Година Тараса Федюка

Година, відведена на зустріч з поетом, стекла, як по обличчю сльоза. Усі розійшлися у своїх справах, жити своїм життям. А що ж зосталося? Лише спомин? Та ні, зосталася поезія, яку кожен поніс із собою як невід’ємну частинку вже не тільки Федюкового, а й власного світу.

Зі справжньою поезією так і має бути. І так є.

Іван МЕЛЬНИК.

Тарас ФЕДЮК

* * *

Ми помрем не в Парижі

    Наталка Білоцерківець

ми помрем не в парижі
навіщо нам здався париж
і в москві не помремо
бо хулі в москві помирати
ми в мистецтві помремо
і схиляться чорні квадрати
і троїсті музики
почнуть над могилами двіж
 
ми не вмремо в любляні
і в пізі також не помрем
ми старі і нам пізи
прекрасні уже ні до чого
ми помремо в ноктюрнах
між нот музиканта глухого
і у темних гекзаметрах
вічних античних трирем
 
ми помремо не в осло
бо осло ще гірше аніж
нам нема де вмирати
нам дати надійно затерті
ми якщо і помремо —
то десь у глухому безсмерті
звідки з часом побачимо
як помирає париж

* * *

коли цвіте мигдаль
    і вслід йому гранат
коли хтозна які
    птахи які хто знає
співають бозна що
    тоді забутий сад
немов який синдбад
    на море позирає:
 
куди пливе мигдаль куди за ним —
гранат
і чим нарешті за-
кінчиться все за фактом…
лиман картатий на-
    че ясір арафат
точніше як його
картата арафатка
 
коли усе цвіте — тоді цвіте усе
і навіть те цвіте
яке цвісти не вміє
наприклад це усе
або старе шосе
яке собі веде
в лимонні ностальгії
 
от візьмем інструмент —
    надійна кількість струн
і вигини якраз такі як ті чи інші
я пісеньку почну
на шість ведичних рун
ти пісеньку почнеш мені
на мої вірші
 
життя — це не знання.
    життя — це відчуття
імпресія — і все.
    а решта: в синє небо
здіймає вітерець акацієвий стяг
що означає що сьогодні
Бог у себе

* * *

…осінній день
осінній дим
осіннє кладовище
куди тобі
в які світи
якщо ти тут живеш
де скіфський слід
де вітер від
в терновий череп свище
і ти живеш
як срібна креш
на чарі бо а де ж
 
і ти живеш
і смерть живе
і ви живете разом
укупці за
старим дністром
і сушите шаслу
і день за днем
старим конем
повільно і не зразу
іде слід в слід
у білий світ
і сиву ковилу
 
коріння слив
коріння слів
заплутана дорога
якою йти
вона і ти
ідете безліч літ
важкий полин
і кілька глин
тремтять у пальцях Бога
і слід у морі золотий
неначе так і слід…

* * *

світанок мов з халабуди
вилазить заспаним дідом
будильник мене розбудить
автобус мене поїде
 
мотору занудні мантри
і книжечка муракамі
о як не люблю я мандри
і цю суєту з квитками!
 
і цей підкидний з грошима
і ці світанкові когути
і замкнений простір з чужими
що мусять своїми бути
 
й мета яка вислизає
із пальців нічної втоми…
…клубочком за небокраєм
згорнулося слово «вдома»
 
що попри життя скажене
і географічні мапи
чекає завжди на мене
поклавши морду на лапи…

* * *

вибалками ковилою
сірим кущем дерези
хвилею камбалою
кінбурнської коси
білим піском а далі
свіжим порізом ніг
відьма моєї печалі
сушить рядочки з книг
 
збитих копит горіхи
котяться повз солонці
смерчі високі як віхи
хтозна для чого в кінці
п’яти потріскані наче
висохлі будяки
вибалком ходить і плаче —
кречет стікає з руки
 
в чорному морі марніє
здобич в забутих човнах
хлопчики кличуть Марію —
сіль і кизил в іменах
кличуть тоненько — хтозна їх
й може тому хтозна де
тихо як хлопчик співає —
Діва Марія іде

