№ 26 (22553) четвер 10 липня 2025 року

Цього літа, як ніколи, чуємо новини, що дедалі більше українських випускників виїздять за кордон. Що в українських школах меншає школярів: щороку 2—4% дітей не переходять до наступного класу. І МОН пояснює це об’єктивними демографічними причинами, мовляв, через ями в народжуваності минулого тепер залишається тільки мріяти про 800 тисяч випускників щороку, що 360 тисяч — уже добре. Але, мабуть, уже в кожного з нас є знайомі, які вивозять дітей або міркують про еміграцію. І це дуже пригнічує.

Директор Інституту соціології НАН України, доктор філософських наук і просто людина з багатим життєвим досвідом Євген Головаха добре розуміється на настроях суспільства й законах його поведінки. Ми попросили вченого пояснити: наскільки тривожна ситуація наразі з емі-грантами, чи зможе існувати держава з таким «дефіцитом» молоді, які фактори здатні вплинути на рішення людей їхати чи залишатися і завдяки кому та чому наша країна зможе встояти у цій війні.

Від початку повномасштабного вторгнення Національний банк вивчає проблематику масштабної міграції українців. Результатами нового дослідження НБУ поділився у своєму телеграм-каналі.

Так ось, станом на кінець травня 2025 року через війну за межами України перебувало 5,6 млн українських мігрантів (без урахування тих, хто нині на території рф). Із них 4,2 млн мають статус тимчасового захисту в ЄС.

НСЖУ вимагає звільнення журналістів із російського полону та реформує одеську організацію

Доля українських медійників у російському полоні, виживання журналістики в умовах війни та подолання конфліктних ситуацій у професійному середовищі — в центрі уваги Національної спілки журналістів України.

«Наш обов’язок — говорити про тих, кого змусили мовчати», — наголошує голова НСЖУ Сергій Томіленко, згадуючи трагічну долю Вікторії Рощиної. Українська журналістка загинула в російському полоні восени 2024 року, ставши символом жорстокості окупантів та необхідності міжнародного розслідування воєнних злочинів проти ме-дійників.

Гучною подією минулого тижня стало припинення українського громадянства очільника УПЦ МП митрополита Онуфрія (Березовського). СБУ зібрала відповідні матеріали, а Президент підписав указ.

Варто наголосити: позбавлення громадянства прямо заборонено Конституцією України, тому йдеться саме про припинення. На підставі того, що, заходячи в громадянство України, особа не відмовилася від паспортів інших країн. Конкретно тут Російської Федерації.

Державна служба України з етнополітики та свободи совісті оприлюднила наказ «Про виявлення ознак афілійованості Київської митрополії Української православної церкви» від 8 липня 2025 року.

Серед ознак афілійованості з іноземною релігійною організацією, діяльність якої в Україні заборонена, названо:

І знову ми у новому «Хаб ветеранс Одеса». Тут стільки простору, світла, високі стелі, що не хочеться виходити звідси в таку спекоту. Як і першого разу, не відпускають від себе ці мистецькі твори. Один поперед одного вони збуджують емоції, зроджують думки.

Не все про війну, звісно, хоч і про неї також; вони — про мир, і не так про мир, як про незнищенність життя — попри всі зусилля ворога. Не зрозуміти йому, звідкіля беруться сили в українців. А все дуже просто: їх тримає на рідній землі національне коріння — вони закорінені глибоко в рідну землю. І десь там, у тій глибочіні, воно тісно переплетене. Якщо й не було раніше такої єдности, ця війна дала імпульс стати немовби одним щитом перед ворогом. Попри те, що ворога більше кількісно, що допомагають йому наші недруги, та й у нашому домі коли-не-коли знайдеться ворог. Стійкість, відвага, мужність допомагають українцям в обороні своєї землі. А ще — традиції нашої національної культури.

