Творчість репресованих шістдесятників Одеси

Українське національне відродження 1960-х років позначилося сплеском активності свідомої частини українців у відстоюванні державної незалежності, національної самоідентичності та, зокрема, культурної своєрідності. Як наслідок, відродження, як і в попередні часи, проявилося, перш за все, у захисті гуманістичних цінностей, у змаганнях кращих представників українства за найважливіший чинник національної ідентичності — за українську мову. До так званої мовної революції, яка завжди виступає як зовнішня, видима форма вияву революції «методологічної» [2 (910), 41], виявила причетність у першу чергу «культурна» інтелігенція.

Осередками, навколо яких групувалися національно-патріотичні сили, стали виші, в Одесі — філологічний факультет ОДУ ім. І.І. Мечникова. В ті вже далекі 60-ті прийшла на факультет і талановита молодь, яка сьогодні репрезентує вже середнє і старше покоління журналістів, письменників, науковців, викладачів Одещини та інших регіонів України. В один і той же час філологічну освіту здобували Святослав Караванський, Олекса Різників (після другого ув’язнення — Різниченко), Василь Барладяну (після ув’язнення — Барладяну-Бирладник).

* * *

С. Караванський (народився в Одесі у 1920 році), вступивши у 1941-у в національно-визвольні змагання, брав участь у воєнних діях під проводом ОУН, а потім представляв ОУН—УПА на Одещині, займаючись підпільною діяльністю. З 1944-го відбував 25-річне покарання як політв’язень, однак у 1960-у був звільнений достроково, після чого зміг продовжити навчання в університеті. Ще в період ув’язнення почав писати «Словник рим української мови», робив переклади із за-хідноєвропейської поезії. Пізніше видав кілька словників складної української лексики, науково-популярних праць із секретів української мови, завдання яких вбачав у протистоянні асиміляційним процесам в національній мові, зумовленим засиллям російськомовної лексики [І]. Початки поетичної творчості С. Караванського позначені концта-бірним топонімом «рудник Матросова». Там з’являється вірш «Батькові» (…), що зас-відчує усвідомлення поетом свого призначення і вибору в цьому житті:

Відчайдушні віків змагання
Розвели нас на довгі дні...

Така самосвідомість екстраполюється і на оточення, стає критерієм гуманістичних цінностей, мірилом світу окремої людини. З моменту ув’язнення його реальний світ був звужений до невеличкого кола близьких йому людей, світ же уявний, підкріплений власним життєвим досвідом і знаннями, на той час був уже досить багатим. Ним він жив, його він поетизував і водночас ненавидів.

Творчий метод поета визначає увага до особистості, неповторних рис, феноменальних характеристик людських спільнот. Він — в опозиції до влади, до всього, що обмежує свободу особистості, наділеної християнською мораллю. В лірико-драматичній «Сценці» словами Пастиря висловлюється важливіший принцип екзистенційного світовідчування, волевиявлення автора і героя:

Бач, слово Боже
має йти від серця...

……………………………………..…

Той, хто у серці
має іскру Божу,
Стоїть, мов скеля,
до кінця за правду... (…)

Концептуальне бачення світу людини, його недосконалості, суперечностей, що розділяють суспільство і подвоюють «я» людини, поет екстраполює на сьогочасних йому апостолів у літературі. Свідченням цьому є поезія-алюзія з абревіатурою у заголовку «П. Г. Т.» — прозорий натяк на П.Г. Тичину.

Образний світ і стильове розмаїття лірики С. Караванського свідчать про гетерогенність його творчого доробку як за жанрово-родовими ознаками, так і за рівнем художності — мірою власне високого мистецтва. Таке розмаїття та індивідуальна неповторність творів за жанрами, тематикою, стилем поет означує сам, компонуючи збірки творів із різноплановими поезіями «Ярина» (1981), полі-тичними анекдотами в поетичній формі «Гумористичний самвидав» (1982), переважно ліричними творами «Моє ремесло» (1981). Вірші останньої збірки згруповані за суто авторським розумінням жанрів та їх різновидів під назвами: «Джерела», «До мертвих і живих», «Іскри любови у морі ненависти», «Моє ремесло», «Мій маніфест», «Про гризь та болі ні мур-мур!», «Співаю, бо люблю її», «Пісні та романси», «Переклади».

