Олександр СЕРЕДА: Одесі — 609 років

І вже після лекції я запитала в Олександра: «Ось ви так чудово розповідаєте й аргументуєте той османський період, а в Одесі й досі не можуть дійти згоди, скільки ж років нашому місту. Чи хтось із влади, з депутатів запитував у вас історичну довідку, до прикладу, щоб розібратися з цією темою?». Відповідь: «Цікавився хто завгодно, окрім Одеси».

Тому мені і було важливо зробити цю розмову з Олександром Середою.

Отже, знайомтеся: кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського, дослідник османської спадщини півдня України. Османіст, тюрколог, джерелознавець, сходознавець Олександр Середа.

— Пане Олександре, питання, об яке зламано багато списів, але я маю почати з нього: скільки років Одесі?

— Є кілька підходів, за допомогою яких можна обчислювати датування. Я притримуюсь системи датування, якої притримується ЮНЕСКО.

За цією концепцією, народження населеного пункту рахується від першої письмової згадки про першу будівлю чи першого жителя. На жаль, у нас до цього часу схиляються до москвоцентристської теорії походження населених пунктів. Вона зазвичай була пов’язана з тим чи іншим указом царя чи імператриці. Усі наші населені пункти позначаються з кінця XVIII століття. То виходить, що до цього жили якісь люди, але це не був населений пункт? А що ж там було? Все, що до росії, не рахується?

Тому, відповідаючи на ваше питання, ми можемо говорити про 1415 рік як першу письмову згадку ще доосманського населеного пункту в межах центральної частини сучасної Одеси. Мова про першу згадку польського хроніста Яна Длугоша, який позначив, що з польського королівського порту Kaczubyeiow у 1415 році відправляли збіжжя до Константинополя, який тоді був в осаді в османів.

Щодо місяця. Якщо ми говоримо про відправку збіжжя, то це явно має бути після літа. Хоча події, які описуються в хроніці Длугоша, насправді відбувалися 1413 року, коли була облога Константинополя, а першу письмову згадку міста-порту з хроніки маємо 1415 року, яку умовно можна прийняти за дату заснування Одеси.

— Що ми тоді святкуємо кожного року 2 вересня?

— Ми святкуємо згадку, яка мала місце щодо Ґаджибею, і це указ Катерини II, де зазначено, що «уважая выгодное положение Гаджибея… устроить тамо военную гавань, купно с купеческою пристанью». Тобто вона визнавала, що Ґаджибей вде існує.

У XIX столітті російське освоєння цього регіону і вибудовувало концепцію, яка давала першочерговість російській імперії володіти цими землями. Росіяни вибудовували полі-тичну аргументацію, чому тут присутня росія. Постійна боротьба росі-йської імперії з усім світом і наробила оцієї міфологізації щодо споконвічного російського володіння Причорномор’ям.

— Я читала, що 2 вересня 1795 року, яке москвоцентричні історики вважають датою народження нашого міста, якраз і був закладений перший будинок на розі двох вулиць, у центрі. Тобто теж рахують від першого будинку, як і ЮНЕСКО….

— Якщо закладення того будинку відбулося і це зафіксовано, і мова йде про певні вулиці, то це означає, що ті вулиці вже були, правда ж? Але росіяни беруть за основу те, що це саме російською імперією закладалися певні будинки.

У 1765 році, наприклад, османсько-турецькі документи чітко засвідчують: все, що було притаманне османському місту, присутнє в Ходжабеї. І міське управління — біна емені (будинок управління, мерія), і емін (мер міста), і сакральні будови, передусім, мечеті. Говориться про так звані магазини, це тюркська назва, так і прописано магаза — торгівельні ряди. Таке поняття, як кав’ярні, у 1765-у вже існувало. Це так само є одним із показників міста, бо кав’ярні у сільській місцевості не відкривалися. В Аккермані, наприклад, була ціла кавова площа, де люди збиралися в кав’ярнях, щоб обмінюватися інформацією. Були постоялі двори в Ходжабеї для тих, хто привозив збіжжя до порту. Це була досить чітка органі-зована логістична система, і все зафіксовано в османських документах. Тому період нової хвилі османського періоду Ходжабею і рахується з 1763 року. І цей період має тисячі документів.

Чи був такий розвиток раніше? Для кожного періоду був свій етап розвитку. В османському історичному розвитку Ходжабей не вирізняється більшими чи меншими темпами. Це стабільне османське містечко з фортецею, яке розвивалося за унормованими Османськими правилами. Точно за такими ж правилами і темпами розвивалися інші міста, південніші, які залишалися під управлінням Османської держави у XIX сторіччі — Варна, Бургас. Тому не можна говорити, що лише Одеса мала загальноєвропейські темпи розвитку, коли була анексована росією.