Виставка візуального мистецтва воїнів ЗСУ, художників-волонтерів називається просто і зрозуміло: «Українська національна ідея». Що воно таке — українська національна ідея? Те, про що ми говоримо віддавна: державність, незалежність, національна ідентичність. Не випадково символом виставки — а це малярство, графіка, скульптура, декоративно-ужиткове мистецтво — стала робота Оксани Здоровецької «Тризуб — птах червоно-чорний». Мабуть, не треба пояснювати символіку цих кольорів. Як і картини Олекси Триколенка «Воля або смерть» — гасло ще холодноярських повстанців. Як роботу Ольги Погрібної «Тарас. Передчуття майбутнього», де образ молодого Шевченка, якого мусимо прочитати нинішніми очима, вдумливо і поглиблено, асоціюється з нашим сучасником. Символіка цих робіт очевидна. Це те, що завжди з нами.

Олександр Островський. 11.06.1994, м. Одеса — 29.07.2023, с. Терни Донецької області

«Не вберегла я сина…» — нечутно каже Мама голосом тихих сліз.

Фото в телефоні… На одному з них він лежить, майже повністю забинтований, коло голови якась машинерія з багатьма дротиками. Офтальмологія, торакальне відділення, хірургія? Якщо бомба прямим наведенням… це вже не важливо…

Якщо зібрати сльози всіх матерів, розіллються вони морем без берегів, і довго, довго не висихатиме воно. Так довго, доки житимуть матері загиблих у цій війні воїнів українських…

Тихі сльози, тиша у телефоні, і нема слів, щоби заспокоїти Матір. Цей білий кокон на лікарняному ліжку… Хоч захований у телефоні, все одно відтепер він — у наших з вами серцях.

— Я ж у раю спочиватиму, нене…
— Відпускаю, синочку, лети…
                     Зоряна ДОВГАНЮК.

 З першої миті життя схиляються над нами обличчя матерів. І чаклують над своєю крихіткою, замовляють їй щасливу долю, просять усі сили земні й небесні дарувати їй квіти радості й благополуччя. Всім своїм життям і працею утверджують кращі риси людяності й добра. Закривають грудьми від усього лихого.

Та не можуть матері захистити своїх дітей од війни, коли вона палить рідну землю, одривають од серця юних синів і посилають захищати Вітчизну. Тому війни найперше спрямовані проти матерів.

На початку травня у розквіті творчих сил передчасно пішов із життя Віктор Миколайович Гоманюк (9.07.1960 — 2.05.2025), талановитий художник і графік, член НСХУ, викладач-методист спеціальних дисциплін, голова циклової комісії та заві-дувач художньо-професійного відділення «Художнє оформлення» Одеського художнього фахового коледжу ім. М.Б. Грекова.

Його творчий внесок у розвиток образотворчого мистецтва та підготовку молодих талановитих мистців України можуть належно оцінити мистецтвознавці, а передусім — колеги по роботі, які понад два десятиліття пліч-о-пліч працювали з ним на педагогічній ниві. Мені ж пощастило познайомитися з Віктором порівняно недавно — 15 грудня 2018 року, під час закриття тематичної виставки «Мамай мандрує», якою він опікувався і завершення якої відбулося у виставковій залі Одеського історико-краєзнавчого музею на Ланжеронівській.

Перебуваючи в творчих роздумах, він у колі друзів висловив щирий жаль з приводу того, що такий цікавий мистецько-просвітницький проєкт, звернений перш за все до урбанізованої української спільноти, добіг фінішу. У подальшій товариській бесіді Віктор Миколайович виявив щиру зацікавленість у висловленій йому пропозиції щодо особистої участі в окремих експедиціях рідним краєм, присвячених вивченню унікального, суто українського суспільно-історичного явища — чумацтва і соляних шляхів у безкраїх степах, прокладених чумаками.

(26.09.1958 — 4.07.2025)

Світлий образ Віри назавжди залишиться у наших серцях. Знали її і як журналістку, а потім — редакторку «Вістей Кодимщини», і як власну кореспондентку «Чорноморських новин».

Уже навіть відійшовши від активної журналістики через важку недугу, яку багато років тому вона змогла перемогти, продовжувала час від часу надсилати в «Чорноморку» цікавинки із життя Балтського району, де мешкала із сестрою Надією, інформації про події в рідному Кодимському і сусідніх Красноокнянсьому та Подільському районах, бо як справжня газетярка переймалася, що там відбувається, мала багато знайомих, які розповідали їй про важливі зміни в їхніх громадах. Попри обмеження в мобільності, вона залишалася відкритою до світу, була оптимісткою і життєлюбкою.

