№ 9 (22487) четвер 29 лютого 2024 року

У неділю, 25 лютого, у рамках форуму «Україна. Рік 2024» Володимир Зеленський дав прес-конференцію, під час якої озвучив своє бачення нинішньої ситуації усередині країни і геополітичних перспектив загалом. Нижче — основні акценти, зроблені главою держави.

Про ЄС як історичний вибір

Оборонна політика Європейського Союзу має бути спрямована на адаптацію до нових викликів і сучасних безпекових загроз. Україна, яка прагне стати частиною ЄС, уже почала виробляти зброю.

Маятник війни хитнувся, непомітно пройшов точку рівноваги й опинився у позиції дворі-чної давності. Головним досягненням подій 2022-го було повернення під контроль України Харківської області та Херсона. З необґрунтованою ейфорією та запамороченням від успіхів наших захисників. Саме час було віддихатися і закріпитися. Але заважали з двох сторін. Союзники вимагали результатів, а наші політики не могли цим вимогам опиратися. Результатом став «контрнаступ» ЗСУ. Тобто, його провал.

Небезпечний період

За загальним станом ситуація зараз нагадує початок 1942 року у війні СРСР проти Німеччини. Німців від столиці вдалося відкинути. З’явилася надія, що перебіг війни вдасться переламати. Не вдалося. Ще рік взагалі не було зрозуміло, чия візьме. Маятник кидало з боку в бік доти, поки спільними зусиллями не вдалося загнати Гітлера в берлінський бункер. Як довго триватиме визвольна війна в Україні ХХІ століття, скільки сил доведеться витратити, щоб загнати кремлівського фюрера в бункер, можна лише гадати. Але вже тепер очевидно — битва складатиметься не лише з перемог.

Історико-топонімічна комісія при Одеській міській раді рекомендувала перейменувати вулиці на честь Героїв України: вулицю Марії Демченко — на честь Дениса Максишка, Якутську — Ігоря Бедзая, Махачкалинську — Віталія Блажка, Каманіна — Валерія Самофалова.

Під час електронного обговорення одесити підтримали перейменування цих топонімів на честь Героїв України.

Від наслідків нинішньої конфронтації між демократією та автократією залежатиме, як розвиватиметься людство у наступні десятиліття і століття

Донедавна вважав, що американська демократія і державний устрій США можуть слугувати певним еталоном для багатьох країн світу, особливо для пострадянських. Після прочитання багатьох публікацій на цю тему у мене склалося враження, що завдяки потужним і стабільним державним інституціям американський «державний корабель» завжди йтиме своїм демократичним курсом, незалежно від того, хто буде президентом і яка із двох партій матиме більшість у Конгресі.

Але, як з’ясувалося, це не зовсім так. Зважаючи на те, що відбувається в американському Конгресі упродовж останніх чотирьох місяців навколо запиту президента США щодо надання Україні фінансової та військової підтримки у її війні проти росії, замислюєшся над деякими особливостями американської демократії — не надто привабливими сьогодні не тільки для українців, а й для переважної більшості європейців. Різні прояви у зовнішній політиці США мають свій початок, свої витоки і традиції, тому для того, щоб усвідомити, що зараз відбувається у Сполучених Штатах, нам слід зробити короткий екскурс в історію формування зовнішньополітичної доктрини США.

На 87-у році життя помер український політик та політв’язень радянських часів Степан Хмара, повідомила у фейсбук його дружина Роксолана. Останнім часом він лікувався від онкологічного захворювання.

Степан Хмара казав, що він ніколи не бачив тієї України, про яку мріяв. І саме цим пояснював свою багаторічну опозиційність до влади. Дисидент й антикомуніст, він був в опозиції все своє політичне життя. Так було у радянські часи, так було після проголошення незалежності України.

Наприкінці 2024 року закінчується дія договору на транзит російського газу через українську систему до Європи. За такий транзит в умовах війни Україну багато критикували. Українська ж влада говорила, що припинення транзиту завдасть шкоди європейським споживачам, оскільки багато інших каналів постачання газу із рф до ЄС закрилися.

Але зараз європейці значно зміцнили свою енергетичну безпеку. Торік російські трубопровідні постачання газу становили менше 10% від загального імпорту ЄС порівняно із 40% у 2021-у. Більше половини їх проходили через Україну, використовуючи лише 10% пропускної спроможності наших трубопроводів. Здається, український транзит можна не продовжувати, але є нюанси. Ділове видання https://thepage.ua розбиралося у цій ситуації.

Офіційні особи і державні медіа в росії здебільшого утрималися від публічного обговорення другої річниці повномасштабного вторгнення в Україну. Ймовірно, вони намагалися уникнути дискусій щодо нездатності рф навіть ціною значних армійських втрат досягти заявлених диктатором воєнних цілей. Про це, з посиланням на Інститут вивчення війни (ISW), пише https://flot2017.com.

Аналітики вважають, що таке замовчування продовжуватиметься принаймні до виборів у рф, після яких путіну більше не доведеться приховувати від росіян такі непопулярні заходи, як, наприклад, мобілізація.

