Переглядів: 99

Україні потрібен Національний пантеон

Дані Інституту національної пам’яті свідчать, що за кордоном може бути близько 250 тисяч поховань українських історичних і культурних діячів. Олег Слабоспицький, голова правління благодійного фонду «Героїка», що опікується, зокрема, могилами видатних земляків за межами України, зазначає: лише військових-учасників визвольних змагань налічують близько 100 тисяч. Про такі поховання дбають активні українці за кордоном, посольства, проте чимало могил зникають через несплату оренди за місце на цвинтарі.

Цвинтар Святого Андрія в американському містечку Савт-Бавнд-Брук називають найбільшим і найвідомішим українським за океаном. Ідея створити його з’явилася в емігрантів на початку 1950-х. Тамтешній український пантеон налічує майже 10 тисяч могил. Там поховані президенти УНР в екзилі Андрій і Микола Лівицькі, Степан Витвицький, військові діячі УНР, воїни УПА, політики, науковці, митці, письменники, як-от Євген Маланюк і Тодось Осьмачка. (Саме на цьому цвинтарі свій останній спочинок знайшло подружжя наших земляків — правозахисниці Ніни Строкатої-Караванської та дисидента, правозахисника, письменника, мовознавця Святослава Караванського. —  Прим. «ЧН».)

Журналіст й історик, а нині сержант ЗСУ Вахтанг Кіпіані неодноразово відвідував цвинтар. Востаннє — у грудні 2021 року. «Це найбільше українське кладовище в Північній Америці, — зауважує він. — І, ймовірно, в цілому світі. Навіть кинувши погляд на перші ряди поховань, можна побачити могили керівників Української держави у вигнанні, видатних письменників, священників, військовиків різних українських армій. Значну кількість тамтешніх прізвищ освічений українець знає. Здебільшого це люди, які жили в США, але є й українці, що опинилися в Канаді, Європі. Родичі померлих розповідають, що люди переважно заздалегідь купували собі місце на цьому цвинтарі або заповідали рідним поховати себе там, скажімо, щоб бути поруч з побратимами. Там є ряд військовиків, які співпрацювали із Симоном Петлюрою, але померли в різний час. Тобто вони відразу купили собі там місця, а потім уже жили, кому скільки відведено».

Будівничим українського пантеону став митрополит Мстислав, ієрарх Української православної церкви у США. 1951 року він придбав 23 гектари землі під будівництво церкви Святого Андрія, поряд з якою згодом постав цвинтар.

«Його вигляд вказує на те, що це українське кладовище. Пам’ятники мають форми хрестів, які традиційно побутували в Україні, як-от, козацький хрест чи плити з хрестами, — продовжує Вахтанг Кіпіані. — Є мистецькі пам’ятники, надгробки роботи видатних художників — Якова Гніздовського чи Сергія Литвиненка. Є одна бронзова скульптура на могилі командира легендарних Чорних Запорожців Петра Дяченка — це нетрадиційно для Північної Америки, бо дорого. Із поширених матеріалів — граніт, бетон, камінь, дерево. На могильних каменях більшість написів українською. Так намагалися передати нащадкам інформацію про людину. Писали, звідки походить, місце смерті, освіту, рід військ, нагороди, рік шлюбу, інформацію про чоловіка або дружину — це рай для історика, скульптора, дизайнера, шрифтовика (там багато мистецьких шрифтів). Меморіал треба докладно досліджувати. Я там був багато разів, але не можу сказати, що все осягнув».

Щороку першої неділі після Великодня на цвинтарі Святого Андрія збираються тисячі українців, щоб пом’янути померлих. 23 травня, у День героїв, до Бавнд-Брука теж приїжджають українці з різних штатів.

«У цей день до військовиків приходять родичі, пластуни, сумівці, члени організації «Українські американські ветерани» — люди українського походження, які служили в американській армії, — каже Вахтанг Кіпіані. — До речі, останні ставлять на могили знаки, схожі на медалі, про те, що вони під їхньою опікою. Недавно приїздила група людей, які наводили лад на могилах членів Української вільної академії наук, висадили квіти. Напевно, вони не знали тих людей, але зробили такий жест вдячності за їхній внесок у розвиток науки».

Багато могил українських діячів є в Польщі. Історик Павло Подобєд каже, що їх там близько трьох тисяч. Найважливіший цвинтар у Варшаві — «Воля», де є поле старшин і козаків Армії УНР.

