У часі й понад часом

Із 1986-го я живу в Одесі, але до 2018-го по кілька разів на рік бував у Кіровограді-Кропивницькому, на моїй малій батьківщині, відвідуючи батьків. Тож із В. Панченком переважно зустрічався у Кропивницькому і лише одного разу, у листопаді 2018-го, — в Одесі. Вперше дізнався про нього від мого покійного тата ще у 1990 році, коли він обирався у Кіровограді до Верховної Ради. Згодом читав його статті, зокрема у газеті «День». А десь 15 років тому побачив В. Панченка у Кіровограді на розі вулиць Т. Шевченка і К. Маркса біля авто і відразу впізнав, оскільки вже багато разів бачив його фото в газетних публікаціях. Наважився підійти, щоб познайомитися. Коли назвав своє прізвище, він згадав, що читав статті Олексія Воловича в «Народному слові» і вони йому подобалися. Я сказав, що це мій батько, який у 1990-х доволі часто виступав з патріотичними статтями у цій газеті. Але оте «вуличне знайомство» не розвинулося, оскільки я, знаючи наскільки він зайнятий, не наважувався часто відволікати.

Мої контакти з Володимиром Євгеновичем активізувалися із 2014 року завдяки моєму давньому другові, журналісту і письменнику Валерію Павловичу М’ятовичу, який упродовж двох десятиліть (1990—2010) був головним редактором кірово-градської газети «Народне слово», заснованої у 1990-у за сприяння В. Панченка.

В. М’ятович запрошував мене до свого офісу по вулиці В. Чорновола, 43 щоразу, коли Володимир Євгенович навідувався із Києва до Кропивницького, де мешкали і мешкають його діти й онуки, а я приїздив з Одеси до своїх батьків. Під час цих зустрічей часто були присутні журналіст і письменник Броніслав Куманський, письменник Василь Бондар, історик і краєзнавець Федір Шепель та інші місцеві інтелектуали. Зазвичай обговорювали ситуацію в країні, літературні новини, згадували минувшину, переважно літа нашої молодості. Досить часто В. М’ятович і В. Панченко розповідали про студентські роки, оскільки вони практично одночасно, в першій половині 1970-х, навчалися в Одеському державному університеті ім. І.І. Мечникова (Валерій — на юридичному факультеті). Обидва згадували прізвища деяких видатних, неординарних викладачів і вчених — історика Петра Каришковського, юриста Юрія Червоного, психолога Давида Елькіна та інших. Я тоді занотував ті прізвища, щоб згодом дізнатися про них більше.

Валерій розповідав, як на перших курсах разом з Володимиром співали в університетському хорі, але товаришувати почали вже у Кіровограді наприкінці 1980-х, коли В. Панченко став помітним громадським діячем — «рухівцем», хоча формально ще був членом КПРС. Як згадував В. М’ятович, у 1989-у вони впізнали одне одного на зборах партійно-господарського активу області, на яких Володимиру Євгеновичу «ставили на вид» його «прорухівські сентименти». Із 1990-го В. Панченко досить часто публікував свої статті в газеті «Народне слово». У 1996-у за його сприяння було засновано літературний часопис «Вежа», головним редактором якого він був до 2001 року, а потім і до сьогодні — багатолітній голова обласної органі-зації НСПУ Василь Бондар, давній його друг і побратим.

Назавжди збережуться у пам’яті наші бесіди-розмови. Володимир Панченко розпитував про наші справи, цікавився, чи збігаються наші і його погляди на все, що відбувалося у суспільстві. Оскільки я протягом 14 років працював в арабських країнах військовим перекладачем і дипломатом, захистив дисертацію на тему американо-лівійської конфронтації, писав статті з близькосхідної проблематики, то при зустрічах Володимир Євгенович доволі часто розпитував мене про моє сприйняття ситуації на Близькому Сході, де якраз у той час точилися громадянські війни в Сирії, Іраку, Ємені та Лівії.