Чомусь не виходить з пам’яті сонячний березневий день 2022 року. Величезна черга людей, що бажають виїхати в Польщу. Переважно жінки, діти та чоловіки пенсійного віку. Трапляються й молоді чоловіки, які проводжають за кордон своїх дружин з дітьми, а потім відразу повертаються назад, щоб стати на захист Вітчизни.

Іноземні протестантські активісти (їхні промови перекладають на українську наші волонтери) закликають втомлених людей взятися за руки, щоб помолитися Богу. Реакція натовпу в’яла, ніхто за руки братися не хоче, зате добре чути роздратовані вигуки: «Досить локшину на вуха вішати, краще небо над Україною закрийте!». Цих харків’ян, дніпрян, запорожців, краматорців можна зрозуміти. Рівень релігійності там набагато нижчий, ніж у Львові, тому й не стримують себе, кажуть, що накипіло. Втім, не факт, що й західняки мовчали б, якби їхні міста знищували так, як Харків чи Маріуполь. Отже, релігійність у мирний час і під час війни — це абсолютно різні речі.

Цими днями редакція «Чорноморських новин» отримала несподіваного листа. «Ваша постійна читачка з Херсона Тамара Качаленко (творче псевдо Vita Black)» — саме так відрекомендувалася авторка листа, до якого додала серію робіт, створених під звуки вибухів та повітряних тривог, і власну світлину з цими роботами.

«Херсон ще живий, бореться, творить та вірить у Перемогу!», — наголосила пані Тамара, поділившись власним творчим кредо, міркуваннями про обпалене війною сьогодення й окресливши свій мистецький шлях. Отож — їй слово.

«Життя прожити — не поле перейти». У сьогодення ця народна мудрість набуває нового звучання. Непорушним залишається зв’язок між поколіннями, коли онуки навчаються життєвої мудрості у своїх стареньких бабусь чи дідусів.

«Тільки старі та діти бачать те, що не помічає більшість людей… Старечі зморшки — це найгарніші письмена життя, за якими діти навчаються читати…» — як влучно сказав відомий французький письменник-романіст Марк Леві.

Війна теж пише свою повість на обличчях людей, вкарбовуючись зморшками та передчасною сивиною. Оскільки старі та діти — найвразливіші верстви суспільства, то війна залишає на них особливо жорстокий слід.

Василь СИМОНЕНКО

Можливо, знову загримлять гармати…

Можливо, знову загримлять гармати,
І танк зімне пшеницю на лану,
І буде плакать і журитись мати,
Коли сини ітимуть на війну.

Нещодавно у виставковій залі Балтського історичного музею відбулася презентація першої книжки Петра Ткача «Надбання віків. Фольклорна Балтщина: топоніми населених пунктів, легенди, криниці, вірування-заборони, народні свята».

Її автор — знана й шанована у наших краях, і не тільки, людина. Відомий краєзнавець, наставник, заслужений вчитель України, активний громадський діяч, Почесний громадянин міста Балти, отаман районного козацького товариства ім. П. Сагайдачного, засновник народного самодіяльного козацького хору «Будьмо», директор історичного музею. А ще Петро Астафійович — невтомний та авторитетний дослідник минувшини рідної Балтщини, ініціатор краєзнавчих й етнофольклорних експедицій, матеріали яких, власне, і лягли в основу презентованого новодруку. Завдяки цьому виданню балтяни можуть дізнатися історію походження назв населених пунктів району, окремих їх вулиць і кутків, дістатися до витоків легенд, заборон, які передаються з покоління в покоління.

Петро Ткач — людина багатогранно талановита, закохана у свою малу батьківщину, самобутню культуру рідного краю, її чудових, працьовитих і творчих жителів.

Через товщу історії пробиваються голоси минувшини і нагадують про колись квітучі «дворянські гнізда», як, наприклад, заміський маєток харизматичного Миколи Дмитровича Кузнецова (1850—1929). Мова про Степанівку, село у Лиманському районі, що за якихось 40 кілометрів від Одеси. Подібні напівзабуті садиби ще зберігають ознаки своєї автентичності і здається, що ці давно осиротілі стіни старого одноповерхового будинку раді вібраціям людських голосів, які час від часу порушують їх столітній сон.

Про це пам’ятне місце нагадали організатори виставкової акції «Пленери у старовинній садибі», яка 19 лютого зібрала місцеву інтелігенцію в галереї «Золотий Янгол» Одеського обласного благодійного фонду реабілітації дітей-інвалідів «Майбутнє» (куратор Сергій Сєдих).

1 — 150 років від дня народження Олександра Щербини (1874–1934), вченого, філолога, тифлолога, філософа, психолога, педагога, засновника української тифлопедагогічної науки; 80 років від дня народження Володимира Затуливітра (1944–2003), письменника, публіциста, педагога, перекладача; Всесвітній день імунітету, Всесвітній день цивільної оборони.

2 — 100 років від дня народження Анни–Галі Горбач (1924–2011), перекладачки, літературознавиці, громадської та політичної діячки у Німеччині.