Окупований рай

Седнівська громада — невеличка: до її складу входять вісім населених пунктів, де проживають менше 3000 осіб.

Про окупацію згадує одна із тутешніх жительок на ім’я Марія, якій довелося перебути ті страшні дні разом із земляками.

В тилу у ворога

Уже в перший день війни російські військові були в громаді. Три «урали» заїхали в село Черниш, прибула важка техніка.

Пані Марія залишалася у рідному домі разом з донькою та її чоловіком. Потрібно було якось продовжувати жити, розселяти й забезпечувати харчуванням людей, які повтікали з прикордонних громад, іноді — навіть голі-босі, й підтримувати своїх односельців. В одному з будинків, що перетворився на волонтерський штаб, люди збиралися і вирішували нагальні питання, кому і як можна допомогти.

— Не було хліба, елементарної їжі, тому підключилися фермери, які поділилися елітним зерном, призначеним на посів. Його возили в Городню, на хлібзавод, пекли хліб. Коли завод став, селяни самі мололи зерно і пекли хліб. Він був грубого помелу, але такий смачний і такий запашний! Особливо задоволені були родини з малими дітьми. Ми чавили олію, в одного із односельців була олійниця, і хоч та олія була темною, але ж була. А ще одне підприємство давало нам курчат-бройлерів. Їх різали, скубли, готували і собі, і нашим хлопцям, що розташовувалися неподалік, — ділиться пані Марія.

Ситуація в різних селах громади була різною. Скажімо, Черниш був повністю закритий для в’їзду, а от по Седневу можна було пересуватися за умови, якщо ви одягнете білу пов’язку на рукав — символ лояльності до російських військ.

У кожному селі були люди, які фіксували пересування російських військ і відправляли інформацію в Службу безпеки України. Наша героїня — серед них.

— Це треба було робити обережно, щоб ніхто не побачив. Швидко фіксувати, перекидати інформацію й одразу видаляти її. Але ми це робили, хоча дуже хвилювались за рідних.

«Ждуни» не сплять

— Але світ не без «добрих» людей, — згадує пані Марія.

У кожному селі були й такі, що «ура» кричали, аплодували, зустрічаючи окупантів, підвозили їм тачками їжу на блокпости, показували дорогу... Вони й досі у своїх селах живуть. Небагато їх, але вони є скрізь. В одному із сіл є колишній полковник радянської армії та його син. Вони в Пітері вчилися, працювали, і хоча давно живуть у громаді, радо зустрічали росіян і допомагали їм.

— Чому СБУ так слабенько працює? Не знаю. Не дай, Боже, щось трапиться, і вони знову повилазять. І нас здаватимуть...

Й от ці люди здали волонтерів, донесли росіянам, яким чином переправляється допомога. Того дня окупанти заїхали в село двома машинами  і перекрили його повністю.

— Ми якраз допомогу роздавали в магазині: цибулю, цукор, борошно, — продовжує пані Марія. — Я сказала всім швиденько розходитися. А вони вже поруч, вже наближаються. Я взяла для сусідів, багатодітної родини, пакет: цукор, борошно, забрала списки жителів, разом з подругою зачинили магазин і — тікать. Пройшли десь 150 метрів — і раптом чуємо постріл. Обертаюся, а він стоїть з автоматом. Ноги ватні, біжимо. Вона через дорогу у свій двір заскочила, а я стою біля чужої хвіртки, прошу: відкрийте, пустіть, хто-небудь, плачу. Одна людина вискочила, пустила мене, і я через городи — додому. Після цього у нас снайпер попрострілював вікна. Це було попередження, щоб ми більше не збиралися.

Невістка пані Марії настільки здала морально, що боялася спати в будинку — їй поставили ліжко в підвалі. Молода жінка була вагітна, але втратила дитину від страху, від переживань.

«Кацапи є кацапи»

— У нашому селі росіяни шукали волонтерів та учасників бойових дій, перевіряли машини, грубо розмовляли з жителями. Але нікого не забрали із собою, не катували. А от в сусідньому було інакше, — каже пані Марія. — Сват розповідав, що вони зайшли в його дім у Черниші через виламані вікна. Своє бруднюще поскидали, переодяглися в його білизну та шкарпетки і пішли...

Коли росіяни почали шукати волонтерів, пані Марію з родиною переправили через річку. Якийсь час вони жили в сусідньому, не окупованому, селі.

Коли ж повернулися додому, довелося всім разом вичищати-відмивати селищну раду.

— Тут так смерділо після них, що було гидко заходити, тому ми обдирали все, чистили, мили. Кацапи є кацапи...

Найголовніше, що люди змогли згуртуватися, аби пережити цей важкий час. Ніхто не залишився наодинці. Усі діяли разом, допомагали хлопцям й одне одному.

— Я пишаюся тим, що ми — українці, — каже пані Марія, і її очі блищать від сліз.

Матеріал підготовлений у рамках школи воєнного сторітелінгу «Правда через історії», яку проводив «Освітній дім прав людини — Чернігів».

Ольга ФІЛІППОВА,
Володимир ДАНИЛЮК.
с-ще Седнів,
Чернігівська область.

Фото авторів.