Узбережжя свободи і колоніальний міф

Нижче — конспект цієї дискусії, опублікований на «Лівому березі» (https://lb.ua).

Оксана Довгополова: Важливо, що одеський літературний фестиваль PORT не фокусується тільки на місті, а запускає тему Українського півдня. Саме зараз, особливо після 2022 року, тема замкненого міста, міста-держави в державі, вже відходить у минуле. Наші спікери мають дуже різний досвід, і мені хотілось би поговорити саме про те, як перезапускаємо наше бачення і Одеси, і всього Українського півдня.

Також варто подивитися на цю територію не лише як на південь, а й як на північ. Якщо глянути на Одесу й Північне Причорномор’я з боку Середземного моря, то вони є північчю. Саме так упродовж історії й відбувалися зустрічі культур і цивілізацій: одні йшли на північ, знаходили тут інших — і починалася комунікація. Тож, можливо, варто розглядати Одесу під цим кутом. Спробуймо переозначити: коли ми кажемо «Одеса — Південь», то часто маємо на увазі південь імперії — Російської чи Радянської. Натомість сьогодні маємо шанс подивитися інакше — крізь кілька оптик, що відкривають нове бачення.

Володимире [Шейко], у тебе великий досвід культурної дипломатії, роботи з іншими країнами. Чи можемо розповісти світу про Український південь так, щоб нас почули і зрозуміли? І чи має він якісь особливі переваги — додаткові аргументи, які дозволяють через Український південь транслювати наші цінності назовні?

Володимир Шейко: Думаю, відправною точкою моєї відповіді буде спроба означити, що ж таке Український південь сьогодні для світу.

Світ, звісно, дуже по-різному уявляє собі Одесу й Український південь. І це для нас водночас сумна ситуація, бо ці уявлення далекі від того, як нам хотілося б їх бачити. Але з іншого боку — це величезне поле можливостей: наповнити цей геополітичний і культурний простір новими сенсами. Адже в України є всі шанси скористатися тим, що знання й уявлення про наш Південь залишаються обмеженими й стереотипними, і замінити їх на ті, які нам видаються сьогодні продуктивнішими і такими, що можуть допомогти позиціонувати Україну на культурній мапі світу.

Для пересічного іноземця саме Одеса є центром Українського півдня. Мало які топоніми такі впізнавані й викликають стільки асоціацій, як Одеса. Водночас у Західній Європі й Північній Америці цей простір і далі існує в межах імперсько-радянського міфу, принесеного кількома хвилями еміграції з Одеси та Півдня, а також культурними й політичними зв’язками імперського часу. І це велика перешкода для нашої роботи: постійно доводиться долати стереотипні уявлення про Одесу й Південь, а також той відгук, які вони викликають в іноземців.

Пригадую цікавий кейс із французьким фестивалем Un week-end а l’Est — щороку він зосереджується на іншому східноєвропейському місті і кілька років тому був присвячений Одесі. Тоді ми працювали з командою фестивалю, допомагали скласти програму й обрати правильну оптику. І ми побачили дуже французький погляд на Одесу — цілком відірваний від українського виміру одеського міфу, без урахування сучасності міста, його спроб переосмислити себе, знайти нові точки опори. Це бачення спиралося на лінії ідентичності, пов’язані з еміграцією до Північної Америки, передусім єврейською. І ми зрозуміли, наскільки важко впливати на цей образ.

Це був 2022 рік, перші місяці повномасштабного вторгнення. Ми намагалися пояснити Одесу сьогоднішню — таку, яку важливо й продуктивно показувати світу. Але пояснити це було надзвичайно складно. Ми наштовхнулися на стіну нерозуміння: французи багато що зробили по-своєму, реалізувавши програмні рішення, закладені ще до нашої участі. Наша оптика залишилася частково поза увагою, бо для них усе, що ми пропонували, було абсолютно новим і незнайомим, а отже, викликало недовіру. Навіть склалося враження, що вони думали: ми намагаємося їх обдурити, переписати відому їм історію у спосіб, який виглядав антиісторичним, тенденційним чи політично забарвленим. І, знову ж таки, це були перші місяці вторгнення. Тоді, як мені здається, нам просто не довіряли в тому, що ми пропонували.