В Оберстдорфі на півдні Німеччини похований гетьман Павло Скоропадський. У місті Новий Ульм — письменник Іван Багряний. На мюнхенському Вальдфрідгофі — міністр уряду Української держави Дмитро Дорошенко й лідер проводу ОУН Степан Бандера. Кладовище розташоване в респектабельному районі, біля метро. Схоже на парк зі старими деревами. Степан Бандера спочиває на доріжці №43. Могилу можна впізнати здалеку — завдяки синьо-жовтим і червоно-чорним прапорам, які залишають відвідувачі. Їх пов’язують на пам’ятник, встромляють у землю. Поруч є автомат, де можна купити свічку й сірники. На могилі запалена лампадка, сюди приходить багато відвідувачів, часто — українські туристи. Також українська громада проводить урочистості в день народження і день убивства Степана Бандери, правлять заупокійну службу.

Чимало славних українців залишилося у Франції: Володимир Винниченко, Нестор Махно, Симон Петлюра, командувач Армії УНР і УГА Михайло Омелянович-Павленко.

На цвинтарі Лєпкальнє в литовському Вільнюсі похований український поет, історик літератури, етнограф Яків Головацький. У Болгарії — могила публіциста, історика, літературознавця, громадського діяча Михайла Драгоманова.

Полковник Корпусу січових стрільців, перший голова ОУН Євген Коновалець похований на кладовищі Кросвейк у Роттердамі (Нідерланди). Його надгробок з чорного мармуру: козацький хрест і плита, на якій викарбувано тризуб як емблему ОУН.

Усіма цими похованнями опікуються родичі, активні українці, іноді — посольства України. Однак значній частині, зокрема в Європі, загрожує ліквідація. А дуже багатьох уже нема. Їхнє зникнення на європейських цвинтарях фіксують щороку. Причина — несплата оренди за місце. У таких країнах, як Німеччина, Франція, Бельгія, Бразилія, вона становить від 30 до 100 євро на рік. У Мюнхені на Вальдфрідгофі ліквідували могили підполковника Армії УНР Миколи Стечишина, хорунжого Армії УНР, редактора українських видань у Німеччині «Наше життя», «Українські вісті», «Мета» Павла Котовича. На Ольшанському кладовищі в Чехії зникли поховання поета Юрія Дарагана, скульптора Степана Колядинського. Нема могил письменника, дипломата і перекладача Василя Короліва-Старого і його дружини, письменниці Наталени Королевої, підполковника Армії УНР Миколи Зайчишина. Через відсутність фінансування знесли дві могили дочок ученого-фізика Івана Пулюя.

«Найчастіше родичів померлих уже нема. Організації, які раніше опікувалися могилами, перестали існувати, а новітня еміграція ними не цікавиться. Тоді намогильний камінь знімають, кістки перекладають у своєрідну братську могилу або спеці-альні ніші. Так наш письменник, полковник Армії УНР просто розчиняється, а на його місці ховають когось іншого, хто заплатить», — зазначає Вахтанг Кіпіані.

Інколи активісти збирають гроші на оренду через інтернет, знайомих. Наприклад, австрійський «Пласт» є опікуном українських могил на території цієї держави. Усе почалося з ушанування пам’яті учасників Листопадового чину — повстання, організованого в ніч на 1 листопада 1918 року, аби встановити владу ЗУНР. Українці в Австрії шукали могили військових, які брали участь у національно-визвольних змаганнях.

«Перша могила, яку ми взяли під свою опіку, належала Іванові Ротніку, учаснику Другого Зимового походу (військова операція Армії УНР проти РСФРР у жовтні-листопаді 1921-го. — Авт.). Він відморозив тоді ноги й помер у 1932 році, — розповідає пластун Тарас Піняжко. — У 2018-у закінчувалася оренда місця. В Австрії його купують на 10 років. Якщо не заплачено — могилу зносять. Через це чимало поховань українських діячів вже нема. Тоді через «Пласт» ми запустили акцію «Врятуй могилу героя» і почали збирати кошти. Отримали 1050 євро і проплатили оренду могили до 2028 року. Після цього знайшли ще кілька могил і взялися збирати кошти на них. Тепер опікуємося 14 похованнями на території Австрії, причому не лише військових».