Османська держава в XIX сторіччі, вже модернізована імперія, мала досить швидкі темпи розвитку. І все новіше, що було в Європі, копіювалося й османами, й російською імперією. Я думаю, що якби Ходжабей ще 50 чи 100 років залишався в складі османської держави, він розвивався б такими самими темпами, як і за російської імперії. І я думаю, що це було б одне із най-більших міст османської держави на півночі. Бо він був ключовим містом, його логістичні, транспортні, торгівельні системи мали не лише інфраструктурне, а й культурне значення.

Один із провідних сучасних турецьких істориків, професор Ферідун Еміджен пояснив, що Ходжабей за османського часу не позначався ні в яких реєстрах, але місто і порт були.

Логічним було питання наших істориків: чому ж його не позначали в реєстрах оподаткування, наприклад? Відповідь: як і в російській імперії, так і в Османській державі, було таке поняття, як вільні міста. І вони не оподатковувалися загальнодержавною системою оподаткування. Упродовж XVII—XVIII сторіч Ходжабей не був у прямому підпорядкуванні Османської держави. Так, це була османська територія, але це було вільне місто зі своїм самоврядуванням.

— З прочитання інтернет-джерел складається враження, що бурхливий розвиток міста стався саме тоді, коли прийшла російська імперія і всіх ощасливила. Рішельє, перший театр, перша лікарня, населення збільшилось у 100 разів — оспівування та романтизація цього періоду. Я розумію, що так працювала вітчизняна історіографія вкупі з ідеологією. Чому оця тяглість російської, а потім радянської історії зберігається досі?

— За логікою, те, що було в часи російської імперії, мало б критично розглядатися за радянської імперії. Але якщо радянська історіографія вважає за потрібне розглядати часи російської імперії і популяризувати їх, то можна зробити висновки, що радянський союз — це продовження російської імперії.

Нічого не змінилося в їхніх історичних концепціях з XIX століття. Воно просто трансформувалося у концепції, які говорять, що все відбувалося завдяки «русскому народу», який нам відкрив очі і двері прорубав у Чорне та в Балтійське моря.

Фактично російський імперський період від 1791 року розглядається як ще один інструмент позначення своєї імперськості і зараз. Нинішня російська історіографія — це консумація, згусток і радянського, і росі-йського імперського підходів. І в підсумку ми маємо імперсько-царсько-партійно-путінський підхід до визначення історії і самої росії, і навколишніх держав та народів, які є сусідніми територіями в російській ідеології.

— Ви завжди говорите Ходжабей, коли широко вживається історична назва Одеси саме у варіанті Хаджибей. Чому?

— Так, я акцентую на цьому увагу. У деяких наших істориків до цього часу є в статтях «османський Хаджибей». Або, як вони пишуть, «від литовского Кочубея до османского Хаджибея». Якщо з литовським Кочубеєм ще можна погодитися, то османського «Хаджибея» не могло бути.

Жодного османсько-турецького джерела нема, яке б позначило наше місто з османської доби як Хаджибей. Винятково — Ходжа-бей. Ця назва існує з початку XVI сторіччя. До цього часу вона звучала як Коджа-бей. Коджа — це те саме, що і Ходжа, лише в кипчацькій групі тюркських мов, до якої належить і кримськотатарська.

Натомість Ходжабей — поняття з огузької групи тюркських мов, до якої належала османсько-турецька і належить сучасна турецька мови. Чи є Ходжабей нашим наративом, одеським? Так, є. Така вимова османського Ходжабею — вона більш слов’янська традиція мовлення. І вона пов’язана з фонетичною інтерференцією — це перехід деякий букв, наприклад, від о до а.

Хаджи-бей ми зустрічаємо лише в джерелах іншомовного походження. Також у назві Ходжабей, окрім вокальної, фонетичної інтерференції, є змістовна відмінність. Ходжа — це вчитель, викладач, поважна, освічена людина. Бей — це пан чи звертання до людини високого статусу. А Хаджи — це паломник, той, який відвідав святі місця Мекку та Медіну.

Перший мер, якого ми ідентифікуємо за османського часу, має приставку Хаджи, у повному написанні — Хафиз Хаджи Мехмед ефенді. І подорожуючі могли прописувати, що це місто Хаджи-бея, тобто позначаючи скорочену форму імені очільника в означенні самого міста. Така ось гра слів. І всі назви — вони наші, це наш спадок — інформативний, топонімічний. І Кочубей, і Коцюбіїв за литовської доби, де літера ч вимовлялась як ц.