Володимир успішно просувався науковими сходинками у своїй рідній alma-mater, де його оточували друзі й наставники, але у другій половині 1984-го, після 14 років, прожитих в Одесі, вирішив переїхати до Кіровограда. У наших розмовах називав дві причини. Перша — в Одесі він з дружиною і двома дітьми був змушений жити у гуртожитку, а в Кіровограді йому запропонували квартиру й роботу за спеціальністю в місцевому державному педагогічному інституті. Друга причина переїзду — бажання «підняти наукову цілину» у місті, в якому жили, навчалися і працювали видатні діячі української культури: письменники В. Винниченко, Є. Маланюк, Ю. Яновський, а також корифеї українського театру М. Кропивницький, брати Тобілевичі — І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський і М. Садовський.

Володимир Панченко неодноразово наголошував, що жод-ного разу не пошкодував про свій переїзд до Кіровограда, в якому прожив близько 17 ро-ків. Крім викладацької праці, це були роки напруженої науково-дослідної роботи, зокрема вивчення життя і творчості Ю. Яновського та В. Винниченка. За його словами, він уникав займатися сухими академічними дослідженнями, доступними обмеженому колу фахівців. Його ж розвідки мали переважно історично-популярний характер, бо вченого вабила можливість відкрити для українців діяльність забутих і заборонених радянською владою видатних українських літераторів.

Після захисту докторської дисертації у жовтні 1998 року Володимир Панченко у Кіровоградському педінституті очолив кафедру зарубіжної літератури та компаративістики. У 2001-у перейшов працювати у Національний університет «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА) на кафедрах філології і літературознавства. За словами самого Володимира, до столиці його «забрав» В’ячеслав Брюховецький (ректор і президент НаУКМА в 1991—2007 рр.). Із 2002-го по 2007-й В. Панченко обіймав посаду віце-президента академії з навчальної роботи. Однак у 2007-у залишив цю посаду разом з В. Брюховецьким, якого замінив Сергій Квіт, привівши до університету свою команду. Із 2007-го В. Панченко — засновник і шеф-редактор видання «ЛітАкцент» й одночасно (до 2014-го) професор кафедри філології НаУКМА.

Зазвичай про Володимира Панченка пишуть як про літературознавця, літературного критика і письменника, але він жив не лише однією літературою, і я був цьому свідком.

Під час зустрічей з ним у затишному офісі В. М’ятовича темою наших бесід переважно була поточна сус-пільно-політична ситуація в країні, якою Володимир Євгенович постійно переймався. Його активна політична і публіцистична діяльність була спрямована на розвиток демократичних засад української державності, національної культури та історичної пам’яті.

У березні 1990 року Володимира Панченка обрали народним депутатом України від обласної організації СПУ і за підтримки місцевого Руху, хоча він не був членом цієї організації. У Верховній Раді входив до опозиційної фракції «Народна рада» на чолі з І. Юхновським, Л. Лук’яненком, Д. Павличком, Л Танюком, О. Ємцем та В. Філенком. Очолював підкомітет з питань книговидання Комітету ВР з питань культури та духовного відродження. Як сам зазначав, попрацювавши чотири роки у ВР поряд з видатними політичними діячами того часу, «пройшов школу патріотичного державотворення». Але не став балотуватися на виборах до парламенту другого скликання, бо література захоплювала його значно більше, ніж політика. Гостро і з болем переживав усі полі-тичні події, які відбувалися в країні, зокрема два майдани — Помаранчевий і Революцію Гідності, та їх наслідки. Багато його коментарів на цю тему можна знайти в численних інтерв’ю і статтях, але під час наших розмов він міг сказати і те, про що не завжди можна було писати.

Володимир Панченко прийшов до висновку, що агресія росії в Криму і на Донбасі — «це дубль 1917 року». На його думку, крім російської загрози, друга небезпека — не реформована Україна, оскільки після Революції Гідності змінилося на краще надзвичайно мало, а головне — реваншистські проросійські політичні сили прагнуть навернути Україну «до комуно-ординського стійла у статусі південно-західного федерального округу рф». Володимир Євгенович казав, що європейські лідери, за невеликим винятком, ігнорують загрозу, яку становить путінська агресивна імперія не тільки для України, а й для всієї Європи, і що деякі з цих лідерів готові «піти на компроміс із путіним за рахунок національних інтересів нашої держави». Він неодноразово висловлював переконання в тому, що «ми обов’язково переможемо і врятуємо цю нерішучу Європу». (Як це актуально звучить сьогодні!). На його переконання, українці проходять через те, через що проходило багато націй, а саме через захист своєї свободи і суверенітету завжди з кров’ю і жертвами.

