Етнічна різноманітність Одещини

«Круглий стіл» мав за мету сприяти глибшому розумінню етнічної різноманітності України, стимулювати зміцнення міжетнічної взаємодії й допомогти у формуванні політик, які підтримують мирне та гармонійне співіснування різних етнічних груп у нашій державі. Обговорювалися важливі питання, пов’язані з етнокультурним розвитком України в умовах воєнного стану, збереженням і популяризацією культурних традицій різних народів, що проживають у нашій країні, та інте-грацією етнічних культур у загальноукраїнський культурний простір.

Ярослава Різникова, заступниця директора департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини — начальниця управління культури, національностей та релігій Одеської ОДА, яка модерувала зустріч, розпочала свій виступ зі слів подяки колективу Одеської національної наукової бібліотеки за велику увагу до теми етнічності, культури й охорони культурної спадщини. «Сьогодні звернення до цієї теми є дуже виправданим, дуже актуальним і дуже важливим. Назва нашого заходу — «Етнічна різноманітність Одещини: регіональні особливості та загальноукраїнський контекст». Ми будемо говорити про успішні практики збереження цих культурних особливостей, а також про можливості та перспективи нашого взаємного розвитку й руху вперед. Буде дуже доречно, якщо ми разом зможемо сформулювати певні пропозиції для вдосконалення вже існуючих практик чи сформулювати якісь ідеї нових заходів. які давали б змогу гармонізувати інтереси представників різних національностей, що проживають на теренах нашої України, з інтересами загальнодержавними», — зазначила вона.

Катерина Орлюк, начальниця відділу со-ціокультурного розвитку регіонів Управління соціокультурного розвитку Міністерства культури та інформаційної політики:

— Наше міністерство забезпечує формування політики у сфері культури, збереження культурної спадщини, державної мовної політики та виконує низку інших функцій. Усе перелічене має стосунок до питань, пов’язаних з етноспільнотами та корінними народами. 2018 року, для заохо-чення творчих ініціатив, був створений Український культурний фонд. Держава виділяє кошти на підтримку митців та культурних проєктів. Для нас важливо насамперед, щоб ці проєкти були креативними, якісними й актуальними. Коли йдеться про культурну спадщину України — археологічні та архітектурні пам’ятки, документальну спадщину, культурні цінності, які зберігаються в архівах, бібліотеках та музеях, то ми маємо на увазі як спадщину українського народу, так і тих національностей, які проживають в Україні. Усе сукупно — це наше спільне надбання, яким ми пишаємося. Міністерство напрацьовує нормативно-правову базу та створює механізми, щоб наша спадщина зберігалася і примножувалася.

Віктор Коврей, начальник відділу етнопо-літики Державної служби України з питань етнополітики та свободи совісті, член Експертної ради з питань етнополітики, поінформував учасників зібрання про основні документи, які зараз готує його відомство, і про громадське обговорення концепції державної цільової національно-культурної програми «Єдність у розмаїтті», що проводилося у контексті розроблення правових механізмів імплементації закону «Про національні меншини (спільноти) України». Законодавство у сфері етнополітики змінюється і насичується новими сенсами, новими концептами. З’явилися нові нормативні акти, які регулюють нашу взаємну діяль-ність й опрацьовуватимуться на теренах різних регіонів країни, зокрема й поліетнічної Одещини.

В’ячеслав Кушнір, доктор історичних наук, професор, декан факультету історії та філософії Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, очільник Одеського етнологічного товариства та ГО «Міжнародний центр роботи з українцями за кордоном»:

— Багатокультурність нашої Одещини — це уні-кальний історичний феномен. Наші гості та й ми самі дивуємося і пишаємося цією багатокультурністю. Однак виникає логічне запитання: «А що далі?». Ми — незалежна держава, тому одне з найголовніших наших завдань — це консолідація суспільства, інтеграція етносів в український національний простір. Як це робити? Для цього треба розуміти сам процес — а що таке інтеграція? Як розуміють національну єдність насамперед пересічні представники національно-етнічних груп? Адже якщо є розуміння, то буде якась дія, і навпаки. Отже, наше з вами завдання — пояснювати цим людям, що ми маємо на увазі під загальнонаціональною єдністю. Простому громадянину не підходять пояснення в академічному стилі.

Загальнонаціональна єдність — це те, що потрібно абсолютно всім нам, незалежно від національності. Потрібна сильна держава, яка зможе долати виклики, потрібне виконання законів держави усіма громадянами, і тоді всьому українському суспільству буде добре. Повинен бути визначений предмет дискусії. Євроінтеграційний поступ, входження України у Євросоюз — це те, що потрібно нам усім, незалежно від національності. Тут, насамперед, необхідно адаптувати наше правове поле до загальноєвропейського законодавства. Етнічна група може брати участь у цих процесах як суб’єкт. І насамкінець. Не вимагайте від когось, не перекладайте ні на кого, зробімо те, що кожен з нас повинен зробити.