Але якщо ми хочемо дотримуватися оригінальності назви, то маємо говорити, що саме османська назва є коректною — Ходжабей. Щодо назв Хаджибей чи Ґаджибей, то ми від них також не відмовляємося. Це похідні назви від Ходжабей, вже у слов’я-нській фонетичній інтерференції. Й у нас не весь період був суто османський. У нас був початок кримськотатарський, з 1492 року по 1510-й, ми можемо впевнено говорити, що наше місто називалось Коджабей.

Я думаю, що Коцюбіїв є похідним від більш давньої, золотординської назви Кочубей. Усе це наші назви. Ми можемо і повинні їх залучити у нашу історію міста. Але варто завжди зазначати назву Ходжабей як поняття з офіційного османського документообігу, яке зберігалося протягом 300-річного османського періоду і навіть в османських документах ХІХ століття.

— Одеса була під п’ятьма імперіями — Золота Орда, Кримське ханство, Османська держава, російська імперія, радянський союз. А ми можемо говорити про те, яка саме імперія найбільше сприяла розвитку нашого міста?

— Освоєння регіону і започаткування реформ, які розвили досить велику систему поселень, інфраструктурну мережу, систему фортифікацій, сільське господарство, — треба віддати належне саме османському періоду.

Усе те, що ми далі бачимо в російській імперії, було започатковане в Османській державі. Османська держава була побудована не на кріпацтві до підданих народів чи до сусідніх. Тут все базувалося на системі оподаткування.

Головне було для османської адмі-ністрації, щоб селянин чи ремісник, працюючи, сплачував вчасно податки. Його не брали до армії, не обтяжували додатковими повинностями, його основним завданням були праця, сплачування податків, народжування дітей. Тому вже у XVIII сторіччі більшість населення в Османській державі було не тюркське і не мусульманське, а переважно християнське. Про це свідчать і реєстри населення нашого регіону.

Перший реєстр — це 1570 рік. Є ще більш первісні, 1542-й, але вони обмежені. Є наступні реєстри — 1693, 1694, 1750 років. Скрізь бачимо тенденцію зростання християнського населення по кожному селу. В Шабо, наприклад, або Ашаа-Баалар, наприкінці XVI сторіччя жили переважно татари і турки з частиною християнського населення, а на кінець XVII християни витіснили всіх мусульман.

— А яким чином? Куди зникли мусульмани?

— Татари і тюрки шукали прийнятніших місць для пасовиськ худоби, наприклад. Осідле християнське населення займалося землеробством. І коли площі випасу забиралися під землеробство, це автоматично витісняло скотарів, якими і були тюрки чи мусульмани у Причорномор’ї, бо зникали пасовиська. Їх витісняли в середній Буджак.

— Чи свідчить це про те, що не було ніякого гноблення християн злими турками?

— А такого апріорі не могло бути. Так само, як до цього часу існує міф про примусове навернення до ісламу.

Османам не вигідно було, щоб мусульман ставало більше. Чим більше немусульман, тим більше буде сплачено податку джизійе чи харадж, основний податок для немусульман, який до цього часу існує, скажімо, в Ірані, в Саудівській Аравії, в ОАЕ. Цей податок — велика складова османської казни.

Тоді, до речі, відбувалося прийняття до мусульманства представників християнських народів, але воно не було масовим, а більше одноосібним. Якась родина могла вирішити прийняти мусульманство, щоб не платити податки. Часто саме цим був продиктований перехід в іслам. Особливо таке було притаманне Сербії і Болгарії. Велика кількість саме болгар і сербів прийняли іслам, щоб не платити, і таким чином утворювалися нові етнічні групи. З болгарського етносу утворилися помаки, із сербського — це босняки, які, зберігаючи свою традиційну культуру і спілкуючись болгарською чи сербською мовами, утворили окремі етноси на основі прийняття мусульманства.

— Якщо нам повертати історичні назви населеним пунктам, то вони здебільшого османські. Тобто всі населені пункти на наших територіях вже були, і росія просто їх перейменувала? Анексували, помітили території, застовбили все за собою, змінивши назви. Росія вкрала, виходить, оцю історичну пам’ять?

— Те інформаційне поле, в якому ми живемо, більше тюркське й османське, аніж слов’янське. Формувалося воно, звичайно, не тільки в період османської доби. Набагато рані-ше. Особливо гідроніми, це спадок золотородинський або й раніше.

Такі назви, як Кучурган, Куяльник, Делігьол чи Тилігул, Саригьоль, Березен чи Березань, формувалися ще в доосманський період. Дослідники-тюркологи стверджують, що такі озера, як Котлабуг, Сасик, Ялпуг — булгарсько-тюркські назви і збереглися ще з XI-XVII століть під час великого переселення народів.

