Українські діячі — викладачі Одеського комерційного училища

Досить швидко новий навчальний заклад здобув популярність далеко за межами міста. Вчитися в ОКУ вважалося престижним, серед його учнів значну частину складали представники інших регіонів і навіть іноземці. Скоро в Одесі не було практично жодного підприємства чи контори, де не працювали б випускники ОКУ. Чимало з них досягли успіхів за кордоном.

Училище проіснувало 55 років. Буремний 1917-й став останнім роком його існування. Швидко стерлася пам’ять про нього, тим більше, що дуже мало залишилося документів. Лише велична будівля на Преображенській, 8 нагадувала про його історію.

Останнім часом з ініціативи ректора Одеського національного економічного університету професора Анатолія Ковальова почалися активні пошуки матеріалів про історію ОКУ.

— Наш університет фактично є спадкоємцем Одеського комерційного училища, — каже Анатолій Іванович. — І не тільки тому, що наш головний корпус розташовується у будинку, зведеному у 1877 році саме для училища. Річ у тім, що ми виконуємо ті ж функції, що й ОКУ, — готуємо висококваліфікованих фахівців економічного профілю. І нам цікаво й корисно вивчити досвід попередників.

Своєю репутацією Одеське комерційне училище перш за все завдячувало високим рівнем викладацького складу. Учнів навчали професори Новоросійського університету, випускники престижних іноземних інститутів та університетів, фахівці з комерції тощо. Серед них — і ті, хто залишив слід в українській політиці, науці, освіті, культурі. Про них і піде мова у цій добірці.

Першим викладачем Закону Божого (для православних учнів) був протоієрей Михайло Ілліч ДІЄВСЬКИЙ, магістр Київської духовної академії, яку закінчив у 1851 р. Цю колоритну постать відомий український історик та археолог Лев Мацієвич згадував як «найдобродушнішу і найгостиннішу людину і щирого українця». Їхні шляхи перетнулися, коли Мацієвич збирав матеріали для біографії Тараса Шевченка. Зокрема, його дуже цікавив Микола Савич, учасник Кирило-Мефодіївського товариства, з яким Шевченко познайомився у 1846 р. Дієвський, який приятелював із Савичем, виконав прохання Мацієвича познайомити їх. При першій зустрічі, яка відбулася у приміщенні Публічної бібліотеки, Савич розповів дослідникові, що був у Києві, коли Т. Шевченка арештували, а потім віз до Парижа поему «Кавказ» і передав її Адаму Міцкевичу. Показово, що то було бажання самого поета, який надзвичайно високо цінував польського колегу.

Втім, на цьому цікавинки не закінчилися. З’ясувалося також, що Савич зустрічався і з М. Гоголем, про що йшлося при другій зустрічі, вже у будинку на Надєждинській, куди Мацієвича привів той-таки Дієвський. Ба більше, як колишній настоятель домової церкви княгині Варвари Репніної (тієї самої, яку Шевченко вважав «добрим ангелом») на вулиці Садовій, Михайло Ілліч зустрічався з Гоголем і під час перебування письменника в Одесі. Як свідчить дослідник І. Виноградов, цей факт доповнює семитомний літопис життя та творчості М. Гоголя.

Отже, скромний викладач ОКУ виявився причетним до поповнення відомостей одразу про двох геніїв літератури.

Ще один випускник Київської духовної академії — Маркіян Дем’янович ГРЕБИНСЬКИЙ — працював в училищі наглядачем. Водночас він був залюблений в історію і займався дослідженнями церковного життя. Його робота «Киево-братский училищный монастырь в его просвятительном значении» обсягом 347 аркушів зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України у фонді «Дисертації випускників КДА».

Аргументуючи необхідність створення духовних навчальних закладів, автор акцентував увагу на низькому рівні освіченості духівництва в південно-західній Русі (XVI — поч. XVII ст.). Головною причиною цього вважав якраз відсутність відпові-дних закладів. Через те священиками тоді час-то-густо ставали особи, не підготовлені як слід до цього сану. Вся їхня освіта полягала в тому, що вони вміли читати, а от освічених серед них було зовсім небагато. Більше того, людей з осві-тою було обмаль навіть серед ієрархів південно-західної церкви аж до середини XVII століття, та й ті навчалися у західно-католицьких колегіях, а не в себе на батьківщині.

Наукові дослідження М. Гребинського друкувалися у «Херсонских епархиальных ведомостях». Найбільш значуща робота — «Перечень событий, относящихся к истории Херсонской епархии» — побачила світ у 1862 р. У цій статті автор висвітлив період підпорядкування Ханської України Молдавській метрополії (з 1760 р.), а ще вона цінна списком населених пунктів 1793 р.