* * *

останній з могікан перо у голові
і тиша краще смерть
холодний бик на скелі
і дим і сива скво
і шрами кульові
і племені нема такі часи веселі
 
коли до рани ніж прикласти —
веселіш
коли віддати все —
то і уб’ють по всьому
у торбі ковдра і останній скальп
як миш
іще одне перо
та чорна пляшка рому
 
фарбована щока
очей суха трава
перо на голові гойдається
од вітру
і землі предків сплять
і пісня бойова
зривається із губ
спливаючи на титри
 
увечері прийде з факторії агент
і вип’ють і поснуть
і вийде вовча зграя…
і хто йому суддя?
    віддати континент
не кожен день й не всім
останнім випадає…

* * *

що тобі сказати
світ не надто справедливий
і не має перспективи
та й — виходить — і часу
світ який від гайявати
був — понад усі надриви —
закінчився: жито прірва
гострить піррову косу
 
що ж — печалі так печалі…
ми пожили з білим світом
з чорним світом будуть інші
жити якщо буде світ
от сиджу старій кав’ярні
разом з літом і мохітом
де за столиком сусіднім —
зграйка сонячних лоліт
 
що гадати пальцем в небо
що плести слова плітками
що пророчити невміло
кельнерці у декольте?
буде так як буде треба —
за словами далай лами…
…смерть моя лежить в колисці —
хай ще трохи підросте…

* * *

кілька забутих слів
кілька чужих кораблів
як венеційський дож —
вишитий сріблом дощ
місто край моря старе
білих платанів каре
тихих музеїв доми
ми що не знаєм що ми
 
ми що як сонце зайде
ми що маяк із ніде
ми як ворожа пітьма
ми що не вірить сама
 
пригірщ молитви пісок
ладану синій разок
з кірхи з руїни зліта
вітер вітраж пустота
 
темна тривога така
стіксом у море стіка
 
і за великі гріхи —
з півдня вертають птахи…

* * *

білі плечі жовте манго
скрипка як червоний птах
чорні перли на фалангах
білий кемел на вустах
 
підіймаю чарку п’яну
за погибшу самоту
чардаш сиву порцеляну
б’є об стелю золоту
 
ех угорщина-засранка
білий вермут чорна ніч
хто мені розкаже зранку
хто я і у чому річ
 
хто горлав про «туман яром»
плакав дівці в дукачі?
хто мукачеве мадярам
віддавав всю ніч вночі?
 
хто читав сміявся плакав
нем тудом хрипів ай лав?
хто про римара і пако
поки міг як міг волав
 
— браття! рима — наша глина!
хто не з нами той і не!..
 
…от і ще одна країна
не забуде, блядь, мене…

* * *

весна. хто може — той співає
та й хто не може схоже теж
і світ на золотих вайфаях
сія а чий не розбереш
 
весна. хто вміє — той радіє
а вже хто вміє — то хтозна
хіба сама лише надія
хіба лише вона одна
 
як важко виповзать з-під снігу
з-під снів що замінили світ
з-під чаю чорного і книги
і звичної печалі від
 
але — весна кружляє грапу
життя ще бродить де-не-де
і чорний ворон чорну лапу
в гніздо як гілочку кладе…

* * *

не закохуйтесь на старість —
помирати буде важко
ну і ще багато гірших
буде вам розчарувань
краще руку наче витязь
прикладіть до лоба дашком
і дивіться пильним оком
у свою тьмуторокань
 
краще вивчіть іншу мову
чи сплетіть сусідам лапті
або тихо склейте ласти
для відльоту в хургаду
а оце усе про милу
і оці безсоння рапті —
їх не буде вам потреби
в гетсиманському саду
 
бо любов така буває —
як ніколи не буває
спокій ваш вам завивати-
ме як березневий кіт
час відіб’ється від хати
і ходити де попало
буде як старий приблуда
межи ваших довгих літ
 
і тоді вам все немиле
стане і печаль на горло
свої пальці в нігтях довгих
покладе і всіх гризот
стане стільки що ні мужньо
ані мудро ані гордо…
і тоді єдиний вихід —
полюбити свій народ…