Останній цикл — перекладений сонетарій з В. Шекспіра, не датований, написаний переважно в довгі роки ув’язнення. Основний мотив — це усвідомлення проблем, пов’язаних із втраченим часом, нереалізованими можливостями, зокрема родинного плану:

Невже ж тобі
з колиски до труни
Пристало йти
самітником скупим?
На людство зглянься!
Хай твоя краса
Не гине, не гниє,
а воскреса! (...)

У цих строфах С. Караванський досягає граничного відчуття образного слова і ритму. В сонетних формах він виходить на найвагоміші узагальнення в аспекті екзистенції буття.

* * *

О. Різниченко народився 1937 року в Первомайську на Миколаївщині. Пишучи про пасіонаризм С. Караванського, посилається на Л. Гумільова, тим самим підтверджує причетність свою та інших репресованих шістдесятників до цієї категорії людей, які фактом свого існування порушують звичну обстановку, тому що не можуть жити повсякденними турботами, без мети, яка їх приваблює [5, с.24].

Опозиційність владі, партійному диктату, російському колоніалізмові і шовінізму та утвердження національно-патріотичних засад у творчості О. Різниченка має ті ж світоглядні корені, що і в С. Караванського. До навчання в університеті О. Різників відбув уже півторарічне ув’язнення. В подальшому, разом із С. Караванським, Г. Могильницькою, О. Олійниківим, Н. Строкатою, Т. Малютою, О. Притикою та іншими патріотами, проходив університети дисидентства. Його поезія є відображенням плюралізму в естетичному освоєнні світу, зокрема у ставленні ліричного героя до його проявів. Звідси поліфонія, багатоаспектність тематики, стилю і поетики. Його творчість демонструє зміну домінанти міметичного на естетичний тип художнього образотворення, а відтак переважання при цьому екзистенційного аналізу дійсності, чи то вона індивідуалізована, чи ширше — народна, в тому числі прадавня. Володіючи «екзистенційно-межовим» світовідчуттям, він швидко пройшов шлях засвоєння традицій, зростаючи як поет у колі «старших» шістдесятників, і вів активний пошук індивідуально-авторських форм вираження гостроемоційних переживань сьогоденності життя.

Тож еволюціонування О. Різ-ниченка прочитується через урізноманітнення, ускладнення, а відтак і синтезування жанрово-родових, стильових ознак та строфічних композиційних форм. Спочатку це були строфи без розділових знаків з ознаками модернової, зокрема футуристичної, поезії («Ґудзик», «Поема про хату»). Поет грає словом, образність якого постає на сюрреалістичному асоціюванні уявлень, мотивів, суджень, образів. Пізніше авторська індивідуальність жанрових форм починає характеризуватися притчевістю, алегоричністю, міфологізмом мислення. Зокрема, алегоричний тип образотворення в повній мірі реалізувався в автобіографічній поемі «Родом із тридцять сьомого» (1987). Тут чи не вперше проявилася відчуженість, власне розподібненість, метонімічна форма вираження образу «Я», зверненого «на себе» через образ душі — образ-архетип пращурів. Осмислення поетом, ліро-епічним героєм самого себе, свого становища і довколишнього світу подається у віршах-фрагментах під специфічними назвами, що нагадують наукову поезію, це — «Регенерація душі», «Пізнавання і пізнання».

Перехід до ліро-епічних форм, зокрема поем, дум-монологів, знову ж таки із промовистими назвами «Окупація», «Мовчиш, Стрибоже!», «Наодинці з Богом», «Копище (Клопотання про помилування)», «Іллейко, з Бога Турейко» є наслідком своєрідного «вибуху» набутої і тамованої роками енергії і напруги, сковуваних також стереотипами, які слід було ламати, регенеруючи традиційне в монотип, що відповідає, як свідчать дослідження історії культури, естетичним критеріям «гарячих» культур [3, с. 59].

