде Росія, а коли відділиться від неї Україна, то вже Росії не буде, а тільки Московщина, Московське царство. От чому чорносотенці так бояться відродження української нації, називають його мазепинством, і закликають уряд до боротьби з ним».

У цих словах — його стратегія й далекоглядність. Чикаленко усвідомлював: шлях до державності починається не з гучних гасел, а зі школи, книжки, газети й щоденної наполегливої праці для пробудження національної свідомості.

Переїхавши до Києва у 1900 році, він остаточно присвятив себе національній справі. Його дім став осередком української інтелігенції: сюди сходилися письменники, науковці, громадські діячі, обмінювалися думками й планами на майбутнє. Сам Чикаленко перетворився на моральний авторитет руху, чия думка важила не менше за будь-який офіційний документ.

Власними спогадами він відкривав непросту правду тих років: «В той час треба було мати багато мужності, віри в справу відродження Української нації, щоб людям, бувшим на державній службі, обтяженим родиною, належати до незаконного сообщества, за яке загрожувало поселення «в Сибір».

Найбільшим його здобутком стало заснування і фінансування першої щоденної української газети на Наддніпрянщині — «Громадська думка», безпосереднім продовженням якої стала газета «Рада». В умовах цензури, переслідувань та пості-йних фінансових труднощів Чикаленко вірив: без щоденного українського слова не може постати свідома нація.

Події 1917 року він зустрів із глибоким зворушенням — мрія про відродження України почала ставати реальністю. Проте активної політичної кар’єри не шукав, залишаючись, радше, порадником і свідком епохи, ніж урядовцем.

У 1919-у змушений був емігрувати. Останні роки життя провів у Чехословаччині та Австрії, працював над українськими словниками, підтримував студентську молодь, писав спогади. Доля не раз випробовувала його втратами й хворобами, але віра в українську справу не згасала.

Помер Євген Чикаленко 1929 року в еміграції. Його життя стало прикладом тихої, наполегливої праці для України — він сіяв зерна національної свідомості.

Не оминули увагою Вікторія Пономаренко й книгу «Пан. Роман про Євгена Чикаленка» — проникливу розповідь про життя й боротьбу діяча, яка дозволяє буквально зазирнути в його внутрішній світ і відчути моральну стійкість та щирість його переконань.

Особливу увагу піні Вікторія приділила й знаменитій «Розмові про сільське хазяйство» Євгена Чикаленка, що наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть стала справжнім бестселером. У цій книзі автор ділиться власним досвідом господарювання, по суті, ведучи розмову із читачем, щоб підняти культуру сільського господарства та поліпшити умови життя українського селянства. Видання залишається сучасним навіть сьогодні, бо Чикаленко писав не лише про землю, а й про людей та їхню працю, роблячи кожен рядок закликом до дії та вдосконалення.

Лекторка також підкреслила, що ім’я Євгена Чикаленка поступово повертається в науковий обіг, топоніміку та суспільний дискурс. Так, одна з вулиць Одеси тепер носить його ім’я — і саме на цій вулиці мешкає сама Вікторія Пономаренко. У радянські часи спроби витіснити цього видатного українського будівничого з історичної пам’яті були успішними, але сьогодні його ім’я повертається, набуваючи заслуженого визнання.

Учасники лекції мали змогу не лише поставити свої запитання, а й обговорити біографію Чикаленка, його моральні та громадські принципи, а також дізнатися про тонкощі підготовки освітніх і краєзнавчих проєктів «Освіторіуму». Захід став живою розмовою про українську історію, важливим внеском у популяризацію культурної спадщини Одещини та нагадуванням про цінність активного громадянства.

Руслана ПЛОТНИКОВА.