Олександр СЕРЕДА: Одесі — 609 років

Як головна концепція — вибудова російських наративів, які стосуються Одеси. Звичайно, в цій концепції не було місця доросійському періоду. Античний період був краще вивченим. Можливо, тому, що він був надто далеко. А тут османи — раптом вони захочуть свої території назад... А османи справді були тут довгий період — 320 років.

Російська імперія мала лише 200 років — із 1791-го до 1991-го. Але за радянського часу в історичному екскурсі Причорномор’я розглядалося три розділи російського імперського періоду, один розділ античного і між ними — два параграфи османського, 320 років. Перший параграф — османи прийшли, другий — османи пішли. Хоча розбудова Одеси почалася саме за османського періоду.

Я ближчим часом публікуватиму кілька документів, які стосуються 1593—1595 років. Це султанські укази щодо розбудови фортеці Ходжабей наприкінці XVI сторіччя. Цікавим є момент: коли фортецю розбудовували, біля неї була своя Молдованка. В указах чітко прописано: будівельники мають прибути із Молдови. Очаків повністю зводили молдовські будівельники.

Дивіться далі: середина XVII століття, у нас є Ходжабей, він позначається як паланка, фортифікація, навколо якої живуть люди. В османсько-турецьких документах початку XVIII сторіччя так само зазначають, що є Ходжабей. Тобто Ходжабей існував від початку присутності османів на півдні України, на північному Причорномор’ї, і певною мірою мав початок у 1415 році. Приймаємо визначення ЮНЕСКО, а не московськоцентричний концепт. І на цьому ставимо крапку щодо року народження Одеси.

Наведу ще особистий приклад. Я маю відношення до Овідіопольського ТЦК. Їду в Овідіополь, а у них при в’їзді написано: «Овідіополь, 1795 рік». Ну як?! Овідіополь і ця дата — це як вказування: «Русские войска, придите — мы же ваши!». Це абсолютно російський маркер, який вказує на те, що до росії тут нічого не було.

Овідіопольці — україномовні, патріотичні, а не розуміють елементарного. Саме через такі маркери росіяни і поширюють свої наративи росі-йськості цього регіону. Маркери, якими ви позначаєте себе, свою приналежність до імперських «скреп».

Ми давали довідки, що перший документ щодо датування Овідіополя як Хаджидере — це був документ, який я привіз з османського архіву, і він датований 1756 роком. У цьому документі описується, що в містечку Хаджидере було 174 комори! Це склади зерна. Уявляєте, скільки мало бути жителів, щоб там було скільки комор?!

Наступних 40 років османського розвитку населеного пункту підтверджені також багатьма документами. А за російським підходом виходить, що тут було голе поле. Росіяни, до речі, кажуть, що тут було все зруйновано. Вибачте, але ваша російсько-турецька війна тут все і зруйнувала.

Відкриваємо Де Волана, який, описуючи Очаківську область, зазначає, що до війни тут було п’ять великих міст і більше 150 населених пунктів: «Сейчас же один город и едва ли 15 сел имеется в регионе».

Російські війська зайшли — і після цього зосталося лише 15 сіл. А до того, як вони не зайшли, було 150. Нічого не нагадує?

Щодо топонімії. Ми бачимо контраст Бессарабії порівняно з північнішою Очаківщиною. Бо звідси населення було витіснене і знищене. Лише де-не-де залишилися такі назви, як Акаржа (Великодолинське). Певно, якесь тюркське населення залишилося. Чи Дальник. Це тюркська назва Даллик, яка означає чагарники. Барабой — така назва від річки Барабоюн. Але більшість топонімів були знищені.

Наведу приклад з Акаржею. Поселилися німці, назвали поселення Грослібенталь. Але станцію залишили Акаржа, щоб позначити, що тут були тюрки. В Аккерманському поселенні було німецьке поселення Будакі. Це османська назва — Будак. Німці, переселившись, зберегли мечеть і мінарет. Вони проіснували до кінця Другої світової війни. А коли німців виселили, то все знесли. Відбулося повне зачищення територій. Ось так стирається пам’ять.

— А чи не впадаємо ми у крайнощі і робимо це так, як робила російська імперія, але навпаки — тотально повертаємо старі назви? Чи є тут золота середина і чи вона має бути у такому випадку?