Якщо у збірці «Терновий вогонь» ще мало помітна повторюваність форм архетипового мислення, то у збірці «Наодинці з Богом», в яку ввійшли переважно поеми гетерогенного типу жанрової організації, ланки асоціативного мислення складають рухливі мотиви, образи, які мають дохристиянські витоки і водночас канонізовані автором моделі алегорично-символічного мислення. Його Бог — це світ, всесвіт, він мірило всього, з чим співвідноситься ліричний чи ліро-епічний герой.

Прагнення змінити стереотип на монотип проходить через деканонізацію відомих в уснопоетичній творчості образів історично детермінованих героїв. Так О. Різниченко своєрідно модернізує образ ліро-епічного героя Байди Вишневецького через монолог-діалог його з Ієремією Вишневецьким. Цей подвійний діалого-монолог є також умовним діалогом двох історичних епох, колективного й індивідуального автора, минулого і сучасного України. Тим самим поет формує концептуально новий художній тип людини, нове вирішення проблеми вибору.

Цикл поезій «Двострунне грало» налічує з півсотні сонетів, написаних переважно в 1971—1972 роках. У мисленні поета помітна відчуженість від соці-ального і зовнішньо-обставинного світу. Цей психологічний стан поета переводить роботу його духу на продукування асоціацій, уявлень, ідей, переважно вторинного плану, пов’язаних з естетично значимою оцінкою образів світу людини. Це є свідченням того, що власне психологія творчої роботи теж є предметом його осмислення і складовою поетичного світу:

Двострунне грало я беру
Одна струна його тужлива.
Весела друга, жартівлива,
Торкнути першою, котру?

У сонетній формі О. Різниченко дотримується канону переважно англійського зразка з трьома катренами, одним ди-стихом, відповідно і розвитком теми, мотиву упродовж цих трьох строф. Подекуди об’єднує другу і третю строфу, що підтверджує злитність мотиву, образу, руху почуття, висновку та нерозривність ритмомелодики українського вірша, на традиціях якого поет виріс.

* * *

Творчість В. Барладяну-Бирладника (народився 1942 року в Молдові) найбільш повно до цього часу подана в антології «Очима серця, Ув’язнена лірика» (1993). Поетичні твори, спочатку були розпорошені по сторінках періодичних видань, пізніше — видані друком у збірці «Між людством і самотністю. Поезії політв’язня» (2002).

Будучи людиною, спрямованою на монотип культури, В. Барладяну вдається переважно до нового, «вторинного» за психологією образотворення, художнього прочитання особливостей, історії і сенсу «заґратованого» життя. Це, власне, повернення чи оновлення архетипів народного мислення.

Однак слід зауважити, що мало хто з поетів-політв’язнів 60—70-х років постає таким послідовним ліриком. У жанровому мисленні В. Барладяну більш тонко, порівняно з так званою суто громадянською лірикою, що досить хрестоматійно представляла (особливо у навчальній літературі радянського періоду) творчий портрет будь-якого поета, глибинніше аналізуються внутрішньо-психологічні стани ліричного героя, а відтак і митця. Увагу філологічно освіченого й естетично наснаженого читача привернуть прийоми компонування ліричних структур — сюжетики мотивів, архетипових елементів як ліричного, так і ліро-епічного образотворення. Легко викличуть бажання співтворчості такі роздуми і різностильові форми мислення і пафосу, як «Болять мені повіки від безсоння», «Не маю намірів творить нові закони», «Я був завжди байдужим до природи», «Не сплю ночами, згадую тебе», «Туман осінній в очі зазира», «Скарби матусині нетлінні» тощо.

У цих творах відчутно постає рефлективність ліричного героя, яка у В. Барладяну є формою егоцентричного, екзистенційного самопочування, скорельованого реальним і що важливо — локально окресленим простором і часом. Погляд «з-за ґрат» є, перш за все, фізич-но-просторовою і психологічною точкою зору та першопричиною поетичних візій і композицій. У вірші «Болять мені повіки» обмежувальним «порогом», за який не може вийти поет у прямому і переносному розумінні слова, є «підвіконня» камери. Це обмеження і визначає принцип суб’єктної організації поетичного висловлювання:

Надворі мряка.
Блимають вогні.
І капає
Всю ніч
На підвіконня.

