«Будь-якого окупанта ми били й будемо бити!»
80 років тому, 10 червня 1944-го, в нацистському концтаборі Заксенхаузен загинув від катувань видатний археолог, талановитий поет й один з провідників Організації українських націоналістів (ОУН) Олег Ольжич.
Народився він 21 липня 1907-го у Житомирі в родині поета Олександра Івановича Кандиби (Олександра Олеся) — випускника Харківського ветеринарного інституту, який поєднував обтяжливу службу в різних установах із плідною літературною діяльністю. Мати — Віра Антоні-вна Свадковська — закінчила Бестужівські курси у Санкт-Петербурзі й працювала вчителькою іноземних мов. Рід Кандиб походив від корсунського полковника Федора Кандиби, який, щоправда, наприкінці XIX століття збіднів і поступово занепав.
У 1903 році Олександр Кандиба вступив до Харківського ветеринарного інституту і наприкінці серпня взяв участь в урочистостях, присвячених відкриттю пам’ятника видатному письменнику Іванові Котляревському, де познайомився з багатьма діячами української культури, зокрема Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським і Лесею Українкою. Особливий вплив на молодого поета мав лікар і письменник з Одеси Іван Липа, «який радив йому писати тільки по-українському...» (зі спогадів Олександра Олеся), доводячи на вагомих прикладах що для літератора не може бути прийнятним поєднання двох культурно-національних традицій у його творчості. 1905-го, завдяки підтримці редактора альманаху «Багаття» І. Липи, О. Кандиба дебютував у цьому збірнику під псевдонімом Олександр Олесь.
На початку літа 1907 року молода дружина переїхала зі столиці до батьків у Житомир, де й народився красень-хлопчик Олег. Ця подія стала для батьків справжньою радістю. Вони дуже любили первістка й ласкаво називали його Лелекою. Олександр Іванович навіть склав для малюка майже 150 колискових та «Алфавіт віршами, писаними для сина». Завдяки батьківській турботі хлопчик у три роки вже читав, у чотири — заримував першого вірша, у п’ять — створив невеличку п’єсу на три дії, із шести років грав на фортепіано й скрипці, а в одинадцять — співав напам’ять «Кобзаря».
У жовтні 1909-го батько почав працювати за фахом ветеринара на Київських міських скотобі-йнях, а наступного року до нього переїхала й дружина із сином. У 1910-у Олександр Олесь разом з родиною побував в Одесі, де вони познайомилися із сім’єю Івана Липи. Запізналися і їхні діти — майбутні соратники по празькій літературній школі Юрій Липа й Олег Кандиба-Ольжич, які й загинули в одне літо 1944-го.
До 1917 року родина Кандиб жила заможно, знімаючи помешкання в центрі Києва, але згодом переселилася в Пущу-Водицю, там і минали дитинство та юність Олега Кандиби. Але все перевернув догори дриґом жовтневий переворот. У лютому 1918-го батька заарештовують більшовики, і лише дивом йому вдалося врятуватися. На початку 1919-го, перед новим наступом червоних, він отримав призначення культурного аташе представництва уряду УНР у Будапешті. Сім’я залишилася в Пущі-Водиці й пережила всі жахіття тих часів. Олександр Іванович піклувався про долю дружини й сина, і завдяки його клопотанням через Міжнародний Червоний Хрест вдалося домогтися дозволу на їх виїзд за кордон. На самому початку 1922-го син з матір’ю добралися до Берліна, де й возз’єдналися з батьком.
Майже одразу родина переїхала до Праги. Там Олег вступив на платні річні матуральні курси Українського громадського комітету, які закінчив 11 грудня 1924 року з відзнакою. Це дало йому можливість записатися вільним слухачем на безкоштовній основі у будь-який вищий навчальний заклад. Відтак того ж року вступив на філософський факультет Карлового університету й одночасно записався на літературно-історичний відділ Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова. У Карловому університеті спеціалізувався на археології та історії мистецтва. В педінституті слухав лекції з української літератури, археології, історії мистецтва та загальної історії.
Під час навчання Олег Кандиба написав чотири праці: «Перегляд поглядів на мальовану неолітичну кераміку», «Розкопки в Галичині 1928 p.», «Галицька мальована кераміка» і «Погляди Грушевського на початки людської громади». Перші три органічно переросли у докторську дисертацію. Ще перед закінченням університету він досліджував зібрання старожитностей у кількох музеях Львова. Після того, як Наукове товариство імені Шевченка надало кошти, у 1928 — 1929 pоках проводив розвідки та розкопки на пам’ятках трипільської культури, серед яких найцікавішими є Більче Золоте (парк, печера Вертеба), Вигнанка, Городниця над Дністром, Бучач, Заліщики, Касперівці, Кошилівці, Ланівці, Новосілка-Костюкова. У 1930-у молодий учений захистив докторську дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини», що ґрунтувалася на детальному вивченні керамічних комплексів трипільських поселень.
Із жовтня 1930-го до травня 1932-го доктор Олег Кандиба служив іменованим асистентом при кафедрі археології Українського вільного університету із щомісячною платнею 500 крон. У лютому 1931-го молодий науковець отримав від Слов’янського інституту в Празі грант у розмірі 2000 крон. Ці кошти видали на подорож до Німеччини та Австрії, для збирання матеріалів про неолітичну кераміку. Результати досліджень були надруковані в чеських наукових журналах «Prehistorickа revue» і «Pamаtky archeologickе».