Тетяна Станєва, краєзнавиця, культурна діячка, організаторка Міжнародного етнографічного кінофестивалю «ОКО»:

— За роки нашої Незалежності не було створено українського інформаційного простору. І влада нічого не робила, щоб українська Бессарабія стала українською ментально, а не тільки географічно. Я вже вивчала українську мову в школі, але у старших лю-дей у голові якщо не вата, то повна мішанина, бо джерелом інформації для них було російське супутникове ТБ, а тепер — ютюб. Я порушую ці питання в Києві: коли ми звернемо на це увагу на державному рівні, чому не працюємо на випередження?

Окрім зросійщення цього краю ворожою пропагандою, російська окупаційна війна почалася з інформаційної війни: туди, де програна інформа-ційна війна, приходять російські танки. Ми втрачаємо території, втрачаємо людей, бо ніхто не боровся за мізки цих людей. Не було б «ждунів», якби ми з ними боролися українським культурним продуктом. Це мій біль, якому я присвятила своє життя. Я не хочу втратити свій дім, як це сталося з моїми друзями — кримськими татарами. Для мене дім — це не стіни й вікно, це етнічні болгари, які в Україні відчувають себе більшими болгарами, ніж у Болгарії. Це я кажу як людина, яка це чітко собі усвідомлює, і це не лише моє враження.

Важко переоцінити культурну дипломатію, яку стверджують етнічні меншини у країнах, звідки їхнє коріння. У Болгарії дуже розділене суспільство. Там є проросійські партії і просто обмануті люди, які дуже агресивні. Але ті, хто підтримує Україну, також є досить активними, вони готові платити своєю копійкою за можливість чути правду від родичів з України. Запит на правду — великий, їхня довіра до нас — дуже велика. Для Болгарії бессарабські українські болгари — дуже важливі. Коли почалася війна, ми показували в Болгарії фільми навіть не про війну, а про нашу розмаїту культуру, про Південь України, про Захід, про наш чудовий Схід. Мусили пояснювати елементарні речі, бо вони не відділяють в інформаційному просторі нас, Україну, від росії. Для них усе це «Радянський Союз». Ми воюємо не лише за територію, а за культуру та людську свідомість.

Анастасія Стрельцова-Ніколенко, членкиня правління Одеського імені А. Міцкевича відділення Спілки поляків в Україні:

— Суспільство вже звикло, що ми всі різні, що в кожного з нас є свої потреби, і на побутовому рівні проблем не існує. Ми повинні робити акцент на тому, що ми є громадянами України. Так, ми всі є представниками національної меншини, маємо свою культуру, яку ми любимо, яку ми розвиваємо, але ми є громадянами України, ми маємо ті самі права й обов’язки, і саме про це ми говоримо. Ми хочемо трішки більше уваги з боку держави. Нам потрібно не лише впроваджувати українську мову в нашому середовищі, а й підтримувати нашу рідну мову. Нам потрібно не лише впроваджувати нові підходи до історичної науки в Україні, а й десь вписувати там інформацію про нас, про національні меншини, про корінні народи.

Зараз держава більше повертається обличчям до нас і ми повертаємось до держави, ми розуміємо, що держава має проблеми, пов’язані з війною, з цією російською навалою. Ми так само, як всі інші представники спільнот — громадяни України, і так само є мішенями для росії. Ми так само підтримуємо наш фронт інформаційно. Окрім культурницької, провадимо і волонтерську діяльність.

У Польщі є таке хибне враження, що всі поляки з України виїхали до Польщі, що тут поляків майже не залишилося. Але ми залишилися і в Херсонській, і в Миколаївській областях, і на Донбасі, і по всій Україні. Тому ми показуємо, що ми тут є, ми це показуємо і в Польщі, і в усій Європі. Радянський Союз робив усе, щоб наша культура занепала і зникла, бо не можна було бути поляком, це було небезпечно. Ми боремося за те, щоб поляки відчували приналежність до української політичної нації і водночас мали можливість розвивати рідну культуру, яка не була б асимільована.

Февзі Мамутов, голова громадської органі-зації «Кримські татари Одещини», депутат Одеської обласної ради VIII скликання:

— Геноцид, який росія вчиняє проти українців, поширюється і на кримських татар, євреїв, ромів та інших. Сила України — у згуртованості. Ми бачимо, як під час повномасштабного вторгнення російського агресора у боротьбі проти спільного ворога об’єдналися люди всіх національностей — кожен на своєму місці.

Етнічний діалог у підсумку такого «круглого столу» може запропонувати переробити, перезапустити Раду національностей Одеської області, не виключаючи тих, хто був раніше, але призначивши, переобравши нових лідерів. І запустити це з новою енергією заради роботи, заради результату.

Павло Козленко, громадський діяч, кандидат філософських наук, директор Музею геноциду «Територія пам’яті»:

— Треба втілювати проєкти, які нас об’єднують навколо Незалежності України. У 2019 році, коли на болотах сказали, що по Україні ходять «нацисти», я подумав, що треба протидіяти. Ми відкрили в Одесі Музей геноциду. Це перший у Європі Музей геноциду різних народів. Тут — про Голодомор в Україні, Голокост євреїв, геноцид ромів, геноцид кримськотатарського народу, геноцид вірменського народу і про події, які відбуваються в нашій країні сьогодні.