Це був погляд, по-перше, імперський, по-друге, дуже зверхній. Мовляв, ми краще знаємо, як говорити про Одесу. У нас навіть була «битва», яка тривала місяць, лише за написання назви «Одеса» — з однією «с» чи з двома — на плакатах того фестивалю. Тобто дійшло й до цього.

І цей випадок не поодинокий. Подібне повторюється з різною інтенсивністю в багатьох наших проєктах, коли йдеться про Південь чи Одесу. Ми постійно натрапляємо на ту саму недовіру. Недовіру, яку можна пояснити браком знань — наукових, емпіричних, культурних — про цей регіон, що могли б стати основою для нової оптики. А оскільки цього підґрунтя нема, усі ці дискусії зависають у повітрі. У цьому, як на мене, і полягає головна складність розмови про регіон зі світом.

Наприкінці хочу сказати, з чого, на мою думку, варто вибудовувати цю розмову. Це те, що робить Тімоті Снайдер, коли говорить про тяглість існування цивілізацій на цих землях, про зіткнення різних народів і культур, які наповнювали цей простір сенсами й у підсумку витворювали щось нове. Снайдер говорить про те, що Україна з її минулим завжди перебувала в центрі загальноєвропейських історичних і культурних процесів. І для багатьох це зовсім не очевидно. Тому продуктивно говорити саме так, як щойно сказала Оксана: дивитися на регіон як на північ Середземномор’я чи північ Чорного моря — у цій оптиці.

Йдеться про зіткнення демо-кратій та аристократій, які існували на цих землях і, зрештою, дали поживу для сучасного українського проєкту. І мені здається, що ця тяглість, про яку говорить Снайдер, є надзвичайно важливою в розмові про Південь. Це, можливо, одна з тих відправних точок, на які можна спиратися в аргументах і які допоможуть доводити світові іншу оптику — відмінну від тієї, до якої він звик.

Оксана Довгополова: І, напевно, тут важливо наголосити ще на одному моменті: люди дуже часто готові бачити античність, а потім — Російську імперію. Тобто існує така «сертифікована» цивілізація, а все, що між ними, ніби випадає з історії. І саме це потрібно підкреслювати.

Торік наша команда «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» створювала український національний павільйон на Мальтійській бієнале сучасного мистецтва. Ми якраз виходили з цього контексту: це був проєкт про Одесу з виразним деколонізаційним акцентом. У Мальти складна колоніальна історія, як і в нас. І художниця Алевтина Кахідзе, яка вміє надзвичайно точно ставити питання, знайшла з мальтійцями безліч точок дотику. А знаєте, хто очолює українську громаду на Мальті? Одеситка. І це теж дуже показово, адже багато говорить про те, ким є одесити.

Володимире [Єрмоленко], додай, будь ласка, про колоніальний дискурс у літературі, який часто заважає сприймати Одесу ззовні.

Володимир Єрмоленко: Вісь Північ — Південь й усвідомлення її значення для України були притаманні багатьом українським інтелектуалам. Особливо мене цікавить постать Юрія Липи — мислителя й геополітика, тісно пов’язаного з Одесою. Те саме можна сказати про Євгена Маланюка. В обох мислителів простежується ідея втрати балансу між Північчю та Півднем в українській історії. Наприклад, у Маланюка з’являється думка про одночасний занепад «вікінгівського заліза» — його залізної метафорики — і «візантійської міді», що призвело до розпаду опорних осей і перетворення на своєрідну рихлість. Це відчуття втрати, як на мене, постійно працює в українському досвіді.

