До фольклорних скарбниць

Чи існує, чи твориться сьогодні фольклор? Безперечно, існує. Народ відгукується на все, що відбувається в країні, у світі, і не лише в усній формі. Навіть складає якісь афоризми. Та чи можна використати цей, сказати б, фольклор в художній творчості? Так, як, наприклад, використовували усну народну творчість письменники минулих часів, коли фольклору було подостатком, коли розсипи його скарбів буквально були витали в повітрі? А чом би й ні?! І використовують, і самі щось видумують автори текстів. Текстів, завважте. Це так нині називають літературні твори. А чи стануть ці тексти колись класикою поруч з класичними книжками авторів минулого — хтозна. Та й чи будуть тоді книжки у тому вигляді, якими вони є зараз?

Було колись: письменники, володарі дум людських, їздили та ходили пішки селами і містечками (нинішні «знавці» української мови уперто говорять з телеекранів та в радіоефірі: «по селам», «по містам», «по полям» тощо) й записували там усну народну творчість. Себто фольклор. Щоби зберегти його для майбутнього (наш їм нинішній щирий поклін), а разом з тим —збагатити фольклором власну творчість.

Якщо розкрити книжку будь-якого письменника, от хоч би минулого ХХ століття, а ще краще — ХІХ, та прочитати вдумливо, глибоко занурюючись у текст (тут це слово цілком доречне), то враження будуть, назагал, несподівані: духмяний аромат мови, випукла образність, метафоричність… Глибінь неосяжна. І від кожної сторінки повіває пахощами рідного слова, вабить краса та багатство рідної мови. Ця глибінь — неосяжна. Сказано ж: класика. І на кожній сторінці знайдете відлуння фольклору.

Чим глибше письменник — тим привабливіше його письмо. Навіть у наших сучасників. Тому-то й вважали українські літератори, діячі культури своїм обов’язком зберегти для майбутнього усну народну творчість. Ото й вирушали вони у свої подорожі Україною. Записували, звісно, традиційними методами. Нелегка це була праця. Обирали для запису те, що було на межі зникнення, як-от кобзарський спів, думи. Цими питаннями особливо опікувалася Леся Українка.

Наприкінці ХІХ століття з’явилося чудо техніки, прилад для запису і відтворення звуку — фоно-граф. Після першого випробування конструктор Томас Едісон у захваті вигукнув: «Ніколи я ще не був такий приголомшений у моєму житті. Я завжди боявся речей, що починають працювати з першої спроби». Звук записували на спеціальні фонографічні валики, вкриті фольгою.

Одначе цей винахід не надто полегшив працю фольклористів через труднощі його експлуатації. Леся Українка спочатку не наважувалася самотужки записувати на валики, та згодом добре освоїла цю техніку. Пізніше, пересилаючи записані валики до Львова композиторові Філарету Колессі, писала: «Я се як спробувала кілька днів поморочитись із тим фонографом, то бачу, що ся машина — чиста погибель для нервів, такий вона має прикрий тембр і такі незносні її капризи». Одначе додала при цьому, що фонограф дає краще, ніж ноти, поняття про виконання кобзарських дум.

У збірнику «Народні мелодії з голосу Лесі Українки», який видав її чоловік Климентій Квітка, було понад півтори тисячі пісень. Леся Українка писала про цей набуток, що цих пісень ще ніхто не записував.

Роман КРАКАЛІЯ.