Принцеса для кіборга

— Мій чоловік Сергій був там до самого кінця, аж поки їх не розпустили. Він повернувся додому, вивчився на кінолога, дуже любив вівчарок, вважав їх найрозумнішими серед собак. Працював і на інших роботах, брався за все. Є такий вислів — людина з руками, то це про нього. За що б не брався, все у нього виходило. Познайомились ми в Інтернеті. Він підписався на мене і виклав відео. Вже був на війні. Я тоді якраз розлучилася, жила із сином від попереднього шлюбу в Німеччині вже років зо три. Ми почали спілкуватися. Він уже був на війні, сказав, що сам добровільно мобілізувався…

У сутичках з ворогом Сергій завжди був попереду. Він і від підвищення у званні відмовлявся через це, щоб не бути в бою позаду всіх. Все-таки його настановили старшим сержантом, а він все одно був попереду в бою. З Південноукраїнська потрапив у Запоріжжя, а звідтіля — у найгарячіше місце. У підрозділ Національної гвардії «Карадаг». Вони домовилися, що вона приїде до нього.

— І я поїхала. Він подарував мені такий гарний букет. І каже: «Чого ти така маленька?». «Я б і хотіла трішечки більшою бути». А він у мене високий був, метр дев’яносто, а я — метр п’ятдесят вісім. Він каже: «Ти така маленька, як маленька цибулинка». Тут зненацька так бахнуло сильно. Він: «Це наші працюють». Просто не хотів, щоб я переживала. Він мені тоді сказав: «Я хочу, щоб ми були сім’єю». Я відповіла: «Давай-но подумаєм трохи». І я поїхала. Вернулася повністю в Україну, і знову — в Запоріжжя. Їдемо у таксі, він зупинив біля «Золотого світу», ми зайшли, він попросив обручки для заручин і запропонував вибрати для себе. Я про таке ніколи не чула. «Тепер дату весілля визначимо. Треба швидко, щоб мені встигли дати відпустку». Визначили ми 5 травня, в Одесі… Лише п’ять вихідних йому дали… І поїхав назад.

Не запитую про весілля. Можливо, ці милі подробиці чужого щастя можуть видатись не надто цікавими, але у тім-то й річ, що кожне чуже щастя ми наче приміряємо на себе, ми заздримо чи співчуваємо, і нам навіть цікаво… І зрештою: це війна, і кожна мить щастя рівноцінна рокам, а може, й більше.

По тому від’їзді він потрапив у найжахливіше пекло — наче на випробу. Це було літо 2023-го. Штурми один за одним, дуже багато хлопців тоді гинули. Багатьох він виносив на собі. Але Господь беріг його. У нього мрія була одна. Він мені сказав: «Я дуже хочу, щоб у мене була донечка. Я знаю, що все у нас вийде. Що саме з тобою все у нас вийде». У нього вже був син від першого шлюбу. І от він поїхав… Три, чотири дні нема зв’язку. Нарешті, є! Кажу йому: «Я вагітна. А він: «Що-що?». Я повторюю. Тут він почав кричати в трубку: «Я найщасливіша людина на цій землі! Я вернуся, обов’язково вернуся, і у нас все буде добре!».

Він приїхав за кілька днів, лишень на двоє діб. Приїхав — поїхав. І що сталося! Він виходить на зв’язок, а тут — куля в бронежилет. У нього там був шеврон з написом: «Це серце під охороною дружини». Куля втрапила у телефон. «Мені всі кажуть, що це ти за мене так молишся». Дзвоню йому: «У нас дівчинка». Як він кричав знову мені в телефон! «Не вірю в це! Не може мені в житті так пощастити!». Я кажу: «Так, дівчинка». Увечері він іде на штурм, дуже важкий. З двадцяти лише п’ятеро залишилися. Багатьох тоді нагородили медалями. А йому не дали. Засмутився, бо ж тягав на собі поранених, рятував їх, кожного на машині прилаштовував. А йому сказали, що не був на позиції, тому й без медалі. «Чому дали тим, хто взагалі там практично не брав участі?». Але казав: «Я дуже радий, що багатьох врятував, на собі повитягував». Дуже шкода, що обійшли його тоді… Він штурмував увесь період моєї вагітності. Розказував потім: «Біжиш, біжиш, обернешся, а нікого з моїх хлопців нема вже». Тоді у них забрали відвойований шматок землі. Він казав: «Ми воюємо за посадки».

Катерина вповідає, часто повторюючись, немовби смакуючи ті спомини. Це часточки і її життя, її щастя, яке щойно лише зароджувалося, таке тремке, ненадійне, це наче скалки того її щастя. Розбитого, понівеченого… Зрозуміло, що життя не зупиняється, воно йде далі, і їй наказує: не зупиняйся, йди і не зациклюйся, не озирайся… Душа слухняно прагне виконувати все. Але як же важко буває не раз!.. Та є діти. Є донечка, його принцеса, є син…

— Тоді саме народилася моя донечка. У мене перед очима: він бере маленьку на руки, потримав, і каже: «Ти знаєш, це була мрія всього мого життя». Ставав перед нею на коліна, клав їй на голівку корону і казав: «Ти моя принцеса». Я ніколи не бачила, щоб батько так любив свою донечку. Він її обожнював. Буквально тремтів над нею… Зараз їй вже рочок і чотири місяці… Потім знову були штурми, штурми… Я запитала: як ти будеш тепер штурмувати? Це дуже небезпечно. Його мали перевести на посаду інструктора — навчати кидати гранату, надавати першу медичну допомогу… Був наказ — зачистити бліндаж. Він вирішив з’єднати його з іншим. Командир застеріг: «Там росіянин». «Я піду», — відповів Сергій. До нього приєдналися його друг латвієць та бойовий медик. На зворотному шляху потрапили в засідку. Куля зачепила життєво важливу артерію… Витягнули їх через добу. А я тут чекаю зв’язку. Нема день, другий… Я написала старшому над ним, що три дні не можу добутись до чоловіка, хвилююся. Через день — знову телефоную. Нарешті, відповідь: «У мене погані новини. «Шишка» (це його псевдо було) загинув». Їхню бригаду якраз перед цим розформували, частину перекинули під Донецьк, частину — у Харківську область. Там він загинув… у селі Мала Шатківка… 12 червня 2025 року…

Господи, це ж зовсім недавно… Зовсім недавно пішов захищати рідну країну… зовсім недавно вони зійшлися… зовсім недавно з’явилася на світі вимріяна ним принцеса. А на Західному цвинтарі Одеси — ще одне поховання українського захисника… ще одне ім’я: Сергій Шишковський.

…Ця війна вчить нас жити інакше. Як вчителька стирає на шкільній дошці написану задачу, щоби діти не відволікались, вже думаючи над розв’язанням нової. А досвід попередньої — в зошиті, як наше те, що в пам’яті, полегшить вирішення наступної.

Роман КРАКАЛІЯ.