Ми часто їздимо на Південь — у Миколаїв, Херсон, трохи рідше до Одеси (Володимир Єрмоленко разом з дружиною, літературознавицею Тетяновою Огарковою після 2022 року здійснили понад 50 подорожей деокупованими та прифронтовими територіями: переганяли автомобілі для військових, привозили книжки цивільним, робили репортажі для європейських ЗМІ. — Прим. https://lb.ua). І щоразу, рухаючись з півночі на південь, ти буквально відчуваєш цю географію. Наприклад, наша улюблена траса з Кропивницького на Миколаїв: їдеш — і перед тобою поступово розгортається безмежний степ.

Ця тема звучить і в Грушевського. Він писав і про море, і про степ, наголошуючи, що глибинна історія України — це не лише козацька доба, а значно ширший горизонт: від Великого князівства Литовського й Русі до скіфів, а може, й до трипільців. Уся ця історія — про постійні зусилля закріпитися в степу, щоб відкрити собі шлях до моря. Адже саме море давало вихід у ширший світ.

Тут я раптом натрапив у Липи на цікаву концепцію Троянської війни. Не знаю, наскільки вона достовірна, але, за його версією, Троя контролювала шлях між Чорним і Середземним морями. А отже, потоки збіжжя, про які писав Геродот — мовляв, греки харчувалися завдяки хлібу з Північного Причорномор’я, — це теж частина тієї ж історії. І вона простягається вглиб віків.

Оскільки я філософ, мене особливо цікавить один промовистий збіг: Ольвія, місто біля сучасного Миколаєва, виникає саме в VII столітті до нашої ери — у той самий час, коли народжується філософія. Це не випадково, адже обидва явища пов’язані з Мілетом. Саме там, в егейському осередку грецької культури, формувалися і колонізаційні рухи, що привели греків на береги Північного Причорномор’я, і перші зразки абстрактного мислення, започатковані Фалесом й іншими мілетськими мислителями.

Цей паралелізм захоплює: поява міст — Тіри, Ольвії та інших — і водночас зародження концептуального мислення, тобто власне філософії. У той час Мілет був центром грецького світу, і з нього йшли ідеї та люди.

Цікаво порівняти з Францією, про яку тут уже згадували. Перші грецькі колонії там з’являються на століття пізніше. Одна з перших — Агде, сучасне містечко, що в античності мало назву Агафе Тюхе — Місто Доброї Долі. Згодом французькі історики, зокрема Фернан Бродель, сформували образ Середземномор’я як внутрішнього моря античності. Та насправді найбільш «внутрішнім» було Чорне море: саме його узбережжя греки заселили найщільніше. Й усвідомлення цього змінює кут нашого мислення — і, на мій погляд, це дуже важливо.

Південь завжди був у центрі рефлексії українських інтелектуалів. Я згадав Липу, Маланюка, Грушевського, але ми можемо згадати Юрія Косача. У своєму романі він вибудовує цілий міф володарки Понтиди — цариці Чорного моря, або дами з Азову. Це історія нібито доньки Єлизавети й Олексія Розумовського, яку Катерина вважала загрозою і прирекла на загибель. Та героїня позиціонує себе як морська цариця, володарка Чорного й Азовського морів.

Я ж намагаюся мислити Україну як поліцентричну спільноту. У кожному регіоні є свій центр, без якого неможливо уявити цілісність країни. Слобожанщина — одна з таких опор: саме з нею спершу було пов’язане поняття «Україна». Згодом ця назва поширюється серед наддніпрянців, пізніше — серед галичан. Але не можна мислити Україну й без Запоріжжя, без Чорного моря, без Києва, без Центральної України, без Черкащини, Чигирина і Холодного Яру, без Галичини і Поділля. Геометрія України вкорінена в геометрії річок, у переходах між ними — і це промовистий образ.

Та Південь є ключовим. Без Півдня нема України. Це завжди метафора боротьби за укорі-нення в степу, щоб відкрити шлях до моря. А закріпитися в степу непросто: він безмежний і важко піддається. Саме ця вісь — степ і море — знову стала визначальною для нашої історії. Тож не випадково нині український Південь знову перебуває в центрі подій.

