Марина ЗАБУРАННА. «...На перехрестях Божих мізансцен»

І каже Усесвіт: моя дивовижна доню,
Ходи по землі босою — маєш силу!
Пульсуй в цьому світі високим його акордом!
І сіється жито! І множиться полем жито!
Нефритова лоза
Нефритова лоза світилася мені.
Казали люде: ні, 
не справдиться, спинися!
Вже срібло полягло на золото ланів —
Нефритова лоза ще й досі сниться.
 

А встану і піду! В річищі невгамовнім
Венерин черевичок я човником зроблю.
Нікому, жаль,
не видно нефритову коштовність,
А я — веслую стежечку свою.

* * *

Мені хотілося гір і моря,
Моря і гір. І так до останку.
Між тисяч вір у безодні горя
Найвища — віра у силу світанків.
 
Мені хотілось великих звершень —
Людинних, чесних і трохи добрих.
Посеред пут констант і обмежень
Світло завжди обирає хоробрих.

* * *

Біжиш у сум’ятті й наїву
Від болю сердечних ран,
І так без любові й дива
Лиш днів миготить екран.
 
Боїшся, маленька людино…
А доля сує свій крам.
Відтята твоя пуповина —
Від світу найперший шрам.
 
Та тільки якби от не сталось
Найпершого шраму того,
Не мріялось би, й не кохалось,
А й зовсім — тебе б не було…

* * *

Їду, щоб тебе чекати там —
Теплий берег, наче тільки наш,
Ковили вечірній тихий вальс,
Срібна нитка місяця вглиб ночі,
І одні ці березневі очі…
Як чекаю, як чекаю вас!..
 
Мій далекий!
Мій такий близький!
Степ дрімає,
Лиш тремтить колосся,
Тільки вітер розкуйовдить коси,
Нагадає, що в руці твоїй
Моє тіло стало стоголосим —
Арфа у оздобі золотій.

* * *

Я писатиму Вам листи,
Підкладатиму у кишеню.
І носитиму вдень у жмені
Ночі спраглі напівголоси.
 
Промовчу в цім яснім осонні.
А тоді розіллю на папір
Сотні літер, як сотні зір,
І своє найсолодше безсоння.

* * *

Вечір. Мліли коропи на грилі:
Мед, горіхи, сіль — незвично, справді.
Два щасливих голоси — стокрилих!
Ця красива й затишна веранда!
 
Поряд ми. Яке ще треба благо?
Дім цей — наш. І вечір наш. І світ.
Розсипає ніч свої принади
На ясмину перший ніжний цвіт…

* * *

В отому кутику неба —
окрайчику голубому,
Твій янгол роздмухував хмари,
щоб ти бачив шлях додому.
А ввечері вже, як смеркає,
спускався той янгол до саду
І там пестив кущ горобини,
щоб стала тобі за ограду.
Від ока чужого дурного,
чи, може, від слова лихого.
А часом таке буває: твій янгол мене зупиняє,
Щоб я подивилася збоку,
який же ти славний, нівроку!
І скільки ти мудрості маєш!
І як ти мене кохаєш!
В отому кутику неба —
окрайчику голубому,
Твій янгол роздмухує хмари, бо знає:
спішиш додому.

* * *

Сатин і сутінь. Сто хвилин на двох.
Вечірні хмари сіє тихо Бог
Крізь решето фортуни, а за рогом
Здіймає кошики на дощ чортополох.
 
Усе мине, бо в світі все минуще.
І дощ мине, і ми колись минем.
Аби не промайнули рідні душі
На перехрестях Божих мізансцен.

* * *

Береш валізу, тікаєш до міста,
Щоб там сумувати за синім ставком.
А пам’ять смакує жайвором з тіста
І з поля туману густим молоком.
 
Береш із собою десяточок віршів
І пісні родинної нот височінь.
І берегом моря довго йдеш пішки,
Шукаючи хто ти, хто ти на землі.

* * *

Вітряки віддаляють тебе
За лимани, за коблевський степ,
Там, де коблики вдарили степ.
Бездощів’я моє голубе!
 
Хмар фаланги в глибинах небес
Не сховають липневу печаль
Ні за магію відьомських чар,
Ні в асфальтовій пісні коліс.

Диптих осінній

1.

це осені

печальний світолад:

жовтіє жовтень —

жар життя чи жарт

і простелився під вікном

жакард

печальних айстр —

їх

одспіває бард.

2.

вже овид у собі ховає вчора.

а я тебе ніяк не відпущу,

як степ останній сухоцвіт над морем,

як клен листок останній в жовтінь цю.

* * *

І не хвилюйся занадто
Про те, що буде опісля.
Дзвенітиме світом пісня,
Стоятиме в світі хата. 

Десять заповідей любові

Світає світ. Зоріють зрідка зорі.
Прозоре марево лягло на звіробій.
А вчора тут любилися ці двоє!
О цій порі!
 
Як мить одна — цілюща і бездонна,
Цей дотик рук, оці палкі вуста…
Що злі і хижі очі беладони
Золотокоса Лада застила.
 
І серед сутнього, серед цього світання,
В цім світлім світі, в сяйві сяйвоти,
Є перша заповідь любові і остання —
Берегти.
Ми
Намисто ліхтарів і силуетів двоє.
І сірі кораблі — далекі і малі.
Ми світимось над містом,
а місто — над водою, —
Так добре. Тихо й солодко. Тут — ми.
 
Тепло цих рідних губ, і мрій висока парость,
І погляди над звуки. І понад страх пітьми
Ця скромна і велика, проста і щира радість —
Щоб починати речення щасливим словом «ми».

* * *

І наче цих відстаней поміж нами
Ніколи далеких таких не було.
На цьому ж вокзалі, на цьому ж вокзалі
Я знову відчула твоє тепло.
 
Ці очі бездонні, ці очі, що сяють,
І потяг затримує рух свій в цю мить.
Оце ж і є щастя — коли зустрічають.
Це щастя — як з трепетом зустрічей ждуть.

* * *

Коли ти цілуєш мої ноги —
Ці ночі достойні того,
щоб пам’ятати їх довше,
ніж інші.
Коли ти ось так дивишся,
я відчуваю,
як стаю мистецтвом:
музикою, лініями, віршем.
Коли я засинаю на твоїй лівій руці
і всю ніч вигріваюся тобою,
ці ночі спокійні, навіть якщо
розфарбовані травневими блискавками.
Коли ми прокидаємось разом,
у мене з’являються вільні вірші,
у мене виходить
бути вільною
і бути твоєю
водночас.

* * *

Пахне дощем земля.
Цей кучерявий степ!
Цигана чубом — рілля!
Світ у степу росте!
Світ виростає в мені —
Лагідний, світлий світ!
Очі шукають твоїх
в тиші оцій і красі…

* * *

дзвінкий мій сміх!
усе в мені — дзвінке!
ясні ці очі —
промені любові.
я тут. я — є.
я в світі цьому є.
допоки є в мені
любов і слово.

* * *

Ти у повітрі усюди.
Дощ цей тебе приніс.
Колись ти мене розбудиш
Так само, як і колись.
 
Ще пахнуть у тиші жасмини,
Акацій п’янкі мости
Лягають проспектам на спини.
І пахнеш в повітрі — ти.
 
Ці ранки спокійні і теплі.
Млинці кароокі, руді…
Лежати б на грудях у тебе
Так само, як і тоді.