«Етнографічний вісник». Сто років тому

Відкриваємо книгу першу «Етнографічного вісника» — періодичного часопису Етнографічної комісії при ВУАН, яка побачила світ сто років тому, у 1925-у, в друкарні Української академії наук у Києві за головним редагуванням акад. Андрія Лободи та Віктора Петрова. А дозвіл випустити часопис накладом 2000 примірників дав «Невідмінний Секретар Академії, акад. Аг. Кримський».

Читач неодмінно зауважить, що тексти «Етно-графічного вісника» написані незвичною для сучасної людини, проте напрочуд багатою та барвистою українською мовою. У 1919 році спільне зібрання Української академії наук схвалило «Найголовніші правила українського правопису» — перший в історії України офіційний загальнодержавний правописний кодекс, який «справляв визначальний вплив на формування української мови як національного, а не етнологічного феномену». Забігаючи вперед, відзначимо, що наступниця цієї української граматики — знаменита «Скрипниківка» — з’явилася 1928-го, залишивши яскравий слід в історії української мови та літератури, але буквально через п’ять років свого існування була брутально знищена більшовиками як «буржуазно-націоналістична».

Та повернімося до першої книги «Етнографічного вісника». Розпочинається вона із програмної статті академіка Андрія Лободи «Сучасний стан і чергові завдання української етнографії», де висвітлено основні напрями редакційної політики щойно заснованого часопису та проаналізовано стан етнографічної науки в Україні, зокрема окреслено низку «запущених» сфер та напрямів, прорахунків і прогалин, які потребують усунення, нагальної розробки й опрацювання, рівно ж як і «найближчі пекучі практичні завдання». Автор завершує статтю з оптимізмом і планами на майбутнє: «Отже, як бачимо, на ниві української етнографії зроблено вже чимало, та ще більше треба зробити, і то такого, що варте якнайбільшої уваги».

Віктор Петров у статті «Місце фольклору в краєзнавстві» наводить приклади втручань компартійних ідеологів у краєзнавчу науку: «Геть «побут селян» та «світогляд і творчість». Все це, як щось надто складне і, кінець-кінцем, як таке, що дуже мало дає в практичному житті, треба рішуче викинути». Більшовики вважали, що «Основа громадського життя — це трудова діяльність людей, а тому виробничі процеси й повинні лягти в основу краєзнавчої роботи». Отже, фольклористика дискредитувалася задля пропаганди виробничого ухилу в краєзнавстві. В. Петров докладно наводить пораду ідеологічних контролерів з негативним ставленням до фольклору: «Досліджуйте, казали, працю сільради, землеустрій, кооперацію, нарсуд, ролю комсомола тощо. Все це матиме значно більше значіння, аніж збирання приказок і частушок». Натомість Віктор Петров переконаний, що «дослідник повинен бути не людиною канцелярії й статистиком, а фольклористом, що бере життя в його творчому вияві».

Якраз про «життя в його творчому вияві» наступне дослідження? «Коротенькі пісні («частушки») років 1917—1925» (переднє слово 

О. Олексієвої та В. Білого й матеріяли). О. Олексієва обґрунтовує, що коротенькі пісні — це не лише «частушки», які російські за походженням, але здебільшого мають свій варіант з місцевим колоритом. Вона пише: «Щоб упевнитись, що коротенькі пісні здавна були на Вкраїні, для цього варто взяти V-й том Чубинського. Особливо характерні з цього погляду пісні з рукописного збірника П.О. Куліша, надруковані в Чубинського». Ось кілька зразків:

Опанас вола пас,
А дівчина бички.
Підожди, не втікай,
Куплю черевички.
 
Ой ніхто так не багатий
Як попові дочки:
Одна гола, друга боса,
Третя без сорочки.

Пісенні новотвори 1917—1925 років відзначаються великим розмаїттям. Автори наводять майже півтори сотні коротких пісень, записаних різними збирачами у Наддніпрянщині. У ці роки Україна кілька разів пережила зміну влад. Окрім куплетів з червоним, пролетарським відтінком, автори подали віршовані тексти, які свідчать, що в народі співали про лідерів Визвольних змагань Петлюру та Скоропадського і про «батька» Махна. Не оминула народна творчість явищ, які породжує війна — голоду, грабунків цивільного населення, дезертирства, інфляції, бандитизму, спекуляції. А на початку 1920-х співали про нові віяння — НЕП та українізацію.

Я на бочке сидю,
А под бочкой слизько.
Утікайте комуністи,
Бо Петлюра близько.
 
Пароход іде
І до пристані.
Будем рибу годувать
Комуністами.
 
І шуме, і гуде,
Ленін, Троцький іде,
А Петлюра гайдамаків
Із собою веде.
 
Ой яблучко
Із листочками.
Їде батько Махно
Із синочками.
 
Комуніст, комуніст,
Зачєм женішся?
Прийде батько Махно
Куда дєнєшся?
 
Ой мамонька,
Замуж хочеця.
Не за Леніна,
Не за Троцького,
А за гетьмана
Скоропадського.
 
Я по вулиці йду —
Пригинаюся.
В дезертирах состою
Та ховаюся.
 
Я на бочке сижу,
Під бочкою склянка.
Що мій милий большовик,
А я — спекулянка.
 
Ой в республике свободной
Да намучимся,
Пока мове украинской
Да научимся.