Оксана Довгополова: Ми постійно говоримо про море — про Середземне, про Чорне. І логічно передати слово Антону, який працює саме з темою моря в літературі і не тільки. Що для нас море?

Антон Санченко: 2022 рік показав, що світ сприймає нас як житницю світу. З жодної іншої причини Генеральний секретар ООН не приїздив би до України. Коли почалася зернова криза і ми не змогли відправляти каравани, він приїхав у Київ. 2022 рік також показав, наскільки важливим є південь Одещини. Ми зосередилися на Одесі, а тим часом чотири дунайські порти тоді пропустили весь зерновий трафік, який ішов з України. І це можна було побачити наочно. Я їздив до друзів-прикордонників — у бік Кілії, Ізмаїла, Вилкового не можна було проїхати автобусом, бо йшов суцільний караван зерновозів. І тоді було видно, як Україна справді годує світ і наскільки Одеса важлива в цій транспортній артерії.

Я займався новинним проєктом, писав дайджести. Часто казали, що наше зерно дешеве для Африки. А я просто щотижня записував, куди йшли балкери з Одеси. Вони йшли в Нідерланди, Італію, Єгипет. Тобто весь світ коштом українського зерна вирішував свої зернові проблеми. Ну і, звісно, Африка теж, були рейси в Ефіопію, на Близький Схід.

Цього року в Ганни Улюри вийшла книжка «366: Книжка на щодень, щоб справляти враження культурної людини». Це своєрідний календар читання — 366 рецензій на твори світової та української літератури, по одній книжці на кожен день. І цікаво, що в цьому літературному «році» можна порахувати й морські тексти. Їх вісім. Це показник того, наскільки українська культурна спільнота звертається до теми моря: фактично лише один тиждень із п’ятдесяти двох.

Але є й гарна новина. Адже цей тиждень українці проводять в Одесі. І саме Одеса може й повинна стати морською культурною столицею — столицею мариністики, містом, що поверне море в українську літературу.

Оксана Довгополова: Кілька років тому, ще до повномасштабного вторгнення, Ганна Улюра дослідила присутність Одеси в сучасній українській літературі. Образ міста з’являвся переважно як літній досвід — подорож за новими враженнями, нерідко й перший сексуальний досвід. В оптиці авторів, здебільшого не одеситів, Одеса мала особливий флер, відтінок міста-спокуси. На жаль, і досі маємо небагато письменників, які пишуть українською з Одеси. Але тут є велике поле для роботи й простір для руху. І цей рух уже відчутний: фестиваль переконливо засвідчує, що сьогодні ми спостерігаємо справжній бум одеської літератури.

І знову ж таки — згадка про порт, який замовк на деякий час. Як людина, що була в Одесі 2022 року, можу сказати: для багатьох це стало жахливим досвідом — коли порт мовчить, коли зникають його звуки. Початок повномасштабного вторгнення, ці кілька місяців тиші — один з найтравматичніших досвідів, поряд з прильотами «оніксів» і всім іншим.

І виявилося, що це відчула не лише Одеса, а й увесь світ: коли через нас їжа не йшла, світ ставав голодним, світові було сумно без Одеси. А для одеситів це був екзистенційний досвід. Бо робота порту завжди сприймалася як щось настільки природне, як схід сонця. Ми ж про це не говорили, не підкреслювали, а виявилося — це надзвичайно важливо.

Володя [Єрмоленко] згадував Липу, а я згадаю [Юрія] Яновського, його «Майстра корабля», де є неймовірні сторінки про те, як море відображається у степу, а степ відображається в морі. І сам факт, що Одеса стала помітною 2022 року, коли порт мовчав, показує: Одеса не морське місто. Одеса — це місто між морем і степом. Те, що ми так розкрилися і почали відчувати регіон, змушує інакше відчути степ.