— Погоджуюся, що не повинно бути крайнощів. Я для повернення тих чи інших топонімів беру декілька фактів. Перший — історична тяглість цього топоніму, наскільки він був уживаний раніше. Друге — наскільки цей старий топонім вживається сучасним населенням. Третій — наскільки цей топонім є толерантним щодо сучасної України.

Так само імперські назви можуть бути і в османських топонімах. Звичайно, оці три складові мають стосунок до повернення давніх топонімів османської доби чи навіть російської імперії. Але і тут не має бути крайнощів, що маємо повернути саме османські.

Крайність може бути в тому, що ми не розглядаємо нові топоніми, які пов’язані з українською історією. Якщо ми беремо центральну Україну, там нема гідронімів, топонімів, пов’язаних із суто османським домінуванням, але є топоніми, пов’язані з козацькою добою чи стосувалися загальної історії України. Нам такого бракує.

Ще треба мати на увазі, що ми переходимо в нову епоху вибудовування, остаточного формування національної ідеї, української нації. І я не про етнічний показник, а про останню війну, яка зараз ведеться.

Нам треба формувати нове інформаційне поле, яке потім позначатиметься на поколіннях, котрі розумітимуть, що це складова нашої історії і вона присутня і в Одесі, і в Києві, й у Львові, й у Харкові. І це має бути тим, що нас об’єднує. Не треба все відмітати — ні османів, ні XIX століття, ні радянський період. Але ми маємо лаконічно поєднати найдавніший період, османський, російський імперський, радянський, очистивши його від імперськості, від тих алєксандровок, ніколаєвок, єлізавєтовок і єкатєрін.

— А Михайло Воронцов, новоросійський генерал-губернатор Одеси, намісник Бессарабії? Його треба залишати?

— Я вважаю, що Воронцова треба залишати. Так, він був в імперський період, був представником імперської влади, але для нашої локальної історії — для Одеси, Одеського краю, Причорномор’я — він багато зробив важливого. І часто не завдяки імперії, а супротив.

— Справжні бої відбуваються і зараз щодо зміни назви міста Южний на Порт Аненталь, яка походить від назви лютеранського села. Жителі не сприйняли таке перейменування…

— Гарний приклад, і я поясню, що з ним не так. Порт Аненталь — ця назва не має історичної тяглості. Якщо беремо саме німецьку назву і німецький період присутності в цьому регіоні, то більше використовувалася назва Біляри. Вона була б більше історично підтримана.

Щодо назви Южне, то я все-таки прихильник османської, тюркської назви — кримськотатарської назви Аджалик. Тут була б історична тяглість, вона поєднала б нас із кримськотатарською спільнотою і з Кримом. Оце про старі-нові контексти.

Кримські татари не чужі для цього регіону. Вони не лише корінний народ України в Криму. Вони тут були, а не «понаєхалі» з Криму. В Одесі так говорять, на жаль. Але от вирішили Порт Аненталь…

У Южному дійшло до того, що вони хочуть називатися Причорноморськом, за аналогією із Чорноморськом, який поруч. Абсурдна ситуація.

— Зараз триває гаряче обговорення досить масштабного перейменування вулиць в Одесі. Що ви думаєте щодо цього?

— В ономастиці, в назвах, найбільш консервативними є назви гідронімів. Їх найрідше змінюють. Далі йдуть території, населені пункти. Їх змінюють частіше, але аж не так часто. А найбільш плинний характер змін мають саме назви вулиць. Вони не мають такої історичної тяглості, як населені пункти. Принаймні назви вулиць у нас з’являються лише з кінця XVIII століття. Щодо перейменувань в Одесі, я ними задоволений. Що одним кардинальним рішенням усе було перейменовано. Чому?

Оці всі обговорення, пропозиції на одеських пабліках провести референдуми і таке інше — вони нічим би не закінчилися. Товкли б воду в ступі ще 10 і 20 років. На жаль, в Одесі сформувалося наскільки маргінальне населення, якому, що б ви не запропонували, все буде не так. Тому те, що відбулося, з часом буде освоєно і присвоєно.

Пам’ятаєте, скільки було крику, коли в 1990-х називали вулицю іменем Іцхака Рабіна? Зараз цю вулицю лише так і називають, і ніхто не па-м’ятає, як було раніше. Ми маємо відмовитися від тригерних маркерів. Як би ми добре не ставилися до тих письменників.