2 серпня, у 80-ті роковини геноциду ромів, у Музеї «Територія пам’яті» відкрилася виставка «Пораймос: забутий геноцид». Про що це? По-перше, про пам’ять, про пам’ять ромського народу, знищеного нацистами у роки Другої світової війни. По-друге, це про геноцид, якого взагалі не можна допустити щодо будь-якого з народів. По-третє, виставка показує нам, що відбувається із суспільством, якщо до влади приходять диктатори, маніяки, політичні злодії. Пам’ятаємо!

Усі разом ми любимо цю країну. У нас зростає молоде покоління, яке є ще більшими патріотами України, ніж ми. Я впевнений, коли ми всі будемо разом, українці різних національностей, усе у нас буде добре!

Валентина Вітос, директорка Одеського обласного центру української культури, заступниця голови Експертної ради з питань нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури та інформаційної політики України:

— Знання, вміння, традиції, які ми отримали від своїх попередників у спадок, ми повинні зберегти і передати своїм дітям, щоб вони не загубилися. Саме ці традиції через проєкти, на мою думку, є тими місточками, які допомагають різним людям спільно жити на одній території. Плекати свою культуру, поважати культуру сусіда і взаємозбагачуватися.

Україна має Національний перелік об’єктів нематеріальної культурної спадщини, до якого внесено багато елементів корінних народів і національних спільнот. Орьнек — кримськотатарський орнамент та знання про нього. Традиція приготування ет аяклак (караїмський пиріжок з м’ясом) з Мелітополя. Практика та культурний контекст приготування чіберека та янтика — традиційних страв кримських татар. Кавова традиція кримських татар. Агир ава ве Кайтарма — традиційний танець кримських татар.

Із 11 елементів, які внесені до цього списку від нашої області, сім представляють національні спільноти Одещини. Ці цифри підкреслюють, що саме нематеріальна спадщина є ідентифікатором національного і тим містком, який може слугувати для нашої консолідації.

Світлана Бондар, регіональна координаторка ГО «Інститут центральноєвропейської стратегії» (ICES):

— Етнічне розмаїття — це цінність, а не наше слабке місце, як намагається показати росія і використати цей момент проти нас. Саме завдяки національним спільнотам у нас є міцна база для євроінтеграції, адже строката етнічна мапа робить нас природною частиною Центральної Європи, і ми знаємо з досвіду наших західних сусідів, що для них національні спільноти відігравали важливу роль у становленні та розбудові держав. Наявність національних спільнот робить Україну не просто сусідом, а близьким сусідом. У ментальності європейців Україна малюється як європейська територія. А представники національних спільнот є нашим містком, є амбасадорами України в державах ЄС. Права нацменшин — це лакмусовий папірець, адже за цим нас оцінюватимуть, настільки ми є демократичною, відкритою, правовою державою. Національні спільноти збагачують єдину українську політичну націю, яка віддана європейським цінностям.

Ірина Бірюкова, генеральна директорка Одеської національної наукової бібліотеки:

— Нинішня зустріч для нас, як організаторів проєкту «Україна: історія, культура, ідентичність» і як представників бібліотечної сфери, є дуже важливою, позаяк ми сьогодні маємо нагоду привернути увагу до бібліотек як мережевого інституту, спроможного впроваджувати ці ідеї в життя, бути опорою суспільства та кожної людини. Коли я слухала виступи наших спікерів, то немов приміряла, як ми засобами бібліотечної роботи могли б вирішувати ці завдання.

Як відомо, бібліотеки Одещини, й України загалом, розвиваються і мають хороші проєкти, стають поліфункціональними просторами, в яких люди не лише читають, а й зустрічаються, де відбувається комунікаційна активність. Книгозбірні стають майданчиками міжкультурної взаємодії та культурної дипломатії. Відбуваються перегляди фільмів, вивчення української мови, зустрічі представників етнічних спільнот тощо. Таких прикладів дуже багато. Для нас це і нагода говорити про важливість розвитку цієї інфраструктури.

Збереження мережі закладів культури великою мірою залежить від органів місцевого самоврядування, тобто не на все може впливати держава. Коли лунають докори, що держава щось не зробила, слід насамперед з’ясувати: чиє це питання, чия компетенція? Зі свого боку ми, бібліотекарі, самі себе запитуємо: а що ми можемо зробити, щоб ці питання позитивно вирішувалися? Коли звучать запитання: «Де нам зустрітися?», «Як нам провести наше національне свято?», ми кажемо: «Відповідь є!». Бібліотеки фінансуються коштом держави Україна та коштами місцевих бюджетів. Це місце спільного доступу до ресурсів, до знань, це місце натхнення, спілкування, тому надзвичайно важливо, щоб ці простори продовжували розвиватися.

Володимир ГЕНИК.