Пощастило мені бачити і чути Володимира Панченка на деяких культурно-просвітницьких заходах у Кропивницькому та Одесі. Так, 23 жовтня 2015 року разом з кіровоградськими друзями В. М’ятовичем, Б. Куманським та Ф. Шепелем слухали його в ОУНБ ім. Д. Чижевського під час презентації книг редактора і засновника журналу «Кур’єр Кривбасу», лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка, письменника Григорія Гусейнова. У своєму короткому слові про творчість Г. Гусейнова В. Панченко зазначив, що світогляд майбутнього письменника значною мірою сформувався в його студентські роки в Одесі на межі 70-80-х років минулого століття. Григорій Джамалович, казав тоді промовець, будучи азербайджанцем за етнічним походженням, душею і серцем сприйняв мову, культуру, мистецтво і традиції українського народу, збагатив вітчизняну літературу художньо-документальним життєписом.

Наступного разу мав нагоду разом з В. М’ятовичем спілкуватися з В. Панченком 31 березня 2016 року в Кіровоградському обласному краєзнавчому музеї в рамках зустрічі з онуком українського громадського діяча, благодійника і мецената Євгена Харлампійовича Чикаленка (1861—1929) — Євгеном Івановичем Чикаленком. У цьому заході взяли участь директорка видавництва «Темпора» Юлія Олійник і дослідниця й упорядниця мемуарної та епістолярної спадщини Є.Чикаленка Інна Старовойтенко, яка передала в дар музею книги про нього, а також його відреставрований прижиттєвий портрет роботи художника Фотія Красицького, родича Тараса Шевченка. До слова, Володимир Панченко був одним із перших сучасних дослідників життя і діяльності Євгена Чикаленка. Саме його історичні розвідки у 1990-х сприяли поверненню імені цієї видатної особистості в українську історію.

Востаннє мав нагоду зустрітися з Володимиром Євгеновичем 14 листопада 2018 року в Одесі, на філологічному факультеті ОНУ ім. І.І. Мечникова, що на Французькому бульварі. Того дня відбувалася презентація книги «Слово про Василя Фащенка: продовження діалогу» — про життя, викладацьку і наукову діяльність видатного літературознавця-професора, одним із найталановитіших учнів і послідовників якого був В. Панченко. Серед знайомих мені людей на цьому заході я побачив Л. Ісаєнко, Д. Шупту, О. Шупту-В’язовську, Т. Ананченко, М. Су-ховецького, В. Полтавчука, Р. Кракалію та інших. Поява в аудиторії Володимира Панченка разом з дружиною Людмилою викликала велике пожвавлення. Його, вже дуже виснаженого хворобою, оточило багато людей, більшість яких він знав особисто. Усі хотіли підтримати його, привітати, поговорити з ним. Водночас в очах багатьох з колишніх колег проглядалися смуток і співчуття, коли вони бачили зовсім іншого Володимира, а не того, якого вони звикли бачити — усміхненого, енергійного і натхненного. Але коли він почав говорити про свого вчителя Василя Фащенка, очі його заблищали, голос схвильовано забринів і, здавалося, сили поверталися до нього, а хвороба відступала…

Свого першого електронного листа Володимиру Євгеновичу я написав 6 вересня 2014 року, але більш-менш регулярно ми листувалися електронною поштою з кінця 2017-го до жовтня 2019-го. Це були останні два роки життя В. Панченка, і вони демонструють, як він мужньо тримався й активно працював, передчуваючи кінець свого земного шляху. У мене збереглося два десятки його листів до мене і моїх до нього. 30 вересня 2019-го, за два тижні до відходу у кращі світи, він надіслав мені кілька слів: «Дорогий Олексію Олексійовичу, вибачте за мовчання. У мене все складно: зараз ми в Кропивницькому; Київ уже позаду. Був тут і в онкодиспансері, лікарі укріплювали мій ослаблий організм. А тепер я вдома. Тримаюся. А Вам дуже вдячний за турботу й увагу! Сил Вам! Обіймаю. Володимир Панченко». Це були його останні слова до мене. Думаю, якось згодом запропоную до публікації в нашій «Чорноморці» моє листування з Володимиром Євгеновичем, яке не втрачає своєї актуальності і сьогодні.