Та найколоритнішою постаттю із законовчителів ОКУ був єпископ Платон, в миру — Платон Мефодійович ПЕТРОВ. Йому, як кажуть, від народження судилося йти «по церковній лінії». Народився у сім’ї дяка, закінчив у Катеринославі спочатку духовне училище, а потім і духовну семінарію, одружився з донькою ректора семінарії. Після смерті дружини від туберкульозу вступив до Київської духовної академії, яку закінчив у 1902 р., захистивши кандидатську дисертацію на тему «Вьра въ Новом Завьть и морально-философ-скихъ воззреніяхъ настоящаго». Невдовзі після захисту Петров переїхав до Одеси, де працював спершу в казенному реальному училищі, а через два роки перевівся до ОКУ — законовчителем і священником Олександро-Невської церкви при училищі, де працював до 1907 р.. Судячи з того, що паралельно до свого комерційного училища його запросив Генріх Файг, викладачем він був добрим. Це припущення підтверджує той факт, що за зразкове виконання своїх обов’язків отець Платон у 1904 р. отримав у нагороду скуфію (гостроверхий головний убір з чорного або фіолетового оксамиту).

Працюючи в ОКУ, Петров почав активно займатися дослідницькою діяльністю. Саме в Одесі у 1905 р. побачили світ його перші наукові праці: «Сборник поучений» та «Главные направления современной философской морали».

Із 1907 р. жив і працював у Холмі (нині — польський Хелм). Його наукова та творча діяльність нарешті звернула на себе увагу КДА, куди його й запросили у 1913 р. викладати церковну історію. У 1916 р. Петров отримав сан протоієрея, а в 1917-у, ставши ректором академії, — архімандрита. Підготував до друку історію КДА, однак через революційні події ця книжка так і залишилася невиданою. Коли у 1918 р. була створена Всеукраїнська Академія наук (ВУАН) під проводом В. Вернадського, професора П. Петрова з-поміж перших обрали дійсним членом ВУАН «за заслуги в галузі україністики».

Після встановлення у Києві радянської влади Петров переїхав до Умані, отримавши рукоположення в сан єпископа Уманського та обійнявши посаду вікарія Київської єпархії. Зазнавши репресій, помер 4 травня 1922 р. Спочатку його поховали на території монастиря, а 1943 р. перепоховали біля Свято-Успенського храму. На офіційному сайті Уманської єпархії УПЦ вміщено інформацію, що мощі єпископа Платона є чудотворними.

Син священника — Віктор Платонович Петров — вважається одним із найяскравіших українських інтелектуалів 1920 — 1940 років. Він відомий як літературознавець, філолог, фольклорист, етнограф, історик, філософ і навіть археолог. Однак найбільшого визнання здобув як письменник під псевдонімом В. Домонтович. Існують версії про те, що під час та кілька років після закінчення Другої світової війни він був радянським розвідником. Утім, як би там не було, а Віктор Петров, який кілька дитячих років провів в Одесі, — значне явище в історії української культури.

«Першим істориком-україністом Одеського університету» доцент ОНУ ім. Мечникова Олена Синявська назвала Олексія Івановича МАРКЕВИЧА. За її словами, саме О. Маркевич «заклав основи українознавства в університеті у другій половині ХІХ ст., під-готував і прочитав низку лек-цій з історії України та південного регіону, пропагуючи позитивістські засади та народницькі ідеї».

Походив він з давнього козацько-старшинського роду Марковичів-Маркевичів. Його родичем був видатний український історик, етнограф, поет і музикант Микола Маркевич, автор знаменитої «Історії Малоросії». Ще у дитинстві Олексій залишився повним сиротою, що не завадило йому закінчити гімназію і побувати вільним слухачем Московського та Новоросійського університетів. В останньому в 1869 р. він успішно склав випускні іспити і наступні десять років викладав у середніх навчальних закладах Одеси. Долучився і до співпраці з ОКУ, де у 1871 — 1873 роках читав історію та словесність. Водночас активно займався науковою роботою. У 1879 р. успішно захистив магістерську дисертацію в Київському університеті. А наступного року став першим приват-доцентом на історико-філологічному факультеті Новоросійського університету, де після захисту докторської дисертації (1889 р.) був призначений професором.

У своїх лекціях вчений приділяв значну увагу темам з історії України та краєзнавства. Як зазначає згадана вже О. Синявська, за роки викладання в університеті Маркевичем «були прочитані лекції, які охоплювали майже всю історію України. І в цьому він був піонером на півдні загалом та в університеті зокрема».

О. Маркевич надрукував понад 400 праць, у тому числі з історії Півдня України ХVIII — ХІХ ст., історіографії, джерелознавства, історії літератури, відомий як публікатор низки джерел з української історії ХVI — ХІХ ст.. Він стояв біля витоків історіографічної дискусії щодо віку Одеси-Хаджибея, присвятивши цій темі статтю «Качибей, или Гаджибей, предшественник Одессы». Та чи не найвизначнішою працею Олексія Маркевича про наше місто є його дослідження «Одеса в народній поезії». Вперше воно було надруковане в 11-у томі праць VI Археологічного з’їзду, який відбувся в Одесі у серпні 1884 р., а через чотири роки вийшло окремою книжкою. Маркевич став першим, хто дослідив образ Одеси у т. зв. масовій культурі. Для цього він провів неймовірну роботу із запису цих пісень не лише у самому місті та прилеглих територіях, а й в інших регіонах, аж до Галичини. Ця праця стала класичною і не втратила своєї значущості дотепер.

(Далі буде).

Олександр ГАЛЯС.