І тут я знову хочу повернутися до Володі [Єрмоленка], до питання про вашу ПЕНівську діяльність, про поїздки. Це відчуття Українського півдня під час війни — чи воно змінилося, трансформувалося? Ви їздите по дуже різних частинах України. Що саме в Півдні ти відчуваєш як надзвичайно важливе, таке, що неможливо втратити?

Володимир Єрмоленко: Мені здається, що Південь — це відчуття нескінченності. Для мене це дуже важливо, бо здорова культура завжди поєднує скінченність і нескінченність. Вона межує з безмежжям. Коли мене попросили написати два слова для цього фестивалю, я написав, що це «українське безмежжя». І морське, і земне. Для мене степ — це, можна сказати, море на землі, або земна безмежність.

Мені здається, що наш ворог, тобто Російська Федерація, — це нездорова культура, тому що в неї є тільки безмежність. І це відчуття там патологічне. Коли в тебе патологічне відчуття безмежжя, то ти своє перестаєш відчувати як своє. Ти починаєш своє відчувати як чуже, а чуже — як своє. І виникає ця ідея, ніби нема жодних кордонів, що їх можна подолати. Це починається з мислення: мовляв, у нас безмежна метафізика, а закінчується вторгненнями й фізичним подоланням меж. Подолання меж без згоди того, хто їх має, — це називається насильство. І, як на мене, саме воно грає з нашим ворогом дуже злий жарт, а ми через це страждаємо.

Ця неможливість урівноважити безмежність кордонами — мені здається, вона завжди була властива Україні. Я колись формулював це як поєднання номадства, кочівництва в доброму сенсі — постійної зміни місць — з водночас глибинною усталеністю, корінням.

Один з архетипів української культури можна описати через ліс і степ. Степ — це відчуття незалежності від коріння, відчуття безмежності. Це простір зустрічей з тим, кого тут нема: він з’являється зненацька й так само зненацька зникає. Натомість ліс — середовище, де ти стикаєшся з тими, хто завжди тут був.

Згадайте Лесю Українку, «Лісову пісню». Там є момент, коли Лукаш питає Мавку: хто твоя мама, де твоя родина? А вона відповідає: я завжди була. Вона не може мати матір чи батька, бо вона завжди існувала, її не народили. Власне, «Лісова пісня» — це теж певною мірою драма вторгнення людського світу, який має коріння й водночас його не має. Мені здається, що на Півдні є саме це відчуття: попри безмежжя навколо, ти все одно вибудовуєш і плекаєш свій дім.

Я пам’ятаю, у Херсоні ми відвідали два музеї, краєзнавчий і художній. Художній музей — це близько 15 тисяч об’єктів, якщо не помиляюся, вкрадених росіянами. А краєзнавчий — це сотні тисяч археологічних експонатів. І це відчуття, коли ти стоїш у кімнаті, де мали б бути експонати з Ольвії, і розумієш, що все вкрадено. Або у скіфських залах, де теж пусто. І стає зрозуміло: те, що росіяни намагаються зробити, напряму пов’язане і з Одесою. Ви це краще знаєте, ніж я, але я хочу подати більш філософську рамку.

Росіяни намагаються довести нам, що цей степ, цей Український південь — це знекорінені землі, де нічого не приживається, де нема коріння. І саме тому вони приходять і нібито засновують тут щось на порожньому місці. Ось де починається імперія, ось де починається колоніалізм. Вони грабують херсонські музеї, щоб показати: нічого вам тут не належить, ви не маєте нічого спільного зі скіфами. Й ось тут виникає парадокс. Ми тлумачимо античний спадок як один з наших коренів. А єкатерининська модель — усе пере-йменувати на грецький манер — це зовсім інший підхід. Це спосіб сказати: ні, ми імперія, ми знаємо, що таке класицизм, колони й весь цей антураж, ми створимо видимість нової Греції, щоб показати Вольтеру й Дідро, що ми нібито цивілізація. Насправді ж це позбавлення коренів і витіснення пам’яті.

(Далі буде).

Вероніка СТЯГАЙЛО,
бібліографка, історикиня.