Топоніми формувалися переважно за османського часу. У нас була дискусія щодо топонімів у Буджаку, і виникало питання, чому в болгарських селах топоніми переважно тюркські? Бо всі тюркські топоніми не були чужими на слух для тих людей, які там жили. Навіть населення з балканської території, звідки переселялися болгари, приносило свої назви, і вони теж були тюркськими. Бо якщо вони жили в якомусь Девлет-Агаче, то і тут так називали своє село.

Якщо ми говоримо про південну частину Одеської області, Буджак, тут переважна більшість тюркських назв османського періоду збереглася до 1812 року. За часів російської імперії більшість цих назв використовувалася і надалі.

Найбільшого перейменування зазнали топоніми Буджаку, південної частини Одеської області, саме за радянських часів. Саме тоді відбулася боротьба з турецкими та німецькими назвами. І були окремі укази після Другої світової війни, які одним махом перейменовували всі тюркські назви. До речі, ці укази недавно були знайдені в Одеському обласному архіві істориками-дослідниками.

І тут, мені здається, такі укази треба просто скасовувати як нелегітимні. Це повністю розв’язувало б нам руки. Бо у нас є багато населених пунктів, де люди і досі, через десятиліття, послуговуються саме тюркськими назвами своїх сіл. Нові назви не прижилися. Звісно, є противники такого повернення назв, це стара радянська номенклатура, хоча сама їх використовує у розмовах поміж собою.

— Це ви говорите про південь Одещини. А північніше, наскільки я розумію, була інша ситуація з пере-йменуваннями. Он Овідіополь — точно не османська назва…

— Північна частина Одеської області зазнала найбільших змін саме наприкінці XVIII сторіччя. Більшість населених пунктів була перейменована у зв’язку з так званим Грецьким проєктом. Це частина концепції Третього Риму, яка існувала в московському царстві, а потім і в російській імперії, починаючи із XVI сторіччя.

За Катерини II ця концепція Третьо-го Риму переросла у Грецький проєкт. Передбачалося формування грецького інформаційного середовища навколо всього Причорномор’я з виходом до Константинополя. Тут була військова складова — російська імперія ставила за мету оволодіти всім Причорномор’ям, включно з Константинополем. Друга складова — перейменувати всі тюркські населені пункти на грецькі, які, начебто, мали місце тут за античного періоду.

У результаті вони спаскудили грецьку топонімію елементарними невіглаством. Одесу помилково називають Одесос, вважаючи, що саме тут була ця грецька колонія. Це є грецька колонія, так. Але на місці Варни у Болгарії. Той самий Хаджидере перейменовують на Ові-діополь. Начебто там знаходять поховання, яке було пов’язане з Овідієм. Зараз усім зрозуміло, що такого поховання не могло там бути. Вчені довели, що Овідій був на теренах сучасного румунського чорноморського узбережжя, недалеко від Констанци, і зараз там населений пункт Овідіу. Те ж саме і з іншими назвами, які помилково назвали грецькими топонімами.

Можливо, це було зроблено спеці-ально, щоб закрити інформаційне поле такими благозвучними грецькими назвами — Ольвіополь, Маріуполь, Нікополь, Богополь, Севастополь, Сімферополь, той же Херсон. Фактично без урахування історичної прив’язки топоніма з античної доби до певного регіону. Це робилося для того, щоб знищити тюркське інформаційне поле, яке тут формувалося від часу великого переселення народів.

Але такого не вдалося зробити з гідронімами. Вони залишилися тюркськими чи давнотюркськими, але вже з російською чи українською вокалізацією. За османського часу Куяльник називався Куялик. Ми пом’якшили вимову. Османський Делігьоль став Тилігулом. Ягорлик, від слова гяурлик, місце, де проживають невірні, не мусульмани.

Гідроніми нам дають певну інформацію. Кодима — Кедмен, — караїмська мова, нашарування тюркського та іудейського компонентів. У кнесеті є партія, яка називається Кадіма, до речі. Повернули з гідронімів — Південний Буг, Дніпро, Дністер, Дунай — вони за походженням належать до скіфського періоду і мають іранське походження — ДНепр, ДНістро, ДуНай — дн пов’язане з перським словом дана — вода. Буг — бог, перська назва.

З перських назв ще можемо говорити про Кучургани. Але це запозичена перська назва до тюркської мови, яка була адаптована у нашому регіоні. Гян/ган — місцевість, Кучур — кучугури. У нас є багато слів, які мають іранську основу.

(Далі буде).

Зоя КАЗАНЖИ.
Джерело: https://life.pravda.com.ua.

Матеріал підготовлено у рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».