Як етнічному гагаузу мені давно хотілося написати про Обласний центр гагаузької культури, що у селі Виноградівка (Курчу) Болградської територіальної громади, але, як це часто буває у журналістів, завжди знаходилися «важливіші справи».

Й ось, нарешті, таки вдалося зустрітися з директоркою цього центру Ольгою Кулаксиз (на знімку) і попросити її розповісти про уже 10-літню його діяльність.

Сьогодні людство перебуває на порозі Третьої світової війни. Цілком можливо, колись напишуть, що ця війна розпочалася ще 24 лютого 2022 року, коли російський агресор розпочав свою війну проти України, а фактично — проти європейської цивілізації.

Українські націоналісти, на відміну від безхребетних політиків інших течій або й просто безідейних, завжди були готові і є готовими до будь-яких найважчих викликів. Вони задовго до 2014 та 2022 років чітко розуміли, що війна з росіянами неминуча, що тільки крізь цю війну ми можемо стати справжньої Нацією, яка відсіє все вороже, а головне — вичавить із себе все російське.

Щоб не тільки тепер, у сезон дозрівання, ласувати кабачками, а й мати їх на своєму столі у зимову пору, скористайтеся одним із рецептів консервування.

Без стерилізації

Інгредієнти: три кілограми кабачків, упаковка кетчупу «Чилі», склянка оцту, склянка цукру, три столові ложки солі, шість склянок води, часник, лаврове листя, зерна духмяного і чорного перцю, шматочки гострого перцю, гвоздика, парасольки кропу, хрін, листя смородини і вишні.

Минулого року український книжковий ринок поповнився якісним зразком художньої біографії — «Під прицілом чорної сотні» Ігоря Стамбола. Цей жанр, що має усталені традиції у світовій літературі, в Україні досі представлений доволі скромно. Невелика за обсягом, але концептуально виважена книжка вийшла у київському видавництві «Кліо» й належить перу професійного історика.

У центрі оповіді — родина Бориса Дмитровича Грінченка, одного з найпослідовніших творців модерного українського проєкту. Педагог, письменник, публіцист, етнограф, редактор, видавець, просвітянин — він був однією з ключових постатей української інтелектуальної історії кінця ХІХ — початку ХХ століть. Його праця над «Словником української мови» стала, без перебільшення, націєтворчим актом — спробою дати українцям мовну опору, своєрідний «паспорт» культури, а водночас і доказ її самодостатності. Поруч із ним — дружина Марія, рівноправна соратниця (їхній шлюб називали «творчою лабораторією»).

Щогодини на планеті від самотності помирає близько сотні людей. Про це йдеться у свіжій доповіді Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ).

Від самотності, наголошується у документі, страждає кожен шостий землянин. У таких людей погіршується, зокрема, здоров’я. Пов’язані із самотністю проблеми спричиняють понад 871 тисяч смертей на рік (близько 100 осіб на годину).

Як грузинський ресторан став улюбленим місцем для українців

Запашні хінкалі, відчуття затишку і щира грузинська доброзичливість — завдяки цьому Chito Gvrito став не просто закладом харчування, а справжнім острівцем душевного тепла для багатьох українців, які через війну опинилися в Лейпцигу.

У цьому німецькому місті, повному музики, парків і старовинної архітектури, є куточок Грузії. Невеличкий ресторан Chito Gvrito уже на вході зустрічає гостей ароматами свіжої випічки та голосом офіціантки Лалі — доброзичливої, як рідна тітка. Сюди приходять за смаком, що нагадує рідний дім, та атмосферою, яку складно описати словами, але дуже легко відчути. З початку повномасштабної війни в Лейпцигу з’явилося чимало українських переселенців. Для багатьох з них Chito Gvrito став не просто місцем, де можна смачно поїсти, а й місцем, де можна перепочити, зігрітися, відчути, що ти не один.