Незважаючи на тяжку хворобу, останні два роки життя В. Панченка виявилися надзвичайно врожайними на нові книги: «Повість про Миколу Зерова» (2018), друге видання «Сонячний годинник» (2019), «Літературний ландшафт України. ХХ століття» (2019). Буквально за день до смерті у листі до Василя Бондаря Володимир написав: «Мої сили вже вичерпуються зовсім. Досадно, що все сталося так рано. 65 — ще мало… Повернуся ближчим часом двома книжечками про Шевченка і збіркою авторських колонок «Зупинитися і озирнутись». Гарно мені було на цьому світі... Обіймаю і нехай Господь простить нам провини наші»… Людина ще жива, а вже говорить про саму себе у минулому часі, підсумовує своє життя, яке невблаганно закінчується…

Після того, як Володимир Євгенович так рано відійшов у вічність, почали з’являтися перші спогади про нього багатьох його друзів, колег, побратимів і послідовників. Передусім хотів би нагадати про видання відомої в Одесі філологині Любові Ісаєнко — «Прихисток людської душі» та «Пам’яті світле джерело», в яких згадуються життя і діяльність В. Панченка. Нещодавно під упорядкуванням тієї ж Любові Миколаївни вийшла книжка «Володимир Панченко: у своєму часі та понад часом», яка вміщує спогади про Володимира Євгеновича понад 40 переважно філологів, письменників, журналістів, істориків. Щоб надрукувати цю книжку під час повномасштабної рашистської навали упорядниця доклала буквально героїчних зусиль, за що їй низький уклін і подяка від усіх шанувальників В. Панченка й українського слова, яке є нашою зброєю в боротьбі за Україну.

У Кропивницькому почали вшановувати Володимира Панченка ще в останні місяці його життя, вочевидь, прагнучи підтримати його морально. Так, 27 серпня 2019 року, зважаючи на його видатні заслуги перед територіальною громадою, багаторічну плідну працю над дослідженням творчості українських письменників, життя і діяльність яких тісно пов’язані з Кіровоградщиною, та активну громадську позицію, міська рада присвоїла йому звання «Почесний громадянин міста Кропивницького». На початку вересня 2019-го у міському літературно-меморіальному музеї І.К. Карпенка-Карого, створеному, до речі, за ініціативи Володимира Євгеновича, відкрилася виставка «Віч-на-віч з епохою», присвя-чена 65-річчю літературознавця. У січні 2020 року відповідно до рішення міськвиконкому Центральну міську бібліотеку Кропивницького перейменували на честь В. Панченка. Цій бібліотеці вчений свого часу передав чимало книг. 14 жовтня того ж 2020-го міська рада Кропивницького вулицю Декабристів перейменувала на вулицю Володимира Панченка. Хотілося б сподіватися, що і в Одесі одну з вулиць теж назвуть його іменем.

* * *

Володимира Панченка називали «літератором-мандрівником у просторі і в часі, який відновлює коди національної пам’яті». Тому його творчість — це поєднання минулого, сьогодення і майбутнього в розвитку української культури й української нації. Те, що він зробив для розвитку нашої культури, нашого світосприйняття, є безцінним національним духовним скарбом. Він був один із тих, хто є славою і гордістю нашого народу, взірцем для наслідування нинішніх і прийдешніх генерацій українців. Володимир Євгенович встиг багато зробити для України, для просвіти постколоніального і пострадянського суспільства, рудименти якого, на жаль, ще не зникли у свідомості деяких прошарків населення, особливо на сході і півдні нашої країни. Його мудре, патріотичне слово залишиться з нами навіки, бо воно є нашою зброєю у боротьбі за Україну.

Олексій ВОЛОВИЧ.
На світлині: Володимир Панченко, Валерій М’ятович, Олексій Волович.