Олена Пчілка у публікації «Українські народні легенди останньо-го часу» пише про українські пісні й легенди, складені на Поділлі, які торкаються села Калинівки (тепер місто у Вінницькій області) та «Йосафатової долини».

Перша легенда, від якої походять усі інші, розповідає: «Стояв під Калинівкою, при дорозі, хрест; на тому хрес-ті було розп’яття. У той хрест вистрелив один збитошник (у низці розповідей — червоноармієць) і потрапив як раз у розп’яття; з тієї рани поллялась кров і все йшла, точилася по хресту. Прийшла божа-мати, обмивала рану сльозами, обтирала своїм волоссям, а кров усе точиться помалу. Стали люде ходити до того хреста і которі щиро молилися, то над ними робилося чудо: сліпі ставали видющими, хорі видужували. А з тих сліз божої матери — стала криниця».

1. В чистом полі на горбочку
Чистив москаль вінтовочку.
2. Її чистить він, прочищає,
На хрест божий він стріляє.
3. На хрест божий дерев’яний,
Як вистрілив — зробив рану.
4. Зробив рану під рукою,
І поллялася кров річкою.
5. Поллялася кров річкою,
Йде народ все тулпою.
6. Йде народ молитися.
На хрест божий дивитися.

Друга легенда, теж основна, стосується Йосафатової (Сафатової) долини, ще відомої як долина Хрестів (розташована поблизу села Голичинці Шаргородського району Вінницької області). Це особливе місце, де у 1923 році відбулося явлення Пречистої Діви Марії, яка промовила до пастушка: «Христа славте! Хрести ставте!». Тоді ж тисячі людей принесли хрести у долину.

«Легенда хоче ніби пояснити самий початок тієї справжньої, життьової події, — як почалося приношення й ставлення в тій гарній подільській містині великого числа хрестів. За яким часом, власне за один 1923-й рік, з’явилося тих хрестів у долині — сила! Невідомо, кому першому прийшло на думку назвати ту долину з хрестами — Йосафатовою. Як звісно, христіянська легенда каже, що в Йосафатовій Долині мають зібратися всі «померлі душі» на «страшний суд», і там має бути дано вирок, которій душі в раю пробувати, а которій «у пекельних муках конати». Чи ту легендарну «долину мертвих» мав нагадати цілий ліс великих і малих хрестів, що став за селом Голичинцями, наче якесь кладовище?.. Невідомо! Тільки назва встановилася міцно і, може бути, житиме довго...».

Передбачення Олени Пчілки справдилося: попри жахливі репресії радянської влади супроти вірян та нищення хрестів у Йосафатовій долині, традиція була відроджена на початку 2000-х.

Никанор Дмитрук у дописі «Про чудеса в Україні року 1923-го» продовжує тему, розпочату Оленою Пчілкою. Він зазначає, що найбільший розвиток і поширення легенд про чудеса припадає саме на 1923 рік, причому ця «епідемія чудес» переважно охопила Правобережну Україну.

А в «Примітках» автор подає матеріали, занотовані етнографами у селах і містечках Поділля, Волині та Наддніпрянщини, вони згруповані за таким порядком:

І. Чудеса різного змісту. 1. Син носить матір на руках; 2. Дитина — нечистий; 3. Чудо з дітьми в м. Романові (Житом. окр.); 4. В Любарі (кров пішла з хреста); 5. В Крошні (оновлення ікони); 6. Як треба до Страшного суду готуватись; 7. Проскурки.

II. Калинівський хрест. 8. В Махновці (Чудо в клуні. Як з’явилися одному чоловікові Христос і божа матір і як вони балакали про кару для людей); 9. Початок Калинівського чуда; 10. Труна пливе до Христа; 11. Дворецькі люди в Калинівці; 12. Сліпа жидівка прозріла коло хреста; 13. Як київський жид вихрестився; 14. Хоч і нема розп’яття на хресті, а спасенні бачуть; 15. Чом попи не йдуть до хреста; 16. Як зрубували хреста; 17. Викуп; 18. Кров у ящику з розп’яттям; 19. З землі — кров; 20. Вінок на хресті з вдовиного жита; 21. Калинівський хрест на Сапатовій долині.

ІІІ. Осафатова долина. 22—23. Чудесне побачення пастуха (перший і другий варіант); 24. Мерці йдуть на Осафатову долину; 25. Як почали хрести ставити; 26. З’явлення пастуху матери божої.

Приведені численні тексти Калинівських пісень, надзвичайно популярних у народі, написаних на народно-апокрифічну тему, які співали: а) по дорозі до хреста й назад; б) у церкві, як запричасні, в) на загальних обідах дорослих та дитячих; г) на вулиці та по хатах, як збереться гурт. (Примітка Н. Дмитрука).

Автори інших публікацій — Олена Курило («Як водили Перегеню») та Дмитро Ревуцький («Сучасна пародія на Українську народню думу»). У розділі «Огляди, критика й бібліографія» — статті Климента Квітки, акад. Андрія Лободи, Степана Савченка та Віктора Петрова.

Отже, книга перша «Етнографічного вісника» містить унікальні дослідження та матеріали з етнографії українців. Бачимо, що 1925 року дос-лідники ще мали певну свободу вибору об’єктів і предметів, методів та джерел. Ідеологічний контроль уже нависав над наукою, та все ж не був таким тотальним і всеосяжним, яким стане згодом, на початку 1930-х.

Володимир ГЕНИК.