Раніше австрійські пластуни також оплачували ремонти пам’ятників. «Бо в Австрії, якщо він розвалюється, хитається, тобто в аварійному стані, його взагалі зносять, — продовжує Тарас. — Але зараз змінився закон: ремонтувати поховання може тільки родич або якщо мерія надасть похованню статус могили почесної особи».

На Лук’янівському цвинтарі в Києві 29 січня 2017 року перепоховали українського поета й дипломата УНР Олександра Олеся та його дружину Віру Кандибу. До цього вони спочивали на Вільшанському цвинтарі Праги. Їхні могили доглядав, сплачував оренду зокрема, виходець з України Володимир Михайлишин. Після його смерті син вирішив поховати батька в могилі Олеся.

Про перепоховання українських діячів на Батьківщині історики й активісти жваво заговорили зо десять років тому. Щоб реалізувати ідею, мали б створити Національний пантеон.

«Життя показало, що створення пантеону болить невеликій купці людей, які почали цим займатися. Але на рівні рішень це ніяк не просувається: Мінфін не має грошей, Київська міська рада — землі і так далі. Нема землі — немає проєкту, бо від розміру ділянки залежить, скількох там зможемо перепоховати, — каже Вахтанг Кіпіані. — Серед пропозицій фігурувала ділянка на місці нещодавно демонтованого пам’ятника на честь Переяславської ради під аркою Дружби народів у Києві. Там місця мало, поховань на сто. Інша думка — Аскольдова могила, яка до 1930-х років була цвинтарем, поки більшовики там усе не знищили. Там більше місця».

«Час виходити на якісь спільні рішення в питанні Національного пантеону, — додає Володимир В’ятрович, колишній директор Інституту національної пам’яті, історик. — Добре, що на загальнонаціональному рівні за-проваджують традицію вшанування загиблих героїв теперішньої війни, створюють військові кладовища по всій Україні, розгортають проєкт Національного військового меморіального кладовища. Це перші сходинки до найважливішого проєкту, яким буде Національний пантеон. На мою думку, для пантеону найкраще надається пагорб над Дніпром, під колишньою Аркою дружби народів. На цьому суцільному пагорбі розташовані та ж таки Аскольдова могила, Києво-Печерська лавра, меморіал жертвам Голодомору. Тобто постає концепт боротьби українського народу на різних його етапах, куди пантеон прекрасно вписувався б».

Хто має право бути перепохований на Національному пантеоні? Як приклад, Симон Петлюра — головний отаман Армії УНР, фактично керівник держави, зазначає пан Кіпіані.

«Степан Бандера лежить у Мюнхені. Про його перепоховання я говорив з онуком, теж Степаном, який живе в Канаді. Він був проти перевезення праху діда в Україну, бо в нас до влади регулярно приходили всілякі виродки на кшталт Януковича або Табачника. Родичі не були впевнені, що могила буде збережена або прах не зазнає вандалізму. А крім того, Українська держава офіційно не зверталася з такою пропозицією до родини. Таких видатних імен за кордоном десятки, і тут має бути державна політика, звернення уповноважених органів, демонстрація серйозних намірів і відповідальності. Держава і суспільство повинні показати, що за п’ять років після закінчення війни до влади не прийдуть «януковичі» й не скажуть, мовляв, для чого нам у центрі столиці прах Бандери», — додає Вахтанг Кіпіані.

Він вважає, що коли постане військове кладовище, це частково вирішить питання, де перепоховувати історичних діячів, адже це достойне місце для учасників національно-визвольних змагань.

«Під Києвом виділена для цього ділянка. Планують, що цього року там будуть перші поховання вояків. Частина військовиків з Європи могла б бути перепохована там. Треба врахувати те, що дехто заповідав поховати його в Україні. Щодо декого маємо моральний обов’язок це зробити. А імена декого носять військові підрозділи ЗСУ, як-от бригада імені Марка Безручка, який похований у Варшаві, або розвідувальний батальйон імені Євгена Коновальця, який спочиває у Роттердамі, — додає Вахтанг Кіпіані. — Перші кроки в цьому напрямку вже здійснюють, але це швидко не робиться, бо кожна країна має правила й багато інших нюансів. Та, на відміну від Національного пантеону, тут у мене є стриманий оптимізм».

Текст підготовлено у рамках проєкту «Платформа пам’яті Меморіал», яка розповідає історії вбитих росією цивільних і загиблих українських військових (https://www.victims. memorial).

Ганна БАЛАКИР.
Джерело: https://lb.ua.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net