Перлина української сцени

Ця проукраїнська тяглість тривала недовго — не для цього прийшла сюди імперія. Утім, це інша тема. Варто лише зазначити, що українськість Одеси проявлялася у доволі своєрідних формах прихильности до української культури. Зокрема, до Театру корифеїв — а театр в Одесі завжди любили.

…Уявіть гаряче літо 1883-го. До Одеси прибуває театральна трупа Михайла Старицького та Марка Кропивницького. «Вітаємо обдарованих артистів, у їхньому успіхові ми впевнені», — так писала одна зі щоденних одеських газет.

Уже 15 серпня вистава «Наталка Полтавка», яку добре знали в Одесі, знову очарувала глядачів. Про виставу тільки й говорили в місті. Попри постановочну несподіваність, це був наче подих свіжого леготу, писали газети, відзначаючи «рідкісний ансамбль, вдалий і майстерний підбір лицедіїв». А ще наголошувалось на доброму знанні української мови, характеру та особливостей музики, уникнення шаржування. Все це можна було б залишити в лапках як продовження тої самої цитації.

А найбільше враження справила на одеситів Марія Заньковецька. Зокрема, в ролі Оксани у наступній виставі — «Поки сонце зійде, роса очі виїсть». Не все йшло гладко в трупі, але гра Марії Заньковецької принесла величезний успіх. Критики в унісон писали про високий смак артистки, відчуття міри, чистоту мови, знання народного побуту, захоплювалися декораціями. Все у виставах українських артистів вражало й радувало глядачів, усе отримувало найвищі оцінки критиків, а передовсім — творча манера Марії Заньковецької, Марка Кропивницького, Миколи Садовського: за поглиблений психологізм, високу майстерність перевтілення, якою досконало володіла геніальна артистка. Вражаючий успіх! Марії Заньковецькій безнастанно аплодували, викликали посеред дії — безпрецедентний випадок, у залі навіть можна було побачити чоловічі сльози під час сцени смерті героїні.

«Це зірка першої величини, перша малоруська артистка без недоліків, — читаємо у книжці П. Гольденова (Земляка) про драматичну трупу М.П. Старицького. — Дивовижний талант Заньковецької різносторонній: у драмі вона щовечора викликає істеричні ридання глядачів, до знемоги змушує сміятися в комедії, неповторна в опереті…».

На початку вересня трупа виїздила до Миколаєва з прем’єрою вистави «Невольник». Рецензенти запрошували артистів повертатися до Одеси. Понад те, разом з трупою поїхав кореспондент, який вмістив у газеті прекрасну рецензію. Тут важливо застановитися на деяких його висновках. Автор писав, що без української трупи в Одесі настало «сумне існування театральної справи». Думка про те, що все українське мистецтво є слабким та нудним, що воно зображує лише життя пастушків і пастушок, із зітханнями про любов, канула в Лету, — наголошував рецензент. — Глядачі побачили не лише розумну комедію, а й людські сльози, море страждань, нелегку долю українського народу».

Театр корифеїв творив яскраві сторінки української культури в Одесі. І, до слова, свою артистичну біографію «батько українського театру» Марко Кропивницький починав саме тут. Щойно він з’являвся на сцені — і це також за газетною публікацією, — в залі лунав сміх публіки, глядачі змушували артиста повторювати деякі куплети по кілька разів, оплескам не було кінця.

У репертуарі трупи була в ті роки вистава «Назар Стодоля» за Тарасом Шевченком. Вона йшла попри всі тодішні заборони на твори Шевченка. А після того, як київський генерал-губернатор заборонив трупі виступати на землях губернаторства, Одеса надовго стала центром розвитку української театральної культури. Кожного дня біля каси Маріїнського театру відбувалася тиснява, часом переходячи в бійку; артистам влаштовували овації, робили цінні подарунки… У масі публіки, що виповнювала театр, можна було побачити представників різних верств суспільства, навіть різних національностей. «Що ж сталося, що сей сон означає, — запитував критик, і сам же й пояснював: — В Одесі була трупа, що відповідала найсуворішим вимогам драматичного мистецтва». Найточнішу творчу характеристику отримав у цій книжці кожен актор трупи. А найвище поцінування дісталося Марії Заньковецькій.