Однак від суто реального і локально сприйманого світу поет все ж таки намагається відійти. Він прагне вийти з нього через уяву, сновидіння, цю своєрідну умовно-параболічну форму образного мислення, вийти в інший світ. Більшої реальності, ніж уві сні, ліричний герой не прагне, бо ж навколо — «зона». Сон — це і Шевченковий, і Франковий принцип психології творчості, що обумовлений здатністю поета рефлексувати за рахунок активізації глибинних шарів свідомості і підсвідомості. Він стає основним джерелом продукування «асоціації ідей». Слід сказати, що в поезії В. Барладяну переходи з підсвідомого в реальний світ і навпаки не мотивуються, вони помічаються читачем лише в цілісності сприйманого, динамічно рухливого поетично оприявлюваного образу-почуття. Зауважу, що важко навіть перелічити вірші поста, в яких використовується форма сну чи відтворюється сновидіння, коли сон виступає джерелом народження образу.

Пошук істини — провідний мотив лірики автора. Звідси і діалогічність, антитетичність розвитку думки, «сюжетність» задля вираження внутрішньо-психологічного конфлікту:

На цвинтарі думок
Моя душа
Обмацує у сутінках
Хрести...
Плекаю
Несподіваність думок,
Щоб на вогні святім
Могли згоріти.

Слова, винесені у заголовок збірки поета, у ширшому контексті — це трагедія пов’язаної фізично і морально і не раз розстріляної інтелігенції:

Та й
Помираю
На
Глухій межі —
Між людством
І
Самотністю
Щомиті...

Композиція ряду поезій тяжіє до народно-пісенних ритмів. Вірш «Одеса, Одеса, мій спогад і мрія...» з його повторами-приспівами народжений, щоб стати піснею, гімном сучасного українського міста Одеси:

Одесо, Одесо —
Мій спогад
І мрія,
Кохання безмежне,
Святе…

Хрестоматійним у хорошому розумінні цього слова може стати вірш «Повернення». В ньому дух і самопочування справж-нього патріота-українця. Ця поезія характеризується пісенною ритмомелодикою, пройнята ліризмом і почуттєвістю:

Ось
Берег мій —
Початок України...
На південь
Море,
За плечима
Степ...

Поезія глибоко символічна. Тут присутні всі антропоніми півдня України як своєрідні архетипи художнього мислення автора.

Творчість дисидентів-шістдесятників Одеси, узагальнено кажучи, можна прочитати як пошук й еволюціонування в їх поезії змістовних форм у межах хронотопу строфи від «вільних катренів» до «тюремних сонетів», а також рух, як і всієї української поезії, про що свідчить В. Моренець, «від морально-філософських барикад в єдиному полі екзистенцій» [4, 25], що виражає водночас процес формування нової художньої концептуальності і сучасних засад у поетиці кожного з них.

Попри прагнення зденаціоналізованої, відверто зросійщеної, шовіністичної критики і тележурналістики, яка досить послідовно проводить ідею «мінус-присутності» української культури в Одесі і все робить для того, щоб загальмувати процеси національного відродження, українське письменство продовжує творити і вирішувати завдання розвитку української мови і культури на ниніш-ньому етапі становлення державності.

Микола ПАЩЕНКО.

(Тези цієї статті були виголошені на IV Міжнародному конгресі україністів, який проходив в Одесі у 1999 році).

Використана література:

1. Барладяну-Бирладник В. Наедине с тайфуном // ЮГ. — 1994. — 24 декабря.
2. Бичко А., Бичко І. Феномен української інтелігенції (спроба екзистенціального аналізу) // СІЧ. — 1995. — № 9—10, 11—12.
3. Даниленко В. Стереотип, монотип, архетип в культурних моделях // СІЧ. — 1994. — № 1.
4. Моренець В. Слово, що випало з мовчання філософів // СІЧ. — 1997. — № 4.
5. Різниченко О. Пасіонарій Святослав Караванський // Українська література. — 1992. — № 10—11.