Навесні 1932-го в Празі відбувся II Український науковий з’їзд, у рамках якого працювала підсекція археології та історії мистецтв. Беручи участь у її роботі, Олег Кандиба подав дві доповіді, присвячені мальованій кераміці. В одній із них — «Українська мальована кераміка у європейському неоліті» — він дійшов висновку, що розвиток цього виду прикладного національного мистецтва є безперервним, послідовним, тривалим. Це призвело до розбіжностей з прихильниками канонічної школи чеського археолога й історика Любора Нідерле. Молодому вченому довелося залишити кафедру археології Українського вільного університету та археологічний відділ Національного музею у Празі.
Влітку 1932-го долучився до американської археологічної експедиції у поселення Старчево (Югославія), а восени — до розкопок печери Доміка в Словаччині під орудою археологічного інституту, доктора Ярослава Бема. Наступні вісім років брав участь у роботі Американської школи доісторичних досліджень. Там упродовж трьох-чотирьох тижнів знайомив американських студентів з особливостями проведення розкопок і культурою регіонів Європи в епоху неоліту. Це давало пристойний заробіток (близько 1000 доларів), що уможливлювало скромне прожиття до наступного сезону. Учений і надалі розвивав положення власної дисертації, працюючи в музеях Відня та Берліна.
З молодих літ Олег Кандиба став учасником українського націоналістичного руху. Із 1929 року — член Організації українських націоналістів. Виконував низку відповідальних завдань Проводу ОУН, особисто Євгена Коновальця. У 1937-у очолив культурно-освітню реферантуру Проводу українських націоналістів.
У його житті важливе місце завжди посідали як суспільно-політична діяльність, так і поетична творчість. Коли в 1936 році Міжуніверситетський інститут у Римі запросив ученого до Італії, він, крім поглиблення наукових досліджень, підготував видання творів української літератури в перекладі на італійську. Там же познайомився з головою Проводу ОУН Євгеном Коновальцем. У 1935 — 1939 роках одночасно з появою головних наукових статей Oлег Кандиба (Ольжич) друкує свої вірші, що прославили його як талановитого українського поета (збірки «Рінь», «Вежі»). Тоді ж організовує культурну реферантуру ОУН і закликає українську інтелігенцію до співпраці. Відгукнулися О. Стефанович, M. Чирський, Л. Moсендз, Є. Маланюк, M. Михалевич, P. Лісовський, У. Самчук, O. Теліга та багато інших.
У 1938 — 1939 роках на Закарпатті розгортаються державотворчі процеси, що призвели до проголошення самостійної Карпатської України. Як уповноважений заступник голови Проводу ОУН А. Мельника O. Кандиба разом із P. Шухевичем, M. Колодзінським та іншими перебуває у вирі подій і стає одним із засновників Карпатської Січі. Після розгрому угорськими військами Карпатської України потрапляє в полон й опиняється у концентраційному таборі. Вибратися з нього вдалося завдяки друзям. Надалі повністю поринає у політичні та революційні процеси. Після нападу гітлерівців на CPCP А. Мельник призначає О. Кандибу організаційним керівником на східноукраїнських землях. Відтак він переїздить до Кракова, потім — до Львова, Рівного і разом із похідними групами опиняється у рідному Житомирі, а згодом — у Києві.
Наказом з Берліна в листопаді 1941 року діяльність ОУН було заборонено, й O. Кандиба вже нелегально продовжує боротьбу. Зокрема, намагається врятувати соратників, захоплених гестапо. Але в лютому O. Телігу, І. Ірлявського, M. Телігу та багатьох інших було розстріляно у Бабиному Яру. Намагається налагодити контакти з бандерівським крилом ОУН і веде переговори з P. Шyхевичем. За його ініціативи відбуваються зустрічі патріотичних сил, у результаті чого постала Всеукраїнська національна рада, до якої влилася Українська народна рада Закарпаття.
2 серпня 1943 року у віддаленому хуторі Яблінка Вижня на Львівщині Олег Ольжич одружився з Катериною Білецькою, донькою професора Леоніда Тимофійовича Білецького, яку знав з її п’ятилітнього віку, бо не раз бував удома в ректора Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова.
Після арешту потрапив у табір смерті Заксенгаузен й опинився у спеціальному блоці для найнебезпечніших ворогів рейху, де на той час уже було майже все керівництво ОУН та УПА — С. Бандера, А. Мельник, Я. Стецько, Т. Бульба-Боровець та інші.
Закутого в кайдани Олега Ольжича тримали в камері №14, у якій перебували в’язні-смертники. Брали на допит щодня. Повертали волоком — лише на ніч або на обід. На співпрацю він так і не погодився, а заявив: «Українські землі є життєвим простором для українського народу. Тому будь-якого окупанта ми били й будемо бити!».
Загинув Олег Кандиба (Ольжич) під час чергового допиту в ніч із 9 на 10 червня 1944 року. Фашисти боялися цього оунівця навіть мертвого, тому тіло наказали спалити в крематорії. Дим із попелом патріота України розвіявся у сірому небі Третього рейху. Ось чому місце його загибелі й поховання невідомі. Існує лишень кенотаф, пам’ятний знак без поховання, на Ольховському кладовищі в Празі.
Дізнавшись про загибель єдиного сина, 22 липня 1944-го у Празі помер Олександр Олесь: лікарі переконували — від цирозу печінки, друзі та рідні — від розпуки. Буквально за тиждень, 31 липня, Катерина Білецька народила сина Олега Ольжича. Задля безпеки вдова записала немовля на власне прізвище. Лише із часом вона переписала метрику сина і він став Олегом Олеговичем Кандибою.
Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206