Хтось ріс на Паустовському, на Жуковському, на Бабелі і Катаєву… Творчість може бути — читайте книжки. Але через ті маркери вони і формують свою імперську ідеологію. Щодо Одеси в тому числі. Тому я підтримую кардинальну відмову від цих московських імперських наративів, маркерів. Якими б позитивними вони не були.

— Ви працювали у двох найбільших османських архівах. Чи були якісь відкриття, які вас, досвідченого історика, вразили?

— Мої батьки родом з Ананьївщини. У XVIII столітті це була територія Ханської України. У 1990-х, коли я вчився, мало хто уявляв, що таке Ханська Україна. Територіально — це Ананьїв, Балта, Дубоссари, Подільськ.

Я довго шукав документи, які представили б бодай загальну інформацію щодо цього регіону. І знайшов османський реєстр населених пунктів, загалом опис Ханської України. З’ясувалося, що ще до 1791 року були і Балта, й Ананьїв як Анані, Долинське, яке було Валягоцулуй румунською мовою, а османи назвали Хочіє. Бірзула позначена на місці Подільська.

Логічним є висновок: ми всі звідси, ми є корінні, з цієї місцевості, бо мої з діда-прадіда жили в цих селах. І, як виявляється, і за османів вони теж жили тут.

Ви, певне, знаєте такі села, як Липецьке, Точилове, Гандрабури — вони всі були. Липецьке — це Ліпіске, Точилове — Торчіле, Гандрабури — Беріндебур. Я маю тверде переконання, що саме османські архіви є тим місцем, звідки ми заново відкриваємо свою історію. Яка замовчувалася.

Хочемо ми цього чи не хочемо, є 320 років османського панування, і щодо нього існує 320-річний османський документообіг.

— Яким чином ви почали вивчати цю епоху, цю тему? Звідки цей інтерес, дещо дивний як для студента-історика 90-х років?

— У 1990-х ще була пострадянська хвиля, яка намагалася все заперечувати: «от ви, через вас», «страну развалілі». Та ж хвиля була і в університеті. Але вже були й інші, прогресивні настрої.

Коли я вчився, у нас деякі викладачі говорили так: «Здесь (на півдні України) ничего не было, здесь была одна трава, вот такая высокая, больше ничего», «русские пришли и освоили регион». Добре, кажу, я їду до Туреччини вивчати, який же то був «трав’яний покров» за османів. І я справді поїхав туди після закінчення першого курсу.

На мене вплинув Анатолій Діомидович Бачинський, який ще за радянського часу наполягав на поглибленому дослідженні османської складової минувшини Причорномор’я.

Спочатку я досліджував межу 1791 року, тобто перехід від османського до російського періоду. Зрозумів, що мені бракує тюркських, османських даних, і разом з моїм колегою-тюркологом поїхали до Стамбульського університету. Через домовленість Стамбульського університету з Одеським перший рік я мав вивчати турецьку мову, щоб можна було далі продовжувати навчання. Перед тим я не знав жодного слова турецькою! Наступний крок був від університету щодо узгодження мого подальшого навчання у Стамбульському університеті й можливості продовження навчання заочно в Одесі. У Стамбульському університеті моєю головною метою було вивчення османсько-турецької мови і дослідження османського джерелознавства. На основі цього я захищав дипломну роботу в Одесі.

— Поясніть, прошу, різницю між цими мовами. Хіба не достатньо було вам турецької для читання документів?

— Турецька мова — на основі латинографічного алфавіту, подібного до німецького чи угорського, румунського з певними своєрідними літерами. Ця мова існує із 20-х років минулого століття. Їй — 100 років. А османсько-турецька — це мова, яка має тюркську основу, але місить десь 30 відсотків арабської і ще десь 15—20 відсотків перської. І це все на арабографічній основі. Деякі літери є запозиченими з фарсі, деякі — арабські, якісь були оригінальними для османсько-турецької мови. Це своєрідне тримов’я. Лексика, яка стосується судочинства і медицини — вся арабська, культура й освіта — переважно перська. Вирази, звертання до падишаха чи падишаха до когось, з пієтетом, витіюватостями, поетично —переважно з фарсі. А все, що стосується торгівлі, війська, адміністрування, — це тюркська.

У Туреччині є багато спеціалістів з османсько-турецької мови. Але мені її вивчати допомогла все-таки Болгарія. Зважаючи на те, що Болгарія перебувала у складі Османської держави понад 500 років, головні фахівці з історії Болгарії мають перфектно володіти османсько-турецькою, щоби подати об’єктивно історію болгарського народу. Болгари граматично розклали мову по поличках.

В Україні, на жаль, мало хто може якісно опрацьовувати османські документи з відповідною транслітерацією і перекладом. З українців можу назвати Віктора Остапчука, але він живе в Канаді і працює в університеті Торонто. Він є учнем найвідомішого у світовому масштабі вченого Омеляна Пріцака, який у 1990-х повернувся зі США, з Гарварду, і відновив Інститут сходознавства в Україні. Його школа османістики фактично продовжилася Віктором Остапчуком.

Я не можу знати всіх кримських османістів. Нариман Сейтяг’яєв — більше як філолог досліджує османські тексти. Є ще філолог сучасної турецької мови і зникаючих тюркських мов в Україні Ірина Дрига, вона також брала уроки у Омеляна Пріцака. Найбільша біда в тому, що у всіх нас різна школа османістики. У мене — турецько-болгарська, класична. Віктор Остапчук — через школу Омеляна Пріцака. Кримськотатарські вчені ставали османістами через самаркандську школу, там свій підхід.

— Я знаю, що ви ще й викладаєте. Навіщо витрачаєте на викладання життя, якщо наукової роботи — непочатий край? Самі ж кажете, що про османський період — лише два параграфи в підручнику: османи прийшли й османи пішли...

— Коли починається спілкування зі студентами, особливо з першим курсом, — це такий кайф! Я іду в аудиторію заради дітей, які хочуть жадібно вчитися. Вони хочуть мене чути, а я хочу їм розповісти те, що я знаю.

Османістика є вибірковим предметом в освітніх програмах Південноукраїнського національного педаго-гічного університету ім. К.Д. Ушинського. Але я намагаюся поєднувати нові моменти, які не прописані в підручниках, і долучати їх до загальних курсів з історії України. Їм це цікавіше, інше вони можуть прочитати в інтернеті.

Звичайно, викладацька робота займає максимально часу, починається дослідницький голод. Тож у цьому році повертаюся повністю до наукової роботи, залишивши деякі предмети за собою.

— Чи докладається Україна, її інституції, до розвитку цього дослідницького напрямку?

— Знаючи радянську інертність державних інституцій, ніколи не звертався до державних установ. Що-правда, останнім часом почали з’являтися деякі проєкти.

МЗС започаткувало проєкт популяризації історії України в науковому та історичному середовищах інших країн «Резиденції Пилипа Орлика». Моя тема — «Османська резиденція Пилипа Орлика». Я пів року досліджуватиму питання перебування Орлика на території Османської держави. Орлик більшу частину життя мешкав за межами України, тому важливо це досліджувати і вводити у науковий обіг нові джерела. Це своєрідне продовження публікації османсько-турецьких джерел, здійснених попередніми моїми дослідженнями.

Турецький професор Ферідун Емеджен, як мій незмінний керівник османістичних досліджень, наполягає на постійному удосконаленні османсько-турецької мови. Постійно знаходиться щось нове, що змінює підходи до опрацювання і розуміння документів. Ми маємо уявляти, в яких умовах писався той чи інший документ. Це стосується всіх джерел — і європейських, і, особливо, російських. Усі джерела треба опрацьовувати критично, лише аналізуючи, співставляючи.

Звичайно, що роботи у справі дослідження османських документів є нескінченними. Ви не уявляєте, який це океан документів! Досить багато документів ще до кінця не опрацювали, вони не введені до каталогу. Надходять нові джерела з провінційних сховищ. Поступова каталогізація документів, опрацювання текстів надасть нам ще багато нового. Впевнений, будуть й історичні «сюрпризи», які можуть повністю змінити нашу уяву щодо османської минувшини півдня України взагалі й Одеси зокрема.

Зоя КАЗАНЖИ.
Джерело: https://life.pravda. com.ua.

Матеріал підготовлено у рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».