Без перебільшення можна говорити про те, що в Одесі утверджувалися традиції корифеїв, зростали їхня слава та популярність. І саме в нашому місті уперше заговорили про потребу написати творчу біографію Марії Заньковецької.

У рік 30-ліття її творчої діяльности вперше з’явилася спроба визначити місце актриси у світовій театральній культурі. У статті «Наймичка» йшлося про високу майстерність Марії Заньковецької, артистки, яка піднялася над побутом, етнографізмом персонажів, а водночас увібрала в себе всі принади національних барв, мелодійності мови, запального сміху та жартівливості українського гумору, а також глибоко захованого смутку. «Слова вона перетворює на гарячі вуглини, а коли цих слів невистачає, коли вона безсила передати радість, що підійшла до горла, горе, сльози, коли душа вже вигоріла до дна або переповнена до краю — тоді обличчя її розкривається в найменших вигинах та освітлюється якимось внутрішнім світлом. Такого виразного обличчя я не бачив у жодної ро-сійської актриси. Заньковецька майже не застановляється на гримі, не жонглює технікою, як правило, не готується до того чи іншого виразу обличчя… Темперамент її величезний, стихійний, він випереджає її техніку… Пломінь творчості виливається з усієї її сутності… Вона на сцені напружена у всіх своїх силах, дихає повногрудо, говорить повним голосом, і розмах у неї широкий, вільний, ніби то не бідолашна наймичка, а златокудра королева сором’язливо прокинулась на світанні мистецтва. І коли встала ця прекрасна дочка молодої України, вся обпалена спекотним сонцем, вся обсипана червоними трояндами, назустріч їй піднявся вихор краси, підхопив її і закружляв».

Ось так захоплено та вигадливо пише про неї критик, не байдужий до творчости актриси, знаючи та розуміючи її. Критик вважав, що місце Заньковецької на російській сцені, що лише там вона могла б розкритися до кінця, піднятися над примітивністю того середовища, в якому зумів пробитися її блискучий талант, який пахтить святом мистецтва. Так думали не лише багато критиків, актори та режисери, так вважали й численні глядачі.

Заньковецьку в Одесі завжди зустрічали захоплено, як найдорожчу гостю. Під час останньої вистави трупи Михайла Старицького у 1885 році захоплена гальорка розкидала в залі та на сцені листівки з віршами на честь акторів як подяку всій трупі.

У листопаді 1915-го в Одесі гастролювало «Товариство українських акторів» під керівництвом Іван Мар’я-ненка за участи Марії Заньковецької і Миколи Саксаганського. Репертуар був класичний, проте грали навіть Винниченка. Публіка була особлива, не театральна. Заньковецьку приймали як близьку та рідну. Захоплювала її гра в драмі Старицького «Не так сталося, як гадалося». Як писала газета, зі сцени дивилися молоді, повні щастя й радості, очі. Часом здавалося, що жорстока старість пощадила цю прекрасну артистку — перлину української сцени, як називав її автор статті в журналі «Театр і кіно». Цей бенефіс, відзначав рецензент, перетворився на велике і серйозне свято.

…У Золотій залі нашого Літературного музею можна побачити невеличку експозицію, присвячену перебуванню в Одесі Марії Заньковецької.

— Основна частина експонатів поки що в сховищі, — розповідає працівниця музею Людмила Майборода. — А тут, на другому поверсі, де відбуваються майже всі наші заходи, виставлено фотографії, багато програмок вистав Театру корифеїв, деякі видрукувані на шовку як знак особливої поваги до Марії Заньковецької, є й афіші. Всі ці матеріали свідчать про величезне пошанування української артистки.

— У 1912 році, — продовжує пані Людмила, — Одеса з розмахом відзначила 30-ліття творчої діяльности Марії Заньковецької. Актриса ще встигла і в кіно знятися: 1924-го в Одесі кінофабрика ВУФКУ випустила фільм «Остап Бандура» за її участі — в ролі Матері. Це була одна з небагатьох її ролей у кінематографі.

Роман КРАКАЛІЯ.