Приречений на творчість

Але доля виявилася прихильною до Романа Тарасовича. І річ не лише в силі характеру, ціле-спрямованості, головне — Бог дарував йому фанатичну відданість професії, приголомшливу працьовитість. Багато років віддав газеті «Чорноморські новини», його матеріали можна часто побачити і в інших виданнях. Сьогодні він один із найактивніших журналістів Одеси. Його талант також знайшов реалізацію у письменницькій праці — є автором близько десятка книжок. Роман Кракалія — заслужений журналіст України, лауреат і переможець багатьох всеукраїнських та міжнародних конкурсів.

Я не аналізуватиму його творчість. Це блискуче зробили, зокрема, доктор історичних наук Олександр Музичко, поетеса Марина Забуранна, заступниця директора департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської облдержадміністрації Ярослава Різникова та інші. Зупинюся лише на одному аспекті — непохитності ідеологічних переконань ювіляра у відстоюванні українських національних інтересів, різкому несприйнятті русифікації.

Роман Тарасович — людина м’яка, делікатна, не здатна на грубість, але насправді він — боєць із багнетом у руках, готовий до останнього захищати українське слово, українську історію, Україну. Він глибоко переконаний, що слово — це зброя, яка має величезний радіус нищівної дії. У своїх матеріалах журналіст не раз показував, як путінські пропагандисти «вбивають» мозок росіян. Для очищення душ від такого радіоактивного медіавипромінювання знадобляться, мабуть, десятки років. Тому й публіцистика пана Романа різка, він не пробачає цинічної брехні. Він, маючи такі життєві орієнтири, приречений на повсякчасне свято творчості. Хочу зізнатися, що погляди пана Романа певним чином вплинули і на формування мого світогляду, за що я дуже вдячна колезі, другу.

А знаю я ювіляра із 1980-го. У ті роки ми щолі-та вирушали у водні походи на плотах. Обійшли, як тоді казали, Прибалтику, побували на багатьох річках України, були навіть на Курі в Грузії. За традицією, вечір проходив біля багаття з піснями Володі Островського, і, звичайно ж, не обходилося без чудових голосів Романа та його дружини, також журналістки, Вірочки Семенченко (царство їй небесне). Як правило, «концерт» за-кінчувався піснями січових стрільців у виконанні Віри і Романа.

Згадався такий епізод. У Литві, на Немані, ми довго не могли знайти пристойну стоянку. Ледве вмовили лісника дозволити нам зупинитися у заповіднику. Ввечері він зайшов до нас у гості. Йому настільки сподобалися українські пісні, що запропонував нам залишитися ще на день і подарував пляшку самогонки, настояної на травах.

В Естонії ми потоваришували із сім’єю Юло та Мерле. У них був хворий син. Роман із Вірою за-пропонували їм приїхати до Одеси на лікування дитини. На той час одеська методика за профілем захворювання хлопчика була прогресивнішою. Естонці двічі приїжджали до них. Роман Тарасович завжди готовий розділити чужий біль, прийти на допомогу у скрутну хвилину.

Дякую тобі, дорогий Романе Тарасовичу, за дружбу, за твою творчість. Зичу тобі нових звершень у царині українського слова, нових тобі книжок, вдячних читачів! Віка й здоров’я, миру і Перемоги! Будьмо!

До моїх побажань щиро приєднуються вірні друзі Романа Тарасовича Людмила Авраменко, Віра Яблонська і Тетяна Житкова.

Лариса БУЛЛО